Незнайомець торкнув рукою потилицю дона Дієго — іспанець скривився й простогнав.

— Боляче? — запитав незнайомець, узявши дона Дієго за руку трохи вище кисті великим і вказівним пальцями.

Спантеличений іспанець запитав:

— Ви лікар?

— І лікар також, — відповів смаглявець, і далі слухаючи пульс свого пацієнта. — Пульс хороший, рівний, — нарешті визначив він, відпускаючи руку. — Вам не завдали великої шкоди.

Дон Дієго ледь звівся на оббитому червоним плюшем дивані.

— Хто ви, в дідька, такий? — запитав він. — І якого ляда ви залізли в мій костюм та на мій корабель?

Прямі чорні брови незнайомця піднялися, а на губах майнула посмішка.

— Здається, ви й досі марите. Це не ваш корабель, а мій. І костюм цей також належить мені.

— Ваш корабель? — ошелешено перепитав іспанець, і ще з більшим здивуванням додав: — Ваш костюм? Але тоді… — Геть нічого не тямлячи, він роззирався довкола, а потім ще раз уважно огледів каюту, зупиняючи погляд на кожному знайомому предметі. — Може, я з’їхав з глузду? — врешті запитав він. — Але ж це точно «Сінко Льягас»?

— Так, це «Сінко Льягас».

— Тоді…

Іспанець притих, а погляд його став ще тривожніший.

— Господи помилуй! — вигукнув він, і в його голосі звучала страшна розпука. — Може, ви мені скажете зараз, що ви ще й дон Дієго де Еспіноза?

— О ні. Мене звати Блад, капітан Пітер Блад. Ваш корабель, як і цей вишуканий костюм, належать мені як воєнні трофеї. А ви, дон Дієго, мій полонений.

Це було вельми несподіване пояснення, та все ж воно трохи заспокоїло іспанця, адже було природнішим, аніж те, що він собі вже понавигадував.

— То… це означає, що ви не іспанець?

— Ви лестите моїй іспанській вимові. Я мав честь народитися ірландцем. Очевидно, ви гадаєте, що сталося якесь диво. Так, це і справді так, але я є творцем цього дива. І в мене — це ви можете оцінити за результатами — непогано варить голова.

І капітан Блад стисло виклав йому події попередньої доби. Під час його розповіді іспанець то бліднув, то червонів. Торкнувшись ґулі на потилиці, що виросла до розмірів голубиного яйця, він цілком переконався у щирості Бладових слів. Із виряченими баньками він заверещав до усміхненого Блада:

— А мій син? Де мій син? Він був поруч мене, коли я піднімався на корабель.

— Ваш син у безпеці. Він разом із каноніром, його помічниками та веслярами міцно закутий у кайдани й сидить сумирно в затишному трюмі.

Дон Дієго видихнув, та його блискучі чорні очиці й далі уважно вивчали смагляве обличчя чоловіка, який стояв перед ним. Він був людиною доволі небезпечної професії, тож мав залізні нерви й умів швидко опанувати свої емоції. Цього разу фортуна була не на його боці. Його змусили відмовитися від ролі саме тоді, коли він тримав успіх у своїх руках. Зі спокоєм фаталіста він змирився з новими обставинами й холоднокровно запитав:

— То що далі, пане капітане?

— А далі, — відповів капітан, якщо погодитися зі званням, яке він сам собі присвоїв, — як гуманна людина я маю висловити співчуття, що ви не померли від завданого вам удару. Адже це означає, що вам доведеться пережити всі неприємності, пов’язані з необхідністю помирати знову.

— Справді? — дон Дієго ще раз глибоко зітхнув і спокійно запитав: — А чи є в цьому потреба?

У синіх Бладових очах майнуло схвалення: йому подобалось, як іспанець тримається.

— Поставте це питання собі, — промовив він. — Як досвідчений і кровожерний пірат скажіть мені: що б на моєму місці зробили ви?

— Та ми ж різні, — Дон Дієго вмостився зручніше, спершись ліктем на подушку, аби продовжити обговорення цього серйозного питання: — Відмінність полягає в тому, що я не називаю себе гуманною людиною.

Капітан Блад примостився на краєчку великого дубового столу.

— Та й я не дурень, — промовив він, — і моя ірландська сентиментальність не завадить вчинити так, як належить. Залишати на кораблі вас і десяток живих мерзотників — небезпечно. А ще вам має бути відомо, що в трюмі мого корабля не так уже й багато води та харчів. Щоправда, в мене нечисленна команда, та ви з вашими співвітчизниками збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що ми маємо тверезо оцінити ситуацію і відмовитись від вашого товариства. Тому й маю підготувати ваше вразливе серце до неминучого й люб’язно запросити вас вистрибнути за борт.

— Так-так, розумію, — в задумі відповів іспанець. Він зрозумів цю людину й намагався розмовляти з нею таким само тоном удаваної вишуканості й спокою. — Маю зізнатися вам, що слова ваші вельми переконливі.

— Ви знімаєте з мене величезний тягар, — мовив капітан Блад. — Мені б не хотілося без необхідності бути грубим, тим паче, що я й мої друзі у боргу перед вами. Хай що там сталося з іншими, та для нас напад на Барбадос завершився вельми вдало. І мені приємно чути вашу згоду, що ми не маємо іншого вибору.

— Але даруйте, друже мій, чому немає вибору? Тут я не можу з вами погодитися.

— Якщо ви маєте іншу пропозицію, охоче її вислухаю.

Дон Дієго провів рукою по своїй чорній клиноподібній борідці.

— Можете ви надати мені час для роздумів до ранку? Зараз у мене дуже болить голова і я не здатен міркувати. Погодьтесь: таке питання варто як слід обдумати.

Капітан Блад підвівся, зняв з полиці тридцятихвилинний пісочний годинник, повернув його так, аби колбочка з рудим піском опинилася вгорі, й поставив на столі.

— Шкода, дон Дієго, що доводиться квапити вас. Ось час, на який ви можете розраховувати, — і він вказав на пісочний годинник. — Коли цей пісок буде внизу, і ми не приймемо обопільно вигідне для нас рішення, мені доведеться попросити вас прогулятися за борт.

Ввічливо поклонившись, капітан Блад вийшов і замкнув по собі двері на ключ.

Дон Дієго обперся ліктями на коліна, поклав підборіддя на долоні і спостерігав, як іржавий пісок пересипається з верхньої колбочки в нижню. Час збігав, і його обличчя ставало дедалі похмурішим.

Щойно впали останні піщинки на дно нижньої колбочки, двері розчахнулися.

Іспанець зітхнув і побачив капітана Блада.

— Я маю план, сер, — одразу ж узявся до справи дон Дієго, — та його втілення залежить від вашого милосердя. Чи не можете ви висадити нас на одному з островів, віддаючи таким чином нас у руки долі?

Капітан Блад облизнув сухі губи.

— Це досить складно, — зауважив він.

— Я боявся, що ви саме так і відповісте. — Дон Дієго знову зітхнув і підвівся: — Що ж, більше про це жодного слова.

Сині очі пильно дивились на іспанця:

— Ви не боїтеся смерті, доне Дієго?

Іспанець задер голову і гордо промовив:

— Ваше питання образливе, сер!

— Тоді дозвольте поставити питання інакше, скажімо, в іншій формі: чи хочете ви залишитися в живих?

— О, на це питання я можу дати відповідь. Я хочу жити, а ще більше мені хочеться, аби жив мій син. Та хай яке б сильне було моє бажання, я не стану іграшкою у ваших руках, пане кепкун.

Це була перша ознака гніву чи незадоволення.

Капітан Блад відповів не одразу. Як і перше, він присів на краєчок столу.

— А чи не хотіли б ви, сер, заслужити життя і свободу собі, вашому сину й решті своєї команди, котра перебуває зараз на облавку?

— Заслужити? — перепитав дон Дієго. Блад помітив, що при цьому іспанець здригнувся. — Кажете, заслужити? Чом би й ні, якщо служба, яку ви запропонуєте, не збезчестить ані мене, ані мою країну.

— Як ви могли запідозрити мене в цьому! — вигукнув обурений капітан. — Я ж розумію, що навіть пірати мають честь. — Й одразу ж виклав свою пропозицію: — Погляньте за вікно, доне Дієго, там ви побачите на горизонті хмарку. Не дивуйтеся, та це острів Барбадос, хоча, ясна річ, ми намагалися якомога далі втекти від нього. Зараз ми у великій скруті, адже єдину людину, котра знається на управлінні кораблем, лихоманить, а у відкритому морі ми й поготів не зможемо попрямувати туди, куди нам потрібно. Я вмію керувати кораблем у бою, а ще на облавку є троє-четверо людей, які допоможуть мені. Та триматися берега — це означає наражати себе на нову біду. Я маю нескладну пропозицію: ми хочемо дістатися колонії Нідерландів, Кюрасао, якомога скоріше. Чи можете ви мені дати слово честі, що ви приведете нас туди в обмін на свободу? Досить лише вашої згоди, аби я в Кюрасао відпустив вас і вашу команду.