По правому борту, за три-чотири милі від них, ішов великий корабель, не менший за «Сінко Льягас». Поки Блад спостерігав за ним, корабель змінив курс, розвернувся і пішов на зближення.

Стривожена Бладова команда кинулася до бака, нетерпляче позираючи на сушу.

— Це і є обіцяна земля, доне Педро, — почув Блад за спиною чийсь голос, що промовляв іспанською.

Нотка прихованого тріумфу, що звучала в цьому голосі, одразу ж викликала в капітана підозри. Він так рвучко розвернувся до дона Дієго, що перехопив іронічну посмішку, котру іспанець не встиг прибрати з обличчя.

— Я не втямлю, чого ви радієте при вигляді цієї землі, — зауважив Блад.

— Та це не дивно, — іспанець потер руки. Блад помітив, як вони тремтять. — Це радість моряка.

— Точніше, зрадника, — спокійно промовив Блад. Коли іспанець позадкував від нього, Блад уже не сумнівався. Він вказав рукою на сушу й різко запитав: — Чи вистачить вам нахабства і зараз запевняти, що це берег Кюрасао? — Він наступав на дона Дієго, який крок по кроку відступав назад. — Можливо, ви хочете, аби я сам назвав вам цю землю? Хочете?

Упевненість, із якою говорив Блад, здавалося, вразила іспанця. Він мовчав. І тут капітан навмання, а, можливо, й не навмання, ризикнув висловити свій здогад. Якщо ця берегова лінія не належала Мейну, що було геть неймовірно, то вона могла належати або Кубі, або Гаїті. Та, поза сумнівами, острів Куба лежав далі на північний захід. Тоді Блад зметикував, що дон Дієго, задумавши зрадити, міг привести їх до найближчої до іспанських територій землі.

— Ця земля, зраднику, — острів Гаїті!

Він пильно вдивлявся у сполотніле обличчя іспанця, аби переконатися, як він реагуватиме на його слова.

Зараз іспанець дійшов до середини шканців[30] і там бізань[31] заважала англійцям, котрі стояли внизу, бачити Блада і дона Дієго. Іспанець скривив губи у презирливій посмішці.

— Ти надто багато знаєш, англійський псяко! — промовив він і вчепився Бладові в шию.

Зав’язалась жорстока боротьба. Блад підставив іспанцеві ногу й разом з ним покотився по палубі. Іспанець надто сподівався на свої сили, розраховуючи, що зможе задушити Блада й матиме півгодини, аби до них наблизилось те розкішне судно. У тому, що воно було іспанським, не було сумнівів, бо жоден корабель іншої держави не міг так сміливо крейсувати в іспанських водах біля берегів Гаїті. Та дон Дієго дав маху, і зрозумів він це надто пізно, коли сталеві м’язи стисли його кліщами. Притиснувши іспанця до палуби коліном, Блад покликав своїх людей.

— Чи не час тобі помолитися за свою брудну душу? — розлючено запитав Блад.

Та дон Дієго, становище якого було геть безнадійним, змусив себе посміхнутися. З кепкуванням у голосі він запитав:

— А хто помолиться за твою душу, коли цей галеон візьме вас на абордаж?

— Цей галеон? — перепитав Блад, усвідомивши, що їм не уникнути наслідків зради дона Дієго.

— Так, цей галеон! Ти знаєш, що це за корабель? Це «Енкарнасіон» — флагманський корабель головнокомандувача іспанського флоту в тутешніх водах — адмірала дона Мігеля де Еспінози, мого брата. Це напрочуд вдала зустріч. Усевишній, як бачиш, на боці католицької Іспанії.

Світлі Бладові очі зблиснули, а обличчя набуло суворого виразу.

— Зв’язати його! — наказав Блад своїм людям і додав: — І щоб із голови цього мерзотника не впала жодна волосина!

Таке попередження було геть не зайве, адже його люди оскаженіли від думки, що їм загрожує рабство ще страшніше за те, що їм довелося пережити. Тож вони готові були роздерти іспанця на шматки. І якщо зараз вони підкорилися капітану й утрималися від цього, то лише тому, що сталева нотка у Бладовім голосі обіцяла дону Дієго де Еспіноза-і-Вальдес щось вигадливіше за звичайну смерть.

— Брудний пірате! — презирливо кинув Блад. — Де ж твоє слово честі, падлюко!

Дон Дієго подивився на нього і засміявся.

— Ти мене недооцінив, — промовив він англійською, аби всі його зрозуміли. — Так, я казав, що не боюся смерті, й доведу це! Ясно тобі, англійський псяко?

— Ірландський, з твого дозволу, — виправив його Блад — То де ж твоє слово честі, іспанська скотино?

— Невже ти міг подумати, що я залишу у ваших брудних лапах чудовий корабель, на якому ви воювали б з іспанцями? Ха-ха-ха! — зловтішався дон Дієго. — Йолопи! Убийте мене, і я помру з усвідомленням виконаного обов’язку. І години не мине, як вас усіх закують у кайдани, а «Сінко Льягас» повернеться до Іспанії.

Спокійне Бладове смагляве обличчя сполотніло. Тим часом розлючені повстанці оточили полоненого з бажанням розірвати на шматки — вони прагли крові.

— Не смійте його і пальцем зачепити! — владно скомандував Блад. Він круто розвернувся на підборах, підійшов до борта й застиг у глибокій задумі.

Підійшли до нього і Гаторп, Волверстон та канонір Огл. Вони мовчки спостерігали, як наближається корабель. Зараз він ішов навперейми «Сінко Льягасу».

— За півгодини гарматами він змете все на нашій палубі, — констатував Блад.

— А ми битимемося! — вигукнув одноокий гігант, вплітаючи в слова прокльони.

— Битимемося? — глузливо усміхнувся Блад. — Хіба ми можемо битися, коли нас усього два десятки? Ми маємо лише один вихід: вдати, що ми іспанці й на нашому облавку все гаразд. Тільки тоді ми зможемо йти далі.

— Та як це зробити? — запитав Гаторп.

— Як це зробити? — повторив Блад. — Звісно, якби… — він не завершив фразу, поринувши у глибоку задуму.

Схильний до сарказму Оґл запропонував:

— Звісно, ми б могли послати дона Дієго де Еспінозу з іспанськими веслярами переконати його брата-адмірала, що ви вірнопіддані його католицької величності, короля Іспанії…

Капітан вибухнув лайкою і різко розвернувся до нього з явним наміром провчити кепкуна. Та раптом вираз його обличчя змінився, а в очах спалахнуло натхнення.

— Хай йому чорт, а ти маєш рацію! Клятий пірат не боїться смерті, та його син може бути інакшої думки! Синівська поштивість в іспанців — поширене явище… Агов! — він звернувся до людей, що стояли біля полоненого: — Тягніть його сюди!

Блад, показуючи шлях, спустився через люк до трюму, де повітря було насичене запахом смоли і снастей, а потім попрямував до корми і, широко розчахнувши двері, увійшов до просторої кают-компанії.

За ним кілька чоловіків волокли зв’язаного іспанця.

Усі, хто лишився на облавку, готові були примчати сюди, аби дізнатися, як Блад розправиться зі зрадником, та капітан наказав їм не полишати палуби.

У кают-компанії стояли три заряджені щоглові гармати, дула яких витикались у відкриті амбразури.

— Оґле, берись до роботи! — наказав Блад кремезному каноніру, вказуючи йому на середню гармату. — Відкоти її назад.

Оґл одразу ж виконав капітанів наказ. Блад кивнув головою людям, що тримали дона Дієго.

— Прив’яжіть його до жерла гармати! — наказав він. Поки одні квапилися виконати наказ, Блад звернувся до решти: — Мерщій до кормової рубки і приведіть сюди решту іспанських полонених. А ти, Дайку, біжи нагору й накажи підняти іспанський прапор.

Прив’язаний до гармати дон Дієго міг лише люто зиркати очима й клясти капітана Блада на чому світ стояв. Руки іспанцеві міцно були зв’язані за спиною, а ноги прив’язані до лафета[32]. Навіть найхоробріший сміливець, що без страху дивився в обличчя смерті, вжахнувся б, знаючи, якою саме смертю йому доведеться померти.

На губах іспанця виступила піна, та він не припинив клясти свого мучителя:

— Варвар! Дикун! Клятий єретик! Невже ти не можеш прикінчити мене в якийсь християнський спосіб?

Капітан Блад не удостоїв його навіть поглядом і повернувся до шістнадцятьох закутих у кайдани бранців, котрих швидко зігнали до кают-компанії.

Коли вони сюди йшли, то чули прокльони дона Дієго, а зараз із жахом побачили, в якому становищі той перебуває. Миловидний підліток зі шкірою оливкового кольору, що вирізнявся з-поміж інших багатим костюмом та манерою триматися, кинувся вперед і вигукнув: