– Ви чуєте, мадемуазель?

– Pardon, – похопилась Ольга.

– Може… ви… нездужаєте? – спитав граф, утупивши в неї погляд. – Може, у вас… температура?

– Ні, ваша світлість, – квапливо заперечила Ольга. – Я здоровісінька.

– Тим ліпше, – тягуче промовив граф. – Я не люблю… хворих людей. Ольжина відвага враз погасла. Почуття розпачу охопило її. «Ні, ці люди сильніші за мене, я не можу опиратися їм, – думала вона. – Боже, дай мені силу сказати сьогодні, що я кидаю службу! Боже, дай мені таку силу!» її вже тепер проймав дрож від думки про майбутню розмову з графом. Він, певне, зведе брови й скаже: «Негайно, Мадемуазель? Так не годиться!»!.. «Що придумати? Як пояснити, що я мушу, мушу їхати додому зараз, сьогодні-таки? Я втечу, як не відпустять, утечу – і все!» Страх перед вирішальною хвилиною гнітив Ольгу.

Графська родина підвелася з-за столу й перейшла до вітальні поряд; граф і Кеннеді закурили, графиня взялась за вишивання. Чекали денної пошти. «Як підуть діти, – сказала собі Ольга, – так і скажу». А тим часом вона силувала себе думати про батьківський дім, і серце її калатало від хвилювання. Вона уявляла синій матусин фартух, нефарбовані, вишаровані меблі, батька, що сидить із люлькою, скинувши піджак, і неквапно, статечно І читає газету. «Це єдиний рятунок, більш я тут не витримаю й дня, – снувалось у голові, і тривога наростала. – Боже, дай мені сили в цю останню хвилину!»

Пауліна, опустивши очі, внесла на срібній таці пошту. Граф згорнув усі листи собі на коліна; хотів узяти й останній, що лежав осторонь, але Пауліна ввічливо відступила.

– Це для мамзелі, – шепнула вона.

Ольга зразу пізнала, що лист від матусі: дешевий, замацаний конверт, незграбно, з помилками написана адреса… Цих листів вона завжди соромилась, і все ж потім носила їх на серці. Вона почервоніла й тепер: «Пробач мені, мамо!» Тремтячими пальцями взяла той лист із сільської глушини, зворушено перечитала адресу, аж занадто докладну – ніби в цьому лихому світі без такої докладної адреси лист не попав би в належні руки там, на чужині. І враз дівчині спав камінь із серця: «Матусю, як ти мені допомогла! Ось зараз почну читати лист і раптом скрикну, що татусь захворів, що мені конче треба до нього; зберусь і поїду, і ніхто не зможе мене затримати. Аза тиждень напишу їм, що мушу лишитися вдома, хай перешлють мою валізу поштою. Так буде найлегше», – зраділо подумала Ольга. Як кожній жінці, їй багато легше було вдатись до відмовки, ніж наводити справжні докази. Повеселіла, вона надірвала конверт. Коли вийняла лист, їй аж у серце шпигнуло. Затамувавши дух, вона почала читати:

Граф звів очі від своїх листів і вирячився на Ольгу.

– Вам недобре, мадемуазель? – скрикнув він, по-справжньому злякавшись.

Ольга підвелась сама не своя й стисла долонями скроні.

– Ні, тільки… голова заболіла, ваша світлість, – прошепотіла вона.

– Ідіть полежте, мадемуазель, швидше йдіть полежте! – гостро, занепокоєно закричав граф.

Ольга машинально вклонилась і поволі вийшла. Граф запитливо озирнувся на дружину; та знизала плечима й суворо промовила:

– Oswald, gerade sitzen![184]

Містер Кеннеді курив і дивився в стелю. Запала прикра мовчанка.

Графиня вишивала, стиснувши губи. Трохи перегодя вона подзвонила. Увійшла Пауліна.

– Пауліно, куди пішла мадемуазель? – спитала графиня крізь зуби.

– У свою кімнату, вельможна пані, – відповіла покоївка. – І замкнулася.

– Скажи, хай запрягають.

На подвір’ї прошелестіли по піску колеса карети, кучер вивів коней і почав запрягати.

– Papa, soll ich reiten?[185] – наважився спитати Освальд.

– Ja[186], – кивнув головою граф, застиглими очима дивлячись перед себе. Графиня кинула на нього допитливий, неприязний погляд.

– Wirst du mitfahren?[187] – спитала вона.

– Nein[188], – відповів граф замислено.

Конюх вивів верхових коней і осідлав їх. Кінь Кеннеді протанцював по всьому подвір’ю, перше ніж дав себе осідлати; а Освальдів напівкровний мерин спокійно, статечно рив землю ногою, журливим оком поглядаючи на своє копито.

Родина вийшла на подвір’я. Освальд, чудовий верхівець, зразу вихопився на свого коня й мимохіть глянув угору, на Ольжине вікно. Адже Ольга так часто махала йому рукою, коли він виїздив верхи. Але тепер у вікні не було нікого.

Графиня важко сіла в карету.

– Мері, – кинула вона через плече.

Дівчинка, вередливо осміхаючись, вскочила за нею. Графиня ще вагалась.

– Пауліно! – покликала вона покоївку. – Подивись, що робить мадемуазель Ольга. Тільки щоб вона не почула.

Містер Кеннеді кинув цигарку, плигнув на коня й стиснув йому боки. Кінь помчав учвал, підкови його загриміли громом по дощаному помосту, тоді дзвінко зацокали по бруківці перед замком.

– Hallo-o, Mister Kennedy![189] – по-дитячому крикнув Освальд і помчав услід.

Зі сходів збігла Пауліна, держачи руки в кишенях білого фартушка.

– Вельможна пані, – тихенько доповіла вона, – мамзель Ольга вішає одежу в шафу й складає білизну в комод.

Графиня кивнула головою.

– Ну, поганяй! – гукнула вона кучерові.

Карета рушила; старий граф помахав услід рукою й лишився сам.

Він сів на лаві під аркою, поставивши палицю між коліна, і понурими знудженими очима задивився на подвір’я. Просидівши так з півгодини, він підвівся і, важко тупаючи паралічними ногами, пішов до вітальні. Там сів у крісло біля столика з шахівницею, на якій лишилась недокінчена партія, почата вчора з Ольгою. Граф замислився над позицією: він видимо програвав, бо Ольга пішла вперед конем і загрожувала атакою. Схилившись над. шахами, граф намагався розгадати її задум. Нарешті збагнув його: дуже дотепна комбінація, йому доведеться скрутно. Він підвівся і, стукаючи палицею, випростаний, пішов нагору, до того крила, де були покої для гостей. Біля Ольжиних дверей він зупинився. В кімнаті було тихо, аж моторошно тихо – анішелесь. Нарешті граф постукав:

– Мадемуазель Ольго, як ви себе почуваєте?

Ще хвильку було тихо. Тоді Ольга озвалася глухим голосом:

– Дякую, вже краще. Ви чогось хотіли, ваша світлість?

– Ні, ні, лежіть. – І раптом, ніби злякавшись, що він виявив гувернантці надмірну увагу, граф додав: – Щоб завтра вже могли вчити дітей.

І, грюкаючи палицею, вернувся до вітальні.