Порятунок мадемуазель д’Ожерон покращив і до того непогані стосунки між капітаном Бладом та губернатором Тортуги. Капітан став бажаним гостем у вишуканому білому будинку з зеленими жалюзі, який д’Ожерон збудував собі на сході від Кайони, серед великого розкішного саду. Губернатор вважав, що його борг перед Бладом не обмежується двадцятьма тисячами песо, які той сплатив за Мадлен. Досвідчений і розумний ділок, він був наділений і благородством, і вдячністю.

І доводив це француз усіма можливими способами, тож під його заступництвом акції капітана Блада серед піратів значно зросли.

Коли настав час оснащувати ескадру для наскоку на Маракайбо, що свого часу запропонував Левасер, капітан Блад без проблем знайшов достатню кількість людей і кораблів. Він запросто знайшов п’ятсот авантюристів, а за бажання міг би завербувати і п’ять тисяч. Так само йому нічого не вартувало удвічі збільшити свою ескадру, та він обмежився трьома кораблями: «Арабеллою», «Ла Фудр» із командою у сто двадцять французів під керівництвом Каузака і «Сантьяго», оснащеного і перейменованого на «Елізабет». Це ймення вони дали на честь англійської королеви, за правління якої моряки провчили Іспанію так само, як збирався це знову зробити капітан Блад.

Командиром «Елізабет» він призначив Гаторпа, за що одностайно проголосували всі члени піратського братства.

У серпні 1687 року невеличка Бладова ескадра увійшла у величезне Маракайбське море і здійснила напад на багате місто Мейна — Маракайбо.

Усе пройшло не так гладко, як хотілося Бладу, його загін навіть потрапив у скрутну ситуацію. І скруту цю найвлучніше характеризують слова Каузака — їх ретельно записав Пітт, — які він промовив під час сварки, що виникла на сходах церкви Нуестра Сеньора дель Кармен, де Блад безцеремонно влаштував кордегардію[36]. Я вже згадував, що ірландець був католиком лише тоді, коли це його влаштовувало.

У суперечці брали участь Гаторп, Волверстон і Пітт з одного боку, і Каузак — з другого. Причиною суперечки послугувало боягузтво останнього. Перед піратськими ватажками на випаленому сонцем курному майдані, обрамленому пальмами, що опустили від спеки листя, вирував натовп із кількох сотень головорізів обох таборів.

Очевидно, Каузаку дали слово, адже його різкий, крикливий голос заглушував галас натовпу, що затихав тоді, коли француз звинувачував Блада у всіх смертних гріхах ламаною англійською. Пітт пише, що Каузак розмовляв жахливою англійською мовою, яку годі й передати. Одяг на французькому капітані, подібно до його мови, сидів недолуго й розхристано, та й узагалі Каузак дуже відрізнявся від Гаторпа, зодягненого в чистий костюм, і від франтуватого Пітта, що стояв там у ошатному камзолі й блискучих пантофлях. Перемащена кров’ю блуза із синьої бавовняної тканини, що висіла мішком на французі, була розхристана й відкривала його брудні волохаті груди. За поясом шкіряних штанів стирчав ніж і арсенал пістолетів, а ще на перев’язі теліпалась абордажна шабля. Над широким вилицюватим, мов у монгола, обличчям звисав червоний шарф, обвитий навколо голови подібно до тюрбану.

— Хіба я раніше не попереджав вас, що все йде надто добре, надто вдало? — вигукував він, несамовито підскакуючи на своїх кривеньких ніжках. — Друзі, я ж не дурень! Я маю очі. Ми входимо в озеро і що бачимо? Покинутий форт. Пам’ятаєте? Там нікого не було. Ніхто в нас не стріляв. Гармати мовчали. Я вже тоді щось недобре запідозрив. Та й будь-хто на моєму місці, хто має мозок і очі, запідозрив би. Та ми все одно пливемо далі. І що далі? Далі такий само покинутий форт, місто, з якого втекли всі мешканці, прихопивши із собою все цінне. І знову я попереджаю капітана Блада, я кажу йому, що це не просто так, що це пастка. Та він мене не слухає, не хоче слухати. Ми й далі собі йдемо — жодного опору. Нарешті всі бачать, що скоро пізно буде думати про повернення. Я знову попереджаю, та знову мене ніхто не чує. Боже ти мій! Капітан Блад має йти далі!

І ми йдемо далі й доходимо до Гібралтара. Щоправда, тут ми знаходимо віце-губернатора, змушуємо його платити викуп за це місто, але сума наших трофеїв становить дві тисячі песо! Можливо, ви скажете мені, що все це означає? Чи мені пояснити? Це шмат сиру, розумієте? Шмат сиру в мишоловці. Боже ж мій! Ми потрапили в пастку через дурну впертість нашого чудового капітана Блада!

Волверстон засміявся. Каузак розлютився.

— Дідько б тебе ухопив! Ти ще смієшся, мерзото! Ти скажи краще, як ми звідсіль вибиратимемося, якщо не приймемо умов іспанського адмірала?

Пірати, що стояли на сходинках унизу, схвально загули. Велетень Волверстон кинув на них гнівний погляд одним своїм оком, стиснув кулаки, наче готуючись ударити француза, котрий підбурював людей до бунту. Та Каузаку було байдуже до всього. Він продовжував під схвальні вигуки піратів:

— Ти, мабуть, вважаєш, що Блад — бог і здатен творити дива? Та чи знаєш ти, що твій хвалько капітан Блад — смішний…

Він раптом урвав свою промову, адже саме в цю мить із церкви неквапом вийшов капітан Блад. Поряд із ним ішов Ібервіль, довготелесий француз. Попри свою молодість він уже здобув славу хвацького корсара, та його вважали справжнім морським вовком ще до того, як загибель його власного корабля змусила Ібервіля найнятись на службу до Блада.

Капітан «Арабелли» у капелюху з широкими крисами з плюмажем наблизився до піратів, спираючись на свою тростину із чорного дерева. Отак глянувши на нього, ніхто й ніколи б не впізнав у ньому корсара; радше він скидався на франта із Пелл Мелл або з Аламеди. Останнє найбільше йому пасувало, адже його камзол із золотими петлями був пошитий за останньою іспанською модою. Та якщо придивитись до нього пильніше, то можна було й змінити перше враження. Довга бойова шпага, сталевий блиск в очах видавали шукача пригод…

— Я вам здаюся смішним, Каузаку? — запитав він, зупиняючись перед бретонцем, котрий раптом здувся, мов булька. — То ким, по-вашому, я маю вважати вас? — утомленим голосом стиха промовив Блад. — Ви волаєте, наша затримка може стати небезпечною. То дайте відповідь: хто винен у цій затримці? Ми майже місяць згаяли на те, що можна було зробити за тиждень, якби не ваші помилки.

— Боже мій, то я ще й винен?

— А хіба я посадив «Ла Фудр» на мілину посеред озера? Це ж ви взяли на себе ініціативу, відмовившись від лоцмана. Це призвело до того, що ми втратили три цінних дні на розвантаження вашого корабля, аби зняти його з мілини. За ці три дні мешканці не лише дізнались про нас, а й встигли втекти і сховатися. От скажіть лишень, що змусило вас гнатися за губернатором і біля мурів цієї клятої фортеці втратити сотню людей і два тижні часу? Саме тому ми тут і досі сидимо. Ба більше, поки ми тут байдикуємо, наспіла іспанська ескадра, яку викликав із Ла Гуайри корабель берегової охорони. Та й із цієї ситуації ми могли б виплутатись, вийшовши у відкрите море, якби не втратили «Ла Фудр». І ви ще насмілилися звинувачувати мене в тому, у чому винні самі, чи, точніше, ваша дурість!

Сподіваюсь, ви погодитеся зі мною, що стриманість Блада важко не назвати дивною, а надто коли зважити, що іспанською ескадрою, яка пантрувала вихід із озера Маракайбо, командував його запеклий ворог — адмірал Іспанії дон Мігель де Еспіноза-і-Вальдес. Окрім обов’язків перед батьківщиною, в адмірала були, як відомо, свої особисті причини прагнути зустрічі з Бладом через історію, що сталася рік тому на облавку «Ескарнасіона» й завершилася смертю його брата дона Дієго. Із доном Дієго плавав і його племінник, дон Естебан, який прагнув помсти ще більше за адмірала.

Однак капітан Блад зберігав спокій і глузував із легкодухості Каузака.

— Для чого ці балачки про минуле! — кричав Каузак. — Питання зараз у тому, що робити далі!