Дон Дієго опустив голову на груди й у задумі підійшов до вікна, вглядаючись у залите сонцем море. Це був його власний корабель. Англійські пси захопили його і зараз просять вивести в порт, де він назавжди пропаде для Іспанії та, імовірно, його оснастять для воєнних операцій проти його батьківщини. Ці думки лежали на одній чаші терезів, а на іншій були життя шістнадцятьох людей. Життя чотирнадцяти нічого для нього не важили, та два життя належали йому і його сину.

Нарешті він повернувся і, ставши спиною до світла, аби капітан не помітив, як зблідло його обличчя, промовив:

— Я згоден!

Після того, як дон Дієго де Еспіноза дав слово завести корабель до Кюрасао, йому відвели обов’язки штурмана й надали цілковиту свободу пересування на його колишньому кораблі. Усі повстанці шанобливо ставилися до іспанського гранда у відповідь на його вишукану ґречність. Так склалося не тому, що ніхто, крім нього не міг вивести корабель із небезпечних вод, які омивали береги Мейна[28], а й тому, що Бішопові раби переймалися власним порятунком, і не бачили тих жахіть, що їх зазнали мешканці Бріджтауна від іспанців, а то б до кожного іспанця вони ставилися як до хижої тварини, яку слід убивати на місці. Дон Дієго обідав у великій каюті з Бладом та трьома офіцерами: Гаторпом, Волверстоном і Дайком.

Дон Дієго виявився цікавим співрозмовником, а ще більшу прихильність до нього викликали витримка і невимушеність, з якими він пережив нещастя, що спіткало його.

Навіть не можна було запідозрити, що дон Дієго вів нечесну гру. Він одразу ж указав новим господарям корабля на помилку: відпливши від Барбадоса, вони пішли за вітром, тоді як прямуючи від архіпелагу до Карибського моря мали залишити острів Барбадос із підвітряного боку. Аби потрапити в Кюрасао, їм слід було виправити помилку і знову перетнути архіпелаг. Перед тим як лягти на цей курс, він попередив, що такий маневр пов’язаний із певним ризиком. У будь-якій точці між островами вони могли зустрітися з таким самим, а то й потужнішим судном. Незалежно від того, який то корабель — іспанський чи англійський, їм загрожувала однакова небезпека, адже на «Сінко Льягас» бракувало людей, тож вони не могли давати бій. Щоб максимально зменшити цей ризик, дон Дієго спершу повів корабель на південь, а потім завернув на захід. Вони вдало прослизнули між островами Тобаго і Гренада, минули небезпечну зону і вийшли у відносно спокійні води Карибського моря.

— Якщо не зміниться вітер, — мовив дон Дієго після того, як визначив місцеперебування корабля, — за три дні ми будемо в Кюрасао.

Протягом усіх трьох днів вітер не мінявся, а на другий день навіть посвіжішав, одначе з настанням третьої ночі не було видно жодних ознак суші. «Сінко Льягас» на повному ходу розтинав хвилі, та окрім блакитного неба й моря нічого довкруж не було видно. Стривожений капітан Блад запитав про це в дона Дієго.

— Землю ми побачимо взавтра вранці, — спокійно відповів іспанець.

— Присягаюсь усіма святими, та у вас, іспанців, обіцяне «взавтра» ніяк не настає.

— Не переймайтеся, цього разу «взавтра» обов’язково настане. Хай як рано ви прокинетеся — перед вами буде земля, доне Педро.

Заспокоєний капітан Блад пішов провідати свого пацієнта — Джеремі Пітта, через стан здоров’я якого дон Дієго зостався живий. Уже другий день як у нього минула гарячка, а рани на спині стали потроху затягуватися. Він почувався настільки краще, що навіть пожалівся на те, що перебуває в задушливій каюті. Блад піддався на вмовляння Пітта й увечері, із настанням сутінків, спираючись на капітанову руку, той вийшов на палубу.

Сидячи на віку люка, він з насолодою вдихав солодке нічне повітря, милувався морем і за звичкою моряка з цікавістю розглядав темно-синє небо, всипане міріадами зірок. Якийсь час він почувався щасливим, та згодом став стривожено озиратися і вдивлятися у яскраві сузір’я, що сяяли над безмежним океаном. Минуло ще кілька хвилин, і Пітт звернувся до капітана Блада:

— Пітере, ти знаєшся на астрономії?

— На астрономії, питаєш? На жаль, я не можу відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.

— Шкода. І решта членів нашої різношерстої команди, мабуть, такі ж неуки в цьому, як і ти?

— Точніше сказати, вони знають навіть менше за мене.

Джеремі показав на яскраву зорю праворуч носа корабля:

— Це Полярна зірка. Бачиш?

— Звісно, бачу, — лінивим голосом відповів Блад.

— А якщо Полярна зірка висить перед нами майже над правим бортом, то це означає, що ми йдемо курсом норд-ост-вест чи норд-вест, адже я сумніваюсь, що ми перебуваємо більше ніж за десять градусів на захід.

— То й що ж? — здивувався Блад.

— Ти казав, що проходячи між островами Тобаго і Гренада, ми попрямували до Кюрасао на захід від архіпелагу. Та якби ми йшли цим курсом, то Полярна зоря мала бути в нас на траверсі[29] — он там.

Блад миттю наче збудився від сну. Його серце стислося від негарного передчуття. Він хотів було вже щось сказати, як раптом промінь світла, що линув із дверей каюти на кормі, прорізав чорноту над їхніми головами. Двері зачинилися й вони почули кроки по трапу. Це був дон Дієго. Капітан Блад стиснув пальцями плече Джеремі і, покликавши іспанця, звернувся до нього англійською, як це завше робив у присутності людей, які не знають іспанської мови.

— Доне Дієго, ви маєте розв’язати нашу невеличку суперечку, — жартома сказав він. — Ми тут із Піттом сперечаємося, котра із цих зірок — Полярна.

— І все? — спокійно запитав іспанець. У його тоні вчувалась явна іронія. — Здається, ви казали, що сеньйор Пітт ваш штурман.

— Так, ліпшого не маємо, — ніби сміючись зауважив капітан. — Та зараз я готовий посперечатися на сто песо, що он та зірка, — і він недбало тицьнув на першу-ліпшу точку в небі.

Згодом Блад зізнався Пітту, що якби дон Дієго погодився з ним, то він пришив би його на місці. Та іспанець відверто висловив своє презирство до Бладових знань в астрономії.

— Доне Педро, ви програли, бо он Полярна зоря, — мовив він, вказуючи на неї.

— А ви певні в цьому?

— Любий доне Педро! — хмикнув іспанець, котрого потішала ця розмова. — Хіба я можу помилятися? Та й, зрештою, я можу довести це завдяки компасу. Йдімо подивимося, яким курсом ми прямуємо.

Він говорив це з такою відвертістю, поводився так природно, як людина, якій нічого приховувати, тож і підозри у Блада вмить розвіялись. Однак Пітта переконати було не так легко.

— У такому разі, доне Дієго, чому ми йдемо до Кюрасао таким дивним курсом? — запитав він.

— Ви маєте всі підстави питати мене про таке, — миттю відповів дон Дієго, зітхаючи. — Я сподівався, що ніхто не помітить моєї помилки. Зазвичай я не здійснюю астрономічних спостережень, адже покладаюсь лише на навігацію. Та, на жаль, не можна аж надто бути впевненим у собі. Я сьогодні взяв до рук квадрант і, на свій сором, виявив, що ухилився на півградуса, тому Кюрасао зараз перебуває від нас майже на північ. Ось і причина нашої затримки, однак уранці ми будемо на місці.

Це пояснення звучало так відверто, що не можна було засумніватися у щирості дона Дієго. Коли іспанець пішов, Блад пошкодував, що даремно запідозрив іспанця. Хай яким було його минуле, він довів свою чесність словами, що краще помре, ніж прийме на себе зобов’язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.

Капітан Блад уперше плавав у водах Карибського моря й зовсім не знав поведінки тутешніх авантюристів, тож і мав щодо них певні ілюзії. Та події наступного дня їх грубо розвіяли.

Коли на сході сонця він вийшов на палубу, то побачив перед собою туманну смугу землі, обіцяну іспанцем напередодні. За десять миль од корабля тягнулась берегова лінія, що простиралась по горизонту далеко на схід і захід. Перед ними був великий мис. Береги збентежили Блада. Він насупився, адже не знав, що острів Кюрасао може бути такий великий. Здавалося, перед ним був не острів, а цілий материк.