Це був потужний випад на адресу суду, що демонстрував самовладання Блада й гостроту його розуму, котрий посилюється у миті великої небезпеки. На будь-який інший суд ці слова подіяли б саме так, як розраховував Блад. Бідолашні малодушні вівці, що виконували роль присяжних, завагались. Та тут знову втрутився Джефрейс. Він голосно, з натугою задихав, а потім яро кинувся в атаку, аби згладити гарне враження, яке справили Бладові слова.

— Отець всемогутній! — заволав суддя, — Чи бачили ви колись такого нахабу? Та я вже закінчив із тобою. Кінець! Я вже бачу мотузка на твоїй шиї!

Випаливши ці слова, котрі не дали можливості присяжним дослухатися до голосу власної совісті, Джефрейс опустився в крісло і знову опанував собою. Судова комедія завершилась. На блідому обличчі судді не лишилося й тіні збудження, воно змінилося виразом тихої меланхолії. Перегодя він заговорив м’яким, майже ніжним голосом, утім кожне його слово чітко лунало у тихому залі:

— Не в моїх правилах комусь шкодити або тішитися із чиїсь загибелі. Лише з милосердя до вас я вжив ці слова, сподіваючись, що ви самі подбаєте про свою безсмертну душу, а не сприятимете її прокляттю своїми брехливими свідченнями. Та бачу, що марні всі мої зусилля, все милосердя. Більше мені немає про що із вами розмовляти. — Й він звернувся до членів суду зі словами: — Панове, як представник закону, тлумачами якого є ми — судді, а не підсудний, маю нагадати вам, що як хтось, хто навіть не брав участі в бунті проти короля, свідомо приймає, приховує і підтримує бунтівника, то його слід вважати таким само зрадником, як і того, хто тримав зброю в руках. Такий закон! Керуючись усвідомленням свого обов’язку і даною вами присягою, ви маєте винести справедливий вирок.

Опісля верховний суддя перейшов до промови, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад винні у зраді: перший — тому що переховував зрадника, а другий — за надання йому медичної допомоги. Суддєва промова була пересипана улесливими посиланнями на законного правителя й повелителя — короля, поставленого Богом над усіма — і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він сказав, що будь-який закононароджений бідняк у королівстві мав більше прав на престол, аніж бунтівний герцог. Свою промову він завершив геть знесилений і вже не опустився, а гепнувся у своє крісло і якийсь час сидів мовчки, втираючи носовичком губи. А потім, зігнувшись від болю, наказав членам суду іти на нараду.

Пітер Блад вислухав Джефрейсову промову з байдужістю, якій не раз дивувався, коли згадував години, проведені в залі суду. Його так вразила поведінка верховного судді та швидкість зміни його настроїв, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його життю.

Відсутність членів суду була такою ж короткою, як і вирок: усіх трьох визнали винними. Пітер Блад обвів поглядом залу суду, й на мить сотні блідих облич попливли перед ним. Та він швидко прийшов до тями, коли почув питання, адресоване до нього: чому йому не мають виносити смертний вирок після визнання його винним у державній зраді?

Він раптом засміявся, і цей сміх дивно і моторошно прозвучав серед мертвої тиші зали. Правосуддя, яке вершив хворий маніяк у пурпуровій мантії, було справжнім знущанням. Та й сам верховний суддя — продажний інструмент жорстокого, злобного і мстивого короля — глум над правосуддям. Однак навіть на цього маніяка вплинув Бладів сміх.

— Це сміх на порозі вічності із мотузкою на шиї? — здивовано запитав верховний суддя.

І тут Блад використав нагоду для помсти:

— Слово честі, я маю більше приводів до радості, аніж ви. Перш ніж мені винесуть вирок, я маю сказати: ви бачите мене, невинну людину, з мотузкою на шиї, хоча я винен лише в одному — я виконав свій обов’язок лікаря. Ви тут виступали, але вже наперед знали, що на мене чигає. Я ж як лікар знаю, що чигає на вас, ваша честь. І знаючи це, заявляю вам, що навіть у цей момент не помінявся би з вами місцями. Я б не проміняв мотузку, якою ви хочете мене вдавити, на камінь, якого в собі носите. Смерть, яку ви мені присудите, — справжнє задоволення порівняно з тією смертю, яку присудив вам той Бог, чиє ім’я ви так часто тут згадуєте.

Блідий мов смерть, судомно посіпуючи губами, верховний суддя застиг у своєму кріслі. У залі панувала мертва тиша. Усі, хто знав Джефрейса, готувались до чергового вибуху.

Та вибух не стався. На обличчі вдягнутого в пурпур судді проступив слабкий рум’янець — Джефрейс поволі виходив із заціпеніння. Він ледь звівся на ноги й приглушено, абсолютно механічно, як людина, котра переймається геть іншим, виніс смертний вирок, і словом не відповівши на закид Пітера Блада. Суддя виніс вирок і знову сів у крісло. На його чолі заблищали краплини поту.

Варта вивела в’язнів.

Один із присяжних засідателів випадково підслухав, як Полліксфен, котрий попри свою посаду військового прокурора був таємним вігом, тихо звернувся до свого колеги-адвоката:

— Богом присягаюсь, цей шахрай на смерть перелякав верховного суддю. Шкода, що його повісять. Людина, здатна налякати Джефрейса, могла б стати великою людиною.

Полліксфен мав рацію і помилявся водночас. Його правда була в тому, що людина, здатна вивести з рівноваги такого деспота, як Джефрейс, і справді має шанси злетіти в кар’єрі до неабияких висот. Помилявся він лише в тому, що Пітера Блада обов’язково мають стратити.

Я вже зауважував, що лиха, які спіткали Блада після його візиту до Оґлторпа, мали дві позитивні обставини: перша — що його взагалі судили, і друга — що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня судові вироки виконувалися одразу ж. Але вранці 19 вересня в Таунтон прибув кур’єр від державного міністра лорда Сендерленда з листом на ім’я лорда Джефрейса. У листі повідомлялося, що його величність король милостиво наказує відправити тисячу сто бунтівників до своїх південних колоній на Ямайці, Барбадосі й Навітряних островах.

Звісно, вам не спало на думку, що цей наказ видали з якихось гуманних міркувань. Лорд Черчілль, один із визначних сановників Якова II, цілком влучно зауважив, що королеве серце таке ж чутливе, як камінь. Королівську «гуманність» можна було просто пояснити: масові страти — то була вельми непродумана витрата коштовного людського ресурсу, у той час як у колоніях бракувало людей для роботи на плантаціях, то чому б не продати здорового, дужого чоловіка за 10–15 фунтів стерлінгів? Чимало королівських прихвоснів мали підстави претендувати на королівську щедрість, і нині їм випав дешевий і доступний спосіб для задоволення їхніх нагальних потреб.

Зрештою, ну що вартувало королю подарувати своїм прибічникам певну кількість засуджених бунтівників?

У своєму листі лорд Сендерленд докладно розписував королівську милість: тисячу засуджених він віддавав вісьмом царедворцям, а сто мали надійти у власність королеви. Всіх цих людей було наказано негайно відправити в південні володіння короля, де їх мали утримувати до звільнення через десять років. Особи, яким передавалися ув’язнені, зобов’язувалися забезпечити їхнє негайне перевезення.

Від секретаря лорда Джефрейса нам відомо, як тієї ночі верховний суддя у п’яному сказі паплюжив це неприпустиме, на його погляд, «милосердя» короля. Нам відомо, що в листі, якого він надіслав правителю, Джефрейс намагався переконати його високість переглянути своє рішення, однак король Яків відмовився це зробити. Окрім непрямих прибутків, які він отримував від цього «милосердя», воно цілком відповідало його характеру. Король розумів, що багато ув’язнених помруть у страшних муках, не витримавши жахів рабства у Вест-Індії, і померлим заздритимуть ті, хто лишився серед живих.

І так уже сталося, що Пітер Блад, а з ним Ендрю Бейнс і Джеремі Пітт, замість повішення, колесування й четвертування, як зазначалося у вироку, були відправлені разом з іншими п’ятдесятьма ув’язненими до Брістоля, а звідти морем на кораблі «Ямайський купець». Від тісноти, поганої їжі та брудної води серед засуджених спалахнули хвороби, що звели в океанську могилу одинадцятьох із них. Серед загиблих був і бідолашний Бейнс.