— Ба! — почув він голос Бішопа. — Лантух із кістками. Нехай його бере, хто хоче.

Він уже збирався йти, як раптом втрутився Гарднер:

— Можливо, він худий, зате витривалий. Коли половина арештантів була хвора, цей крутій залишався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то небіжчиків на кораблі було б більше… Ну, скажімо, п’ятнадцять фунтів за нього, га, полковнику? Їй-богу, це справді дешево. Ще раз говорю, ваша честь: він живучий і сильний, хоча й худий. Це саме така людина, що виживе в будь-яку спеку. Клімат ніколи не вб’є його.

Губернатор Стід хихикнув:

— Чуєте, полковнику? Прислухайтеся до своєї племінниці — жінка з першого ж погляду здатна оцінити чоловіка.

Він розсміявся, вельми задоволений своїм дотепом. Та сміявся він один. На обличчі племінниці Бішопа майнуло роздратування, а самого полковника надто поглинули думки про цю угоду, щоб звернути увагу на сумнівний гумор губернатора. Він поворухнув губами й почухав рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.

— Хочете десять фунтів? — видавив із себе нарешті полковник.

Пітер Блад молив бога, аби цю пропозицію було не прийнято. Думка про те, що він може стати власністю цієї брудної тварини і якоюсь мірою власністю кароокої дівиці, викликала в нього неймовірну відразу. Але раб є раб, і не в його владі вирішувати свою долю. Пітера Блада продали полковникові Бішопу за мізерну суму — десять фунтів стерлінгів.

Сонячного січневого ранку, через місяць по приході «Ямайського купця» до Бріджтауна, міс Арабелла Бішоп виїхала з розкішного дядькового будинку, що стояв на пагорбі на північний захід від міста. Її супроводжували два негри, що бігли на певній відстані од господині. Вона вирушила з візитом до дружини губернатора, місіс Стід, котра останнім часом нездужала. Діставшись вершини вкритого травою пагорба, Арабелла побачила, як навстріч їй іде високий чоловік — гарно вдягнений, у капелюсі й перуці. На цьому острові не так часто можна зустріти незнайомця. Та Арабеллі все ж здалося, що вона десь уже бачила цю людину.

Міс Арабелла зупинила коня, вдаючи, ніби вона милується краєвидом, що відкрився перед нею: краєвид і справді був дуже гарний, тож її затримка виглядала досить природною. Водночас куточками карих очей вона пильно розглядала цього чоловіка в міру його наближення. Перше її враження про костюм чоловіка було дещо помилкове: камзол і штани з домотканої матерії, а на ногах — прості панчохи. Якщо такий костюм добре сидів на ньому, то пояснювалося це радше гарною статурою незнайомця, ніж майстерністю його кравця. Наблизившись до дівчини, чоловік шанобливо зняв крислатого капелюха, без стрічки й пера, і те, що на деякій відстані вона прийняла за перуку, виявилося власною кучерявою, блискучо-чорною шевелюрою.

Засмагле обличчя цього чоловіка було сумне, а його дивні сині очі похмуро дивилися на дівчину. Він пройшов би повз, якби вона його не зупинила.

— Мені здається, я вас знаю, — зауважила вона.

Голос у неї був дзвінкий і хлоп’ячий, та й взагалі в манерах цієї чарівної дівчини було щось дитяче. Її безпосередність, не притаманна особам її статі, допомагала їй чудово ладнати з усім світом. Можливо, цим пояснювалася й та дивна на перший погляд обставина, що, доживши до двадцяти п’яти років, Арабелла Бішоп не лише не вийшла заміж, а й навіть не мала шанувальників. З усіма знайомими чоловіками вона поводилася, як із братами, і така невимушена поведінка ускладнювала можливість упадати за нею як за жінкою.

Негри, котрі супроводжували Арабеллу, зупинилися й присіли навпочіпки в очікуванні, коли їхній власниці заманеться продовжити свій шлях. Зупинився й незнайомець, до якого звернулася Арабелла.

— Господині належить знати своє майно, — відповів він.

— Моє майно?

— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Пітер Блад, і моя ціна — рівно десять фунтів. Саме таку суму ваш дядько сплатив за мене. Не всякій людині випадає можливість дізнатися свою ціну.

Тепер вона пригадала його.

— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви можете ще сміятися!

— Так, це досягнення, — визнав він. — Але ж не так уже й погано живу, принаймні не так, як припускав.

— Я чула про це, — коротко відповіла Арабелла.

Їй і справді казали, що засуджений повстанець, який привернув її увагу, виявився лікарем. Про це стало відомо губернаторові Стіду, котрий страждав на подагру, і він позичив Блада в його власника. Завдяки своїм здібностям, або просто в результаті щасливого збігу обставин, Блад надав губернаторові допомогу, якої не змогли надати його ясновельможності двоє інших лікарів-практиків у Бріджтауні. Затим губернаторова дружина побажала, аби Блад вилікував її від мігрені. Блад констатував, що її мучать не так мігрені, як природна дратівливість, посилена нудьгою життя на Барбадосі. Проте він узявся лікувати і губернаторшу, яка згодом навіяла собі, що їй стало ліпше. Після цього лікар Блад став відомою особою у всьому Бріджтауні, а відтак полковник Бішоп дійшов висновку, що йому значно вигідніше дозволяти новому рабові займатися своєю професією, ніж використовувати його на плантаціях.

— Це вам я маю завдячувати, панно, що живу в умовах відносної волі й чистоти, — промовив Блад. — Хочу скористатися з нагоди, аби висловити вам свою вдячність.

Однак подяки не відчувалось у його голосі.

«Чи не знущається він?» — подумала Арабелла, дивлячись на нього з такою допитливою щирістю, що цей погляд збентежив би будь-кого.

Та він зрозумів її погляд як питання й одразу ж на нього відповів:

— Якби мене купив інший плантатор, то, поза сумнівом, ніхто б не довідався про мої лікарські здібності й зараз я рубав би ліс або копав землю так само, як бідолахи, привезені сюди разом зі мною.

— Але чому ви дякуєте мені? Адже вас купив мій дядько, а не я.

— Він не зробив би цього, якби ви не вмовили його. Хоча, мушу зізнатися, — додав Блад, — тоді мене це обурило.

— Обурило? — у її хлоп’ячому голосі пролунав подив.

— Так, саме обурило. Не можу сказати, що не знаю життя, однак мені ніколи ще не доводилося бути живим товаром, і навряд чи я був здатний пройнятися любов’ю до мого покупця.

— Якщо я переконала дядька зробити це, то лише тому, що пожаліла вас. — У її голосі вчулася певна суворість, наче б вона засуджувала ту суміш зухвалості й глузування, з якими він, як їй здалося, розмовляв. — Мій дядько, напевно, здається вам непростою людиною, — провадила вона. — Це правда. Всі плантатори — жорстокі й суворі люди. Очевидно, таке життя. Але є плантатори набагато гірші за нього. От, приміром, Кребстон зі Спейгстауна. Він теж був там, на молу, й чекав своєї черги, аби підібрати те, що залишиться після дядькових покупок. Якби ви потрапили до нього в руки… Це жахлива людина… От чому так сталося.

Блада ці слова трохи збентежили.

— Але ж там були й інші, гідні співчуття, — буркнув він.

— Ви здалися мені геть не таким, як інші.

— А я і є не такий, — промовив він.

— О! — вона пильно подивилась на нього. — Ви, напевне, дуже високої думки про себе.

— Навпаки, панно. Ви не так мене зрозуміли. Ті, інші, — це повстанці, що заслуговують на повагу, а я ним не був. У цьому й полягає відмінність. Я не належав до числа розумних людей, які вважали за необхідне очистити Англію. Мене задовольняла кар’єра лікаря в Бріджвотері, тоді як люди проливали свою кров, аби вигнати брудного тирана і його мерзотників-придворних…

— Мені здається, ви говорите як справжній заколотник, — урвала вона його.

— Сподіваюсь, я досить чітко висловився, — відповів Блад.

— Якщо почують те, що ви говорите, вас засічуть батогами.

— О ні, губернатор не дозволить. Він хворий на подагру, а в його дружини — мігрень.

— І ви на це покладаєтеся? — кинула вона презирливо.