Та завдяки Пітерові Бладу смертність серед ув’язнених значно скоротилась. Спершу капітан «Ямайського купця» лайкою і погрозами зустрічав наполегливі прохання лікаря дозволити йому доступ до скриньки з ліками для надання допомоги хворим. Але потім капітан Гарднер зміркував, що його, чого доброго, ще притягнуть до відповіді за надто великі втрати живого товару. З певним запізненням він таки скористався медичними знаннями Пітера Блада. Поліпшивши умови, у яких перебували ув’язнені, і налагодивши медичну допомогу, Блад зупинив поширення хвороб.

У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайлській бухті, і на берег висадили сорока двох повстанців.

Якщо бідолашні бранці уявляли (а багатьом із них, очевидно, так і здавалося), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то варто було лише кинути погляд під час квапливого перевантаження живого товару з корабля в човни, аби змінити цю думку. Вони побачили досить велике місто з будинками європейської архітектури, але без штовханини, характерної для міст Європи. Над червоними дахами вивищувався церковний шпиль. Вхід у широку бухту захищав форт, з амбразур якого в усі боки стирчали дула гармат. На пологому схилі пагорба білів фасад великого губернаторського будинку. Пагорб був укритий яскраво-зеленою рослинністю, що буяє в Англії у квітні, і день скидався на звичайний квітневий день в Англії, оскільки щойно скінчився сезон дощів.

На широкій брукованій набережній вишикувався збройний загін, що його надіслали для охорони засуджених. Не забарилася зібратися юрба глядачів, котрі за одягом і манерами поведінки нічим не відрізнялися від звичайного натовпу будь-якого морського порту Англії. Тут лише було менше жінок і більше негрів. Оглянути засуджених приїхав губернатор Стід — низенький гладкий чоловічок із буряковим обличчям, зодягнений у камзол із блакитного шовку, щедро оздоблений золотими позументами. Він трохи накульгував, а тому спирався на товсту тростину з чорного дерева. Одразу після губернатора з’явився високий огрядний чоловік у формі полковника барбадоської поліції. На масивному жовтому маскоподібному обличчі немов застиг вираз недоброзичливості. Із ним була струнка дівчина в елегантному костюмі для верхової їзди. Крислатий сірий капелюх, оздоблений червоним страусовим пір’ям, прикривав довгасте, з тонкими рисами обличчя. Пасма блискучого каштанового волосся кільцями падали на плечі. Широко поставлені карі очі відкрито дивилися на світ, а на обличчі замість звичайного задерикуватого виразу зараз читався жаль.

Пітер Блад упіймав себе на тому, що він не зводить здивованого погляду з чарівного обличчя цієї дівчини, котра була тут зовсім чужою. Помітивши, що вона також пильно його розглядає, Блад знітився, уявляючи, як він виглядає. Немитий, з брудним сплутаним волоссям, з давно неголеною чорною бородою, у лахмітті, що залишилося від колись гарного камзола — такий він злякає навіть городнє опудало, тож зовсім не варто, аби на нього дивилися такі гарні очі. А втім, ця дівчина з якимсь майже дитячим здивуванням і жалістю продовжувала його розглядати. Потім вона торкнулася рукою свого компаньйона, котрий із незадоволеним бурчанням повернувся до неї.

Дівчина палко промовляла щось до нього, але було очевидно, що полковник неуважно її слухає. Погляд його маленьких блискучих очей, посаджених близько до м’ясистого гачкуватого носа, зупинився на світловолосому здоровані Пітту, котрий стояв поруч із Бладом. Але тут до них підійшов губернатор, і вони стали розмовляти.

Дівчина говорила дуже тихо, і Блад її зовсім не чув; слова полковника доносилися до нього нерозбірливим муканням. Губернатор, власник пронизливого голосу, вважав себе дотепною людиною і полюбляв, щоб усі його слухали.

— Послухайте мене, любий полковнику Бішоп. Вам надається право першого вибору із цього прекрасного букета квітів і за призначеною вами ж ціною. А решту ми продамо з торгів.

Полковник Бішоп кивнув на знак згоди:

— Ви, безсумнівно, дуже добрі. Але, присягаюсь, це не партія робітників, а жалюгідна череда шкап. Навряд чи від них буде якась користь на плантаціях.

Презирливо щулячи очі-ґудзички, він знову оглянув усіх засуджених, і недоброзичливість на його обличчі стала ще виразнішою. Він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилин розмовляв із ним, розглядаючи отриманий від нього список.

Потім полковник повернув список Гарднеру і підійшов до засуджених повстанців. Бішоп зупинився біля молодого моряка із Сомерсетшира. Обмацавши мускули на руках Пітта, він наказав йому відкрити рота, щоб оглянути зуби; облизнувся, кивнув головою і, не повертаючись, буркнув до Гарднера, котрий чимчикував за ним:

— За цього — п’ятнадцять фунтів.

Капітан незадоволено скривився:

— П’ятнадцять фунтів? Це не навіть не половина того, що я хотів просити за нього.

— Це вдвічі більше того, що я збирався заплатити, — буркнув полковник.

— Але навіть тридцять фунтів за нього — це надто дешево, ваша честь.

— За таку ціну я можу купити негра. Ці білі свині не вміють працювати й швидко дохнуть у нашому кліматі.

Гарднер почав розхвалювати здоров’я Пітта, його молодість і витривалість, наче йшлося не про людину, а про в’ючну тварину. Вразливий Пітт стояв мовчки, не ворухнувшись. Лише рум’янець то з’являвся, то зникав на його щоках, чим видавав внутрішню боротьбу, що відбувалася в душі хлопця. Пітт щосили намагався залишатися спокійним. Ця огидна торгівля викликала у Пітера Блада відчуття глибокої відрази.

Поодаль прогулювалася, розмовляючи з губернатором, дівчина, на яку Блад звернув увагу. Губернатор стрибав біля неї із дурнуватою усмішкою. Дівчина, мабуть, не розуміла, якою мерзенною справою займався полковник. А, можливо, подумав Блад, їй просто байдуже до всього цього?

Цієї ж миті полковник Бішоп розвернувся на каблуках, збираючись іти.

— Двадцять фунтів і більше жодного пенса — це моя остаточна ціна. Вона вдвічі більше за ту, яку вам запропонує Кребстон.

Зрозумівши по його тону, що це й справді остаточна ціна, капітан Гарднер зітхнув і погодився. Бішоп пройшовся далі вздовж шеренги ув’язнених. Блада й худого юнака полковник, що стояв поруч із ним, удостоїв тільки швидким поглядом. Та його увагу привернув кремезний чоловік середнього віку на ім’я Волверстон; він втратив око в бою під Седжмуром. І знову почалася торгівля.

Пітер Блад стояв у сліпучих променях сонця, глибоко вдихаючи незнайоме повітря. Воно було насичене дивною сумішшю ароматів кампешевого дерева[11], ямайського перцю і запашного кедра. Цей надзвичайний запах змусив його про все забути і заглибитися у думки — йому зовсім не хотілося розмовляти. Так само почувався й Пітт — мовчки стояв біля Блада й думав про неминучу розлуку з людиною, пліч-о-пліч із якою він прожив кілька місяців і яку полюбив, як друга й старшого брата. Його охопило таке сильне почуття самотності й туги, що все, що він пережив досі, здалося йому дріб’язковим. Розлука з лікарем була для Пітта болісним завершенням усіх нещасть, що випали на його долю.

До засуджених підходили інші покупці, розглядали, проходили повз, але Блад не зважав на них. У кінці шеренги в’язнів відбувся якийсь рух. Це Гарднер гучним голосом повідомляв щось юрбі інших покупців, котрі очікували, поки полковник Бішоп відбере потрібний йому людський товар. Після того як Гарднер стих, Блад помітив, що дівчина говорила про щось Бішопу і хлистом зі срібною рукояткою показувала на шеренгу. Бішоп, затуливши очі рукою від сонця, подивився на засуджених і рушив до них важкою ходою із Гарднером у супроводі дівчини й губернатора. Повільно йдучи уздовж шеренги, полковник порівнявся із Бладом і пройшов би повз, якби дівчина не торкнулася своїм хлистом руки Бішопа.

— Ось людина, яку я мала на увазі, — промовила вона.

— Цей? — запитав полковник, і в його голосі пролунало презирство.

Пітер Блад пильно подивився в круглі полковникові очиці, що сиділи на восковому обличчі так глибоко, наче родзинки в пудингу. Блад відчув, що цей ганебний огляд змусив його почервоніти.