— Одне із двох суден — «Арабелла», — доповів той. — А інше, здається, трофейне.

Та це приємне повідомлення не порадувало Каузака.

— Що далі, то гірше… — буркнув він похмуро. — А що скаже Блад щодо нашого нідерландця?

— Хай каже, що хоче! — засміявся Левасер, досі перебуваючи під враженням неймовірного полегшення.

— А що нам робити з дітьми губернатора Тортуги?

— Він не має знати про них.

— Та зрештою йому все стане відомо.

— Так, але до того часу я домовлюсь із губернатором. Я придумав спосіб змусити д’Ожерона домовитися зі мною.

Невдовзі чотири кораблі кинули якорі біля північного берега Вігрен Магри. Це був маленький вузький острівець, завдовжки дванадцять миль і завширшки три милі, без рослинності й води, населений лише птахами й черепахами. У південній частині острова було багато соляних ставків.

Левасер наказав спустити човен і в супроводі Каузака та двох офіцерів зійшов на «Арабеллу».

— Здається, наша тривала розлука виявилася вельми прибутковою — вітав Левасера капітан Блад, прямуючи з ним до великої каюти для підбиття підсумків.

«Арабеллі» вдалося захопити «Сантьяго» — великий іспанський корабель із двадцятьма шістьома гарматами. Із Пуерто-Ріко він віз 120 тонн какао, 40 тисяч песо й коштовностей вартістю 10 тисяч песо. Дві п’ятих здобичі, за угодою, належали Левасеру і його команді. Одразу ж поділили гроші й коштовності, а какао вирішили продати на острові Тортуга.

Настала Левасерова черга звітувати про справи. З кожним хвалькуватим словом француза Блад дедалі хмурнішав. Повідомлення компаньйона викликало в нього гнів. Дурістю було перетворити дружніх нідерландців на ворогів через крам, вартість якого не перевищувала двадцять тисяч песо. Та Левасер відповів Бладу так, як і Каузаку: їм потрібні судна для наміченого походу. Можливо, задоволений вдалим днем, Блад лише стенув плечима на те й махнув рукою. Левасер запропонував, щоб «Арабелла» й захоплене нею судно повернулися на Тортугу. Там би вони розвантажили какао і Блад мав би змогу завербувати нових людей — благо, вже є на чому їх перевозити. Сам же Левасер збирався зайнятися ремонтом свого корабля. Потім він планував попрямувати на південь, до острова Салтатюдос, що досить зручно розташований на 11° північної довготи. Тут Левасер мав очікувати на Блада, аби разом із ним здійснити напад на Маракайбо.

На щастя для Левасера, капітан Блад не лише погодився з його планом, а й виявив бажання відплисти негайно.

Щойно «Арабелла» зникла за обрієм, як Левасер завів свої кораблі в лагуну й наказав розбити на березі намети, в яких мала жити корабельна команда на час ремонту судна.

Надвечір вітер посилився. Почався шторм із ураганом. Левасер тішився, що встиг переправити людей на берег, а кораблі завести в безпечний сховок. На якусь мить він замислився про те, що зараз переживає капітан Блад, який потрапив у цей страшний шторм, та одразу ж прогнав ці думки, адже не міг собі дозволити довго чимось перейматися.

Ранок наступного дня видався пречудовий. Прозоре повітря після шторму просякло солонкуватими пахощами озер, що долинали з південної частини острова. На піщаній відмілині, біля підніжжя білих дюн, поряд із парусиновим наметом Левасера можна було спостерігати дивну сцену.

Французький пірат сидів на порожній діжці й мізкував, як уникнути гніву губернатора Тортуги.

Навколо нього, охороняючи свого вожака, тинялись шестеро офіцерів. П’ятеро з них — неотесані мисливці у брудних шкірянках і штанях, шостий — Каузак. Перед Левасером стояв молодий д’Ожерон, обабіч нього — двоє напівголих негрів. Д’Ожерон був зодягнений у сорочку з мереживними шлярками на рукавах, сатинові короткі панталони й гарні черевики з дубленої козлячої шкіри. З нього здерли камзол, а руки зв’язали за спиною. Миловидне обличчя юнака виглядало виснаженим. Тут, на піщаному пагорбі, у незручній позі сиділа і його сестра. Вона була дуже бліда. Під маскою величі дівчина марно намагалася приховати сльози. Левасер довго говорив, звертаючись до д’Ожерона, й нарешті з удаваною поштивістю заявив:

— Гадаю, мосьє, тепер ви все зрозуміли. Та, щоб уникнути непорозумінь, ще раз поясню: ваш викуп становить двадцять тисяч песо. Якщо ви дасте слово повернутися на це місце, я відпускаю вас на Тортугу. На поїздку маєте місяць. Вам надаються всі можливості туди дістатися. Мадемуазель д’Ожерон залишиться заручницею. Навряд чи для вашого батька ця сума буде зависокою, адже в неї входить ціна за свободу сина й вартість посагу доньки. Дідько мене забирай, та здається, що я надто скромний! Адже про мосьє д’Ожерона ходять чутки, що він дуже заможний.

Д’Ожерон-молодший підвів голову і сміливо поглянув піратові у вічі:

— Я відмовляюсь — категорично! Розумієте? Можете робити зі мною все, що вам заманеться. Я проклинаю вас, брудний пірате без совісті й честі!

— Що за слова! — посміхнувся Левасер. — Що за темперамент і що за дурість! А ви не подумали, що я можу з вами зробити, якщо ви й надалі відмовлятиметеся зі мною співпрацювати? Я маю всі можливості, аби змусити погодитися будь-якого упертюха. А ще не забудьте, що я тримаю заручницею вашу сестру, на кону її честь. А як ви часом забудете повернутися з посагом, то можете мене не вважати нечесним, якщо раптом я забуду одружитися з Мадлен.

По цих словах Левасер вишкірився й підморгнув юнакові, помітивши при цьому, що обличчя брата Мадлен аж сіпнулося від жаху. Д’Ожерон кинув дикий погляд на сестру і прочитав у її очах відчай.

Відраза й лють накотилися на юнака новою хвилею.

— Ні, псяко! Ні! Тисячу разів ні!

— Нерозважливо опиратися, — холодно, досить спокійно, але з удаваним співчуттям зауважив Левасер. У його руках звивалась мотузка, поздовж якої він механічно зав’язував вузлики. Пірат здійняв мотузку вгору й запитав:

— Знаєте, що це таке? Це чотки болю. Після знайомства з ними не один упертий єретик перетворився на католика. Ці чотки додають людині розуму, та так, що очі в них вилазять на лоба.

— Робіть, що хочете!

Левасер жбурнув мотузку одному з негрів, і той ухопив її на льоту й швидко закрутив навколо голови бранця. Між вузлуватою мотузкою і головою він ставив невеличкий шмат металу — круглий і тонкий, подібний до цибуха люльки. Тупо вирячившись на свого капітана, негр чекав на знак, аби розпочати тортури.

Левасер подивився на свою жертву — обличчя д’Ожерона стало свинцевим, а на чолі виступив піт.

Мадемуазель д’Ожерон скрикнула й хотіла було зірватися з місця, та її зупинила варта, й дівчина зі стогоном опустилась на пісок.

— Отямтеся й позбавте свою сестру від такого видовища, — неквапом промовив Левасер. — Та й зрештою, невже названа мною сума така велика? Для вашого батька це дрібничка. Ще раз повторюся: я й так вельми скромний. Та коли вже я сказав «двадцять тисяч песо», хай буде так.

— Із вашого дозволу, я б хотів знати, за що ви призначили суму двадцять тисяч песо?

Це питання прозвучало поганою французькою, але чітким приємним голосом, у якому, здавалося, бриніли ледь вловимі нотки злої іронії, якою так хизувався Левасер.

Левасер і його офіцери здивовано озирнулись.

На дюні на фоні темно-синього неба всі побачили зграбну фігуру високого стрункого чоловіка у чорному камзолі, розшитому золотими галунами. Над широкими крисами капелюха, що прикривав смагляве Бладове обличчя, яскравою плямою виділявся червоний плюмаж із страусового пір’я. Левасер вилаявся од здивування, звівся на ноги й одразу ж опанував собою. Він міркував собі, що як Бладу вдалося витримати вчорашній шторм, то зараз він мав перебувати ген-ген на шляху до Тортуги.

Капітан Блад спустився на відмілину, сковзнувши по піску у чоботах із м’якої іспанської шкіри. Ішов він у супроводі Волверстона і дванадцятьох членів команди «Арабелли». Він підійшов до враженої його появою групи людей, зняв капелюха й низько уклонився мадемуазель д’Ожерон, а затим повернувся до Левасера.