— Тату!
Звиваючись у руках англійців, він благав небо й пекло відвернути це жахіття, а потім молив капітана про милосердя, й це моління було несамовите й жалісне водночас. Блад із задоволенням зауважив про себе, що син дона Дієго в достатній мірі відданий своєму батькові.
Пізніше Блад зізнався, що на мить його свідомість повстала проти його жорсткого плану. І для того, щоб відігнати це почуття, він змусив себе викликати спогад про жорстокість іспанців у Бріджтауні. Він згадав сполотніле личко Мері Трейл, коли вона рятувалась від ґвалтівника-головоріза, що він його порішив; згадав інші картини того жахливого дня, які й годі описувати, і це зміцнило його згасаючу рішучість. Кровожерні іспанці зі своїм релігійним фанатизмом не мали навіть іскри тієї християнської віри, символ якої встановили на щоглі корабля, що до них наближався. Ще хвилину тому мстивий і злобний дон Дієго стверджував, що Господь прихильний до іспанців. Що ж, він буде покараний за такий хибний погляд.
Відчувши, що його серце знову наповнила рішучість, Блад наказав Оґлу запалити гніт і зняти свинцевий фартух із запального отвору гармати, до жерла якої був прив’язаний дон Дієго. І коли Еспіноза-молодший знову вибухнув прокляттями упереміж із молінням, Блад розвернувся до нього і гнівно крикнув:
— Замовкни! Стули рота і слухай! Я геть не маю бажання вбивати його, розумієш?
Здивований такою заявою, син дона Дієго одразу ж замовк. Капітан Блад заговорив іспанською, якою він, на щастя для себе й дона Дієго, досконало володів:
— Через підлу зраду твого батька зараз ми перебуваємо у великій скруті. І ми маємо всі підстави підозрювати, що цей іспанський корабель захопить «Сінко Льягас». Тоді на нас чекає смерть. Як твій батько упізнав флагманський корабель свого брата, так і його брат, звісно ж, упізнав «Сінко Льягас». Коли «Енкарнасіон» до нас підійде, твій дядько одразу ж збагне, що тут сталося. Нас обстріляють і візьмуть на абордаж. Твій батько знав, що ми не спроможні дати бій, бо нас надто мало, та без бою ми не здамося! — він поклав руку на лафет гармати, до якої був прив’язаний дон Дієго. — Ти маєш чітко усвідомити одне: на перший же постріл з «Енкарнасіона» ця гармата дасть відповідь. Сподіваюсь, ти мене зрозумів?
Тремтячи від страху, Еспіноза-молодший подивився у нещадні Бладові очі, і його оливкове обличчя набуло сірого відтінку.
— Чи зрозумів я? — затинаючись, відповів хлопець — А що я мав зрозуміти? Якщо є можливість уникнути бою, я допоможу вам, тільки скажіть.
— Бою могло не бути, якби дон Дієго де Еспіноза особисто опинився на облавку корабля свого брата і переконав його, що «Сінко Льягас» і досі належить Іспанії, як про це свідчить прапор, і що на судні все гаразд. Та дон Дієго особисто не може зустрітися з братом, бо… в нього є інші справи. Припустімо, його трохи лихоманить і він змушений залишатися у своїй каюті. Як його син ти можеш усе це передати його брату і засвідчити йому свою шанобу. З іспанців-веслярів ти вибереш шістьох тих, хто вміє тримати язика за зубами, а я, знатний іспанець, котрого ви звільнили на Барбадосі з англійського полону, супроводжуватиму тебе. Якщо я повернуся живим і ніщо нам не завадить відплисти звідсіль, дон Дієго і ви всі залишитеся живими. Та якщо трапиться бодай якась неприємність, то наш бій, як я вже казав, почнеться із пострілу цієї гармати, і твій батько стане першою жертвою сутички.
Він завершив. У натовпі його товаришів пролунали схвальні вигуки, а іспанські полонені сполошились. Еспіноза-молодший, важко дихаючи, дивився на батька й чекав, що той хоча б очима подасть якийсь знак, та дон Дієго мовчав. Імовірно, його полишила мужність у такому жорстокому випробуванні й він надав право сину прийняти рішення. Він не ризикнув порадити йому відмовитися від Бладової пропозиції, але й не хотів принижуватися і переконувати сина погодитися з ним.
— Годі! — промовив Блад. — Тепер ти все розумієш. Що скажеш?
Дон Естебан облизнув шерхлі губи і тремтячою рукою витер піт із чола. Він з відчаєм подивився на батька, наче молив його промовити бодай слово, однак той уперто мовчав. Юнак схлипнув, з його горла вирвався звук, подібний до ридання.
— Я… згоден, — відповів він і обернувся до іспанців. — І ви… ви також згодні! — схвильовано й наполегливо промовив він. — Заради дона Дієго, заради мене, заради нас усіх. Якщо ви не погодитеся, то з нами розправляться без вагань.
Оскільки дон Естебан дав згоду, а їхній командир не наказував їм давати відсіч, то навіщо проявляти марний героїзм? Вони без вагань відповіли, що зроблять усе, як слід.
Блад відвернувся від них і підійшов до дона Дієго:
— Шкодую, що змушений залишати вас у такому незручному положенні на якийсь час… — Тут він раптом насупився, пильно подивився на свого бранця й продовжив: — Та, сподіваюсь, вам уже нема чого боятися. Маю надію, найгірше не станеться.
Дон Дієго і далі мовчав.
Пітер Блад ще раз пильно поглянув на колишнього командира «Сінко Льягас» і, уклонившись йому, відійшов.
Розділ 12
Дон Педро Сангре
Обмінявшись вітальними сигналами, «Сінко Льягас» і «Енкарнасіон» лягли в дрейф десь за чверть милі один від одного. Ось цим відтинком моря між кораблями, вкритим брижами й щедро залитим сонцем, попрямувала шлюпка з шістьома веслярами-іспанцями. На кормі з доном Естебаном де Еспінозою сидів капітан Блад.
На дно шлюпки повантажили два залізних ящики зі ста п’ятдесятьма тисячами песо, адже за всіх часів золото було переконливим доказом добросовісності, а Блад вважав за потрібне справити саме таке враження. Щоправда, Бладові люди намагалися довести йому, що він, здається, вже перестарався, влаштовуючи цей грандіозний обман, та він зумів наполягти на своєму. Він взяв із собою також об’ємну посилку з численними печатками герба де Еспіноза-і-Вальдес, адресовану іспанському грандові, — ще один «доказ», сфабрикований на скору руку на «Сінко Льягасі».
В останні миті, що залишалися до висадки на «Енкарнасіон», Блад давав розпорядження своєму молодому супутнику — донові Естебану, котрий, здавалося, ще в чомусь вагався й не міг зважитися висловити вголос свої сумніви.
Блад пильно подивився на юнака.
— А що, як ви самі себе видасте? — раптом запитав хлопець.
— Тоді все буде вкрай сумно для…всіх. Я просив твого батька молитися за наш успіх, а від тебе чекаю допомоги, — відповів Блад.
— Я зроблю все, що зможу. Присягаюсь, я все зроблю! — з юнацьким запалом вигукнув дон Естебан.
Блад кивнув, і ніхто вже не вимовив жодного слова доти, доки шлюпка не торкнулася обшивки величезного «Енкарнасіона». Дон Естебан у супроводі Блада піднявся по мотузяному трапу. На шкафуті в очікуванні гостей стояв сам адмірал — високий, гордовитий чоловік, схожий на дона Дієго, але трохи старший за нього та із сивиною на скронях. Обабіч нього стояли чотири офіцери й чернець у чорно-білій сутані домініканського ордена.
Іспанський адмірал пригорнув до себе племінника. Його ж тремтіння, блідість і задишку списав на хвилювання від зустрічі з дядьком. Затим він привітав супутника дона Естебана.
Пітер Блад відважив витончений уклін, цілком володіючи собою, якщо судити лише за його зовнішнім виглядом.
— Я — дон Педро Сангре, — оголосив він, буквально переклавши своє прізвище іспанською, — нещасний кабальєро з Леона, звільнений з полону хоробрим батьком дона Естебана. — І кількома фразами він виклав вигадані обставини, за яких він нібито потрапив у полон до проклятих єретиків з острова Барбадос і як його звільнив дон Дієго.
— Benedicticamus Domino[33], — сказав чернець, вислухавши цю коротку історію.
— Ex hoc nunc et usque in seculum[34], — скромно опустивши очі долі, відповів Блад, котрий у разі потреби згадував, що він католик.