Алекс складно було вийти з-під захисту. Усе своє життя вона бачила Сірих, або Тихих, як вона їх називала. Більше вони не були тихими. Тепер вона їх чула. Небіжчиця в нічній сорочці тихенько наспівувала щось собі під ніс біля музичної школи. Двійко юнаків у пальтах і бриджах улаштувалися на паркані Старого кампусу й пліткували, їхні тіла з лівого боку були обвуглені від якоїсь давньої пожежі. Алекс досі доводилося докладати зусиль, щоб не зважати на потопельника, який бігав спринти під стінами спортзалу. Вона чула його засапане дихання. Як це було можливо? Навіщо привидові дихати? Може, це просто згадка про потребу повітря? Давня звичка? Або намагання прикинутися людиною?

Дівчина ледь помітно похитала головою. Вона знайде якийсь спосіб змусити їх змовкнути, хай навіть збожеволіє від спроб.

– Хтось розмовляє? – запитала Доус стишеним голосом.

Алекс кивнула й потерла скроні. Вона не знала, як збирається вирішити цю конкретну проблему, але знала: приховуватиме від Сірих, що досі їх чує, особливо коли навколо стільки спраглих установити зв’язок зі світом живих.

Після вечірки в ректорському будинку вона не бачила Норта. Можливо, він тужив десь через те, на що перетворилася Дейзі. А може, створив з протилежного боку Серпанку групу підтримки для душ, які вона стільки років утримувала в полоні. Алекс не знала.

Вони обійшли по периметру територію, на якій декан планував побудувати резиденцію «Святого Ельма». Стерн сподівалася, що на місці Тариної смерті виростуть квіти. Вона надіслала запис деканового зізнання Раді Лети. Ті погодилися, що це жахливо. Гротескно. Але передусім це було небезпечно. Навіть попри те, що ритуал Сендоу не вдався, їм не хотілося, щоб хтось утовкмачив собі в голову, наче за допомогою ритуального вбивства можна створити нексус; а ще їм не хотілося, щоб Тарину смерть пов’язували з Летою. Усі, крім кількох членів Ради, досі вважали, що вбивство скоїв Блейк Кілі, і Лета не збиралася на це впливати.

Цього разу Алекс не планувала тиснути. Вона й сама вже мала чимало такого, що слід зберігати в таємниці. Смерть Сендоу списали на несподіваний обширний серцевий напад під час вечірки з приводу повернення додому. Лише кілька тижнів тому він невдало впав. Він постійно був під впливом стресу через фінансові негаразди. Його відхід засмутив людей, але не привернув значної уваги, особливо через те, що Марґеріт Белбалм зникла після зустрічі з деканом на вечірці. Востаннє її бачили, коли вона заходила до кабінету ректора, щоб поговорити з деканом Сендоу. Ніхто не знав, де вона і чи не постраждала, а поліція Нью-Гейвена відкрила справу.

Лета й гадки не мала, ким була Белбалм і чи пов’язана вона зі смертю декана. Алекс завбачливо зупинила запис, перш ніж професорка увійшла до кабінету. Рада Лети не знала слова «Колесоходи» й ніколи не дізнається, адже, якщо Алекс не помилялася, вона була здатна створити нексус коли заманеться: єдине, що їй слід було зробити, – виплекати в собі смак до душ. Вона бачила методи, якими працювали Лета й товариства. Цього знання не потребував жоден з них.

Доус саме глипнула на телефон, і дівчата за мовчазною згодою залишили Пейн-Вітні позаду й повернули праворуч, на Ґроув-стріт. Попереду Алекс бачила величний мавзолей «Книги та змії», примарний куб з білого мармуру, обрамлений чорним кованим залізом. Тепер, коли дівчина знала, що вони не нацькували на неї ґлуму й не мали жодного стосунку до того, що сталося з Тарою, вона розмірковувала, чи не можуть вони допомогти їй знайти Тарину душу. Попри те, що їй не подобалася ідея заходити під той портик, і те, чого може захотіти навзаєм Буквоїд, Лета завинила Тарі дрібку спокою. Але цій справі доведеться зачекати. Алекс мала інше завдання, з яким слід було впоратися, перш ніж допомагати Тарі. Завдання, якого вона могла не пережити.

Алекс із Доус увійшли в масивні неоєгипетські ворота кладовища під написом, який так був до вподоби Дарлінґтону: «І МЕРТВІ ВОСКРЕСНУТЬ».

Можливо, не лише мертві, якщо до справи візьметься Стерн.

Вони пройшли повз могили поетів і науковців, ректорів Єлю. Біля нового надгробку був невеличкий натовп. Декан Сендоу досі збирав найліпшу компанію.

Алекс знала, що сьогодні тут можуть бути випускники Лети, однак упізнала лише Мішель Аламеддін. Та була вбрана в те саме стильне пальто, а темне волосся було зібране в охайний вузол. Тернер теж був тут, проте ледве кивнув дівчині. Він не був нею задоволений.

– Ти лишила мені тіло, – буркнув він, коли дівчина погодилася зустрітися з ним в «Іль-Бастоне».

– Перепрошую, – озвалася вона. – Вибирати вам подарунок справді непросто.

– Що сталося на тій вечірці?

Алекс обіперлася об колону на ґанку. Здавалося, що будинок теж на неї обіперся.

– Сендоу вбив Тару.

– А що сталося з ним?

– Серцевий напад.

– Чорта з два. Ти його вбила?

– Мені не довелося.

Тернер утупився в неї довгим поглядом, і Алекс зраділа, що раз на святий час сказала правду.

Відтоді вони не розмовляли, і дівчина підозрювала, що детектив хотів спекатися її та Лети загалом. Алекс не могла звинувачувати його за це, однак здавалося, наче вона щось утратила. Їй хотілося, аби в її кутку стояв хтось із хороших хлопців.

Служба була довга, одначе суха: перелічили деканові досягнення, прочитали звернення ректора, кілька слів сказала худорлява жінка в темно-синьому костюмі, у якій Алекс упізнала колишню дружину Сендоу. Сьогодні на кладовищі не було Сірих. Їм не подобалися похорони, а біля цієї могили не було достатньо почуттів, аби подолати їхню відразу. Алекс не заперечувала проти тиші.

Коли деканову труну опустили в землю, вона зустрілася поглядом з Мішель Аламеддін і ледь помітно смикнула головою, запрошуючи. Вони з Доус посунули геть від могили, і Стерн сподівалася, що Мішель рушила назирці.

Дівчата обрали звивисту доріжку, що вела ліворуч, повз могилу Кінґмена Брюстера, де ріс відьомський горіх[80], який щороку в червні – майже завжди на день народження небіжчика – розквітав жовтим, а листя скидав у листопаді – до річниці його смерті. Десь на цьому цвинтарі було поховане перше тіло Дейзі.

Коли вони дісталися тихого куточка між двома кам’яними сфінксами, Доус озвалася:

– Ти впевнена?

На похорон вона вдягнула мамині слакси й перлинні сережки, але вузлик рудого волосся злегка сповзав набакир.

– Ні, – зізналася Алекс. – Але нам потрібна вся допомога, яку вдасться залучити.

Доус не збиралася сперечатися. Їй довелося чимало перепрошувати, коли Лета знайшла її в будинку сестри у Вестпорті й коли вона почула справжній переказ того, що сталося на вечірці ректора, від Алекс. До того ж їй потрібна була ця пригода, ця місія не менше за Стерн. А може, і більше.

Алекс побачила, що Мішель прокладає собі дорогу травою. Дочекалася, поки дівчина приєднається до них, і одразу перейшла до справи:

– Дарлінґтон не помер.

Мішель зітхнула.

– Ось до чого це все? Алекс. Я розумію...

– Тепер він демон.

– Перепрошую?

– Він не помер, коли його зжерла сатанинська потвора. А трансформувався.

– Це неможливо.

– Послухай, – наполягала Алекс, – я нещодавно побувала в потойбічні...

– Чому мене це не дивує?

– Щоразу, коли я чула... ну, не знаю, що вони таке – Сірих? чудовиськ? якихось не схожих на людей створінь з протилежного берега, – вони повторювали слова, яких я не могла розібрати. Спершу я думала, що це ім’я: Джонатан Десмонд чи Жан дю Монд. Але це було дещо геть інше.

– І? – Вираз обличчя Мішель залишався заціпеніло байдужим, наче вона щосили намагалася не видатися неупередженою.

– Джентльмен-демон. Ось що вони казали. Вони говорили про Дарлінґтона. І, здається, були налякані.

«Дарлінґтон – джентльмен. А тепер не час для джентльменів». Нещодавно Алекс майже не звернула уваги на ці деканові слова. Але після того, як послухала запис їхньої розмови, вони застрягли в голові. Дарлінґтон – Джентльмен з Лети. Люди завжди його так називали. Алекс і сама так про нього думала, наче він потрапив у чужу епоху.