— Це Канівське море, — Михась знову розгорнув татову мапу.

— Море? А де Дніпро?

— Канівське море — це і є Дніпро. Бачиш, отам, біля містечка, гребля? Якщо перегородити річище, то вода отак широко розливається й утворює водосховище. На Дніпрі аж п’ять морів-водосховищ. Київського ми не побачимо, бо воно лишилося північніше від столиці; ось це зветься Канівським, а ще буде Кременчуцьке, Дніпродзержинське та Каховське. Каховське з них найбільше.

— Це ж треба: аж п’ять морів крижаної води! — і Гарбузяний Пих здригнувся, згадавши своє мимовільне купання.

Розмова якось сама собою ущухла.

Було вже далеко за північ, і якби це була звичайна ніч, то Михась уже давно бачив би десятий сон. Втомлений пережитими пригодами, хлопець угрівся на теплій спині велетня й незчувся, як міцно заснув.

Що ж до Котьки, то малий давно вже спав, згорнувшись клубочком у лапах Лихоманки.

У Хоми теж злипалися очі, але грушевий намагався струсити з себе дрімоту, бо трохи соромився інших драконів. А їх зовсім не хилило до сну. Збуджені незвичним відчуттям волі, крилаті чудовиська бадьоро змахували крилами і завзято поглинали враження незбагненного вільного світу.

Та нарешті грушевий дракон знайшов вихід — зачепився однією лапою за довжелезний смарагдовий хвіст Хай-Тобі-Греця, заплющив очі і дрімав на льоту.

Отож зграя драконів линула над чорною водяною поверхнею у світлі повного місяця, а під нею нечутно рухалися шість крилатих віддзеркалень.

Михасеві снилося, що він вихователь у драконячому дитячому садку і йому ніяк не вдається впоратися з дюжиною галасливих драконят. Його вихованці гарчали, верещали, перекидалися, гасали над головою, шарпали один одного. Хлопцеві страшенно дошкуляв нестерпний гамір, але він ніяк не міг умовити малих чудовиськ сісти на килим і тихенько почитати книжку. «Тихіше, будь ласка! Хоч трохи тихіше!» — мурмотів уві сні драконячий вихователь.

Причиною такого тривожного сну, мабуть, був неабиякий шарварок, що зчинився наяву неподалік від Навігатора.

Спочатку в повітрі полинув гучний низький гул:

— У-у-у-у-у-у-у! — виводив рулади нелюдський голос.

— Що це за мурчання?!

— А може — гарчання? — сполошилися сестри Лимонки.

— Я гадаю, це співи, — замислено мовила Лихоманка.

— Чиї співи? — зацікавився Гарбузяний Пих.

— Звісно, драконячі. Гляньте, гляньте — отам, ліворуч, срібний дракон! — озвався Хай-Тобі-Грець і вказав на довгий сріблястий силует, що плив паралельним курсом.

Насправді ж це був, звісно, літак — аеробус 310, що виконував рейс 785/17 Київ-Стамбул. Із 148 пасажирів п’ятеро читали, двоє грали в шахи, троє бізнесменів підраховували прибутки, ще один юнак писав вірші на електронному планшеті, а решта просто дрімали в зручних кріслах. Красуні-бортпровідниці тихенько пліткували у своєму відсіку.

У штурманській рубці мирно світився зелений вогник автопілота[21]. Двоє пілотів і бортінженер з нудьги травили неймовірні байки. Командир, поблажливо поглядаючи на другого пілота — молодого недосвідченого лейтенанта Прохоренка, розповідав:

— Вперше це сталося над Бермудами, рейс на Ванкувер. Пам’ятаєш, Петре?

Сивий бортінженер кивнув і усміхнувся — адже це був улюблений прикол, на який велися всі новачки.

— Йду за розкладом. Ніч така ясна, як оце зараз, і раптом просто нізвідки виникає сяюча тарілка метрів з п’ятдесят завбільшки і йде паралельним курсом, справа.

Усі мимоволі глянули праворуч та так і остовпіли: у зоряному небі паралельним курсом летіла зграя різнобарвних драконів.

Дракони теж з цікавістю роздивлялися літак. Фюзеляж[22] аеробуса вкрився памороззю і виблискував у світлі місяця, мов діамант.

— Справді дракон! — зраділа Скіпка.

— Який гарнюсінький! Він просто сяє! — захоплено охнула Скалка.

— А які в нього охайні крильця!

— А хвостик як він бадьоро тримає вгору!

Мигнув проблисковий маяк.

— Бачила? Він мені підморгнув! — у захваті зойкнула Скіпка.

— А чого це — тобі? Я до нього ближче! Мене він першою побачив! — обурилася Скалка. — Ось бачиш, знову МЕНІ підморгнув!

— Але я трохи жовтіша за тебе й красивіша, тож він підморгує саме мені!

— Кажу ж тобі, мене він першою помітив! Це — мій дракон! — Скалка миттю ринула до аеробуса і вхопила його за крило.

— Може, тебе він і помітив першою, але вподобав саме мене! — заверещала її сестра і смикнула літак за інше крило — у свій бік.

— Ти брехуха! — заридала Скалка, тягнучи літак до себе.

— Сама брехуха! — залилася слізьми Скіпка, щосили шарпаючи крило у свій бік.

У салоні літака з полиць посипалися портфелі і київські торти. Світло замиготіло. Пасажири буцнулися лобами.

Зчинився жахливий лемент:

— Мамо! Мамо моя рідна!

— Господи!

— Господи, помилуй мене грішного!

— Алла!

— Айюхар-Раббу Яссу!

— Ал масііх Ібну-л-лаах!

— Ірхаманіі ана-л-хааті![23]

І всі одночасно натиснули на кнопку виклику бортпровідника.

— Наталко! — гримнув командир до бортпровідниці. — Ти мусиш негайно заспокоїти пасажирів! Негайно!

Він марно намагався впіймати штурвал, щоб вимкнути автопілот і перейти на ручне керування, — літак немилосердно трясло й гойдало, штурвал крутився сам собою, і палець першого пілота ніяк не міг утрапити на потрібну кнопку. Прилади на щитку збожеволіли: авіагоризонт ніби витанцьовував гопака, швидкість змінювалася щомиті, цифри на висотомірі стрибали, з усіх боків миготіли червоні вогники і пищали застережні сигнали. Досвідчений пілот облітав майже увесь світ, але вперше втрапив у таку жахливу ситуацію.

— А що я їм маю казати?! Що наш борт схопили крилаті чудовиська?! — обурилася бортпровідниця, з жахом споглядаючи, як за вікном лобового скла пілотської кабіни миготять лимонно-жовті лапи, крила та хвости.

А Лимонки тим часом усе завзятіше відпихали одна одну від аеробуса, і літак жорстоко тіпало й підкидало.

— Кажи пасажирам що завгодно, але щоб було тихо!

Стюардеса мужньо стрибнула в розбурханий салон і, щосекунди буцаючись об перегородки, чарівливо посміхалася:

— Шановні пасажири! Вас вітає авіакомпанія «Ейр Юкрейн»! — бум! — бум! — Наш політ протікає нормально! — бум! — Швидкість — 800 кілометрів на годину, температура за бортом —34С! — бум! — бум! Тепер ми потрапили в короткотривалу зону турбулентності! — бум! — бум! — бум! Пристебніть, будь ласка — бум! — ремені — бум! Голови схиліть до колін — бум! — бум! — і накрийте згори руками! — бум! — бум! — бум! — бум! — бум! — Приємного вам польоту! — БАБАХ!!! БУХ!!! БУ-БУ-БУХ!!!

— Дівчата, чого ж ви так зухвало чіпляєтесь до незнайомого хлопця?! Де ваша дівоча гордість? — обурилася Лихоманка.

— Потримай, будь ласка, — попросила вона Хай-Тобі-Греця, обережно передала велетневі сплячого малюка, а сама гайнула до близнючок.

— Пустіть негайно! Ви з ним навіть не знайомі! Це непристойно! Що цей дракон про нас усіх подумає?! — Лихоманка почала розтискати лапи Скіпки, щоб відірвати її від крила аеробуса.

— Ми з ним покохали одне одного! З першого погляду! — ридма ридала лимонна драконка, чіпляючись за літак.

З іншого боку до другої сестриці підскочив Пих і теж почав відривати її від крила лайнера, розсипаючи іскри у небезпечній близькості від паливного бака.

— Не вірте їй, він кохає лише мене! Мене-е-е-е одну-у-у-у!!! — у відчаї захлиналася рясними слізьми Скалка.

Несамовиті волання зрештою збудили Хому. Він миттю збагнув, що відбувається, й собі кинувся рятувати літак.

— Дівки, ви зовсім подуріли! Це не дракон! Це машина! — горлав грушевий, але його ніхто не слухав.

Хома вчепився за кіль злощасного аеробуса, намагаючись утримати його на місці, однак певно зрушив рулі керування[24] і це спричинило шалене кружляння борту 785/17.