— Точніше, двадцять один день — я рахував.

— А я почала було думати, що ви померли.

— В такому разі дякую за вінок.

— Який вінок?

— Вінок на мою могилу.

— Навіщо ви так жартуєте? — запитала Арабелла. Вона вже пригадала, що саме його кепкування відштовхнули її від Блада під час останньої зустрічі.

— Я вважаю, інколи людина має жартувати над собою, інакше можна з глузду з’їхати, — відповів Блад. — Про це, на жаль, відомо не всім, тому-то світ стрімко повниться психічно хворими.

— Можете сміятися над собою, скільки вам заманеться, та мені здається, що ви кепкуєте й наді мною. А це зовсім неввічливо.

— Слово честі, ви помиляєтеся. Я сміюсь лише над смішним, а ви геть не смішна.

— Яка ж я тоді? — усміхнулась Арабелла.

Він із захватом подивився на неї: чарівну, довірливу, щиру.

— Ви — племінниця людини, котрій я належу. Я — раб, — він промовив це м’яко, зовсім без агресії.

— Ні, ні, я не приймаю такої відповіді! — наполягала вона. — Сьогодні ви маєте щиро відповідати на мої питання.

— Щиро? — перепитав Блад. — Мені взагалі важко відповідати на ваші запитання, та ще й щиро… Гаразд. Я вважаю: той щасливець, чиїм другом ви станете… — Він, напевне, хотів щось додати, але стримався.

— Це навіть більше ніж ввічливо! — засміялася Арабелла. — А ви ще й, виявляється, здатні на компліменти! Інший на вашому місці…

— Ви гадаєте, я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? — урвав її Блад. — Імовірно, ви вважаєте, що я не знаю чоловіків?

— Ну, може, ви знаєте чоловіків, але в жінках ви геть не тямите. До речі, інцидент у шпиталі — красномовне підтвердження цього.

— Невже ви ніколи цього не забудете?

— Ніколи!

— Ото пам’ять! Та хіба Господь не нагородив мене гарними якостями, про які можна було б поговорити?

— Таких якостей у вас навіть декілька.

— Які ж, наприклад? — нетерпляче поцікавитися Блад.

— У вас чудова іспанська.

— Та й усього? — сумно протягнув Блад.

Та, здавалося, дівчина не помітила його розчарування.

— А де ви вивчили мову? Ви були в Іспанії? — запитала вона.

— О так, два роки я просидів у іспанській в’язниці.

— У в’язниці? — перепитала Арабелла. В її очах Блад прочитав зніяковіння.

— Я був військовополоненим, — пояснив він. — У полон мене взяли прямісінько з французької армії.

— Та ж ви лікар!

— Це не основне моє ремесло. Я солдат. Принаймні, таким себе вважав десять років. Великих статків професія не принесла, та служила мені справніше, ніж медицина, з милості якої, як бачите, я став рабом. Либонь, небеса прагнуть, аби люди не лікували один одного, а вбивали.

— То чому ж ви стали солдатом і опинилися у французькій армії?

— Бо я — ірландець, а ми, ірландці, — народ своєрідний. Ось тому… ой, насправді це досить довга історія, на мене ж чекає полковник.

Та Арабелла бажала послухати цікаву історію. Якщо Блад трохи зачекає, то вони поїдуть разом, їй лише слід виконати прохання дядька й поцікавитися здоров’ям губернатора.

Звісно, Блад зголосився зачекати. Невдовзі вони верхи поволі поверталися до маєтку Бішопа. Декого з перехожих здивувало, що племінниця полковника розмовляє з рабом-лікарем. Були й такі, котрі пообіцяли, що неодмінно натякнуть на це полковнику. Що ж до Пітера й Арабелли, то цього ранку вони геть нічого не помічали довкола себе. Він розповів їй про свою бурхливу юність і тепер уже в деталях повідав про арешт і засудження.

Коли вони доїхали до її будинку, Блад уже закінчував свою розповідь. З’ясувалося, що Бішоп досі не повернувся з плантації. Видно було, що Арабелла не хотіла відпускати Блада.

— Я дуже шкодую, що досі не знала цього, — промовила дівчина, і в її очах забриніли сльози. Вона простягнула Бладу руку на прощання.

— Чому? Хіба це щось би змінило? — запитав він.

— Мабуть, так. Гадаю, життя до вас аж надто жорстоке.

— Могло бути й гірше, — промовив він і подивився на неї таким палким поглядом своїх сапфірових очей, що Арабелла спалахнула й опустила очі долі.

На прощання Блад поцілував їй руку. Він попрямував до палісаду, а перед його очима все ще була картинка з її зніяковілим обличчям та неймовірним виразом сором’язливості. Цієї миті він не пам’ятав, що був невільником, котрого як бунтівника засудили на десять років каторги, і що цієї ночі над планом його втечі нависла досить серйозна загроза через подагру губернатора.

Джеймс Нетталл досить швидко дістався плантації полковника Бішопа. Тонкі, жилаві довгі ноги, здавалося, були призначені для мандрівок у тропічному кліматі. Та й сам Нетталл був такий худий, що й не скажеш, ніби він живий, та все ж, коли він наближався до плантації, з нього градом котився піт.

Біля воріт він наткнувся на наглядача Кента — приземкувату карячкувату тварину з руками Геракла і щелепами бульдога.

— Я шукаю лікаря Блада, — задихаючись, ледь промовив Нетталл.

— Щось ти аж надто квапишся! — буркнув Кент. — Якого дідька? Двійня?

— Як? Двійня? О ні, я не одружений, сер… Це мій кузен, сер.

— Що?

— Він тяжко захворів, сер, — випалив Нетталл. — То лікар тут?

— Його хижа там, — байдуже кинув Кент. — Якщо ж його там немає, то шукай його деінде, — по цих словах він зник.

Зрадівши щезненню Кента, Нетталл швидко проскочив у ворота. У хижі Блада не було. Будь-хто тямущий на його місці сів би сиднем і чекав на Блада тут, але Нетталл не належав до таких людей…

Він вискочив з-за палісаду і хвилі не подумавши вибрав перший-ліпший напрямок, аби тільки не той, яким пішов Кент. Випаленим сонцем полем він пройшовся до плантації цукрової тростини, що стіною вивищувалася у сліпучих променях червневого сонця. Доріжки, що розтинали плантацію вздовж і впоперек, ділили бурштинове поле на квадрати. Нетталл помітив працівників на плантації і підійшов до них. Серед них не було Пітта, а спитати про Пітта Нетталл не наважувався. Із півгодини він блукав доріжками, шукаючи Блада. В одному місці його зупинив наглядач і грубо запитав, що йому тут потрібно. Нетталл відповів, що шукає лікаря. І тоді наглядач послав його до дідька. Нетталл не чекав розвитку подій і поквапився забратися звідтіль. З переляку тесля пішов не до хиж, у яких жили невільники, а в протилежний бік, на найдовшу ділянку плантації, ту, що на галяві біля лісу.

Мабуть, геть зморений денною спекою наглядач полінувався спрямувати Нетталла в правильний бік.

Ось так Нетталл дістався кінця доріжки й наштовхнувся на Пітта, котрий чистив лопатою зрошувальну канаву.

Пітт стояв босий. Увесь його одяг — короткі рвані бавовняні штани, а на голові — солом’яний капелюх із широкими крисами. Побачивши його, Нетталл уголос подякував Господові. Пітт здивовано поглянув на теслю, який розповів йому свою історію з голосними охканнями й зітханнями. Суть її була такою, що слід негайно знайти Блада, аби той дав йому десять фунтів стерлінгів, без яких не бачити їм усім волі.

— А нехай тобі, дурню! — розгнівався Пітт. — Якщо ти шукаєш Блада, то якого дідька ти тут гаєш час?

— Я не можу його знайти! — промекав Нетталл, обурившись таким ставленням до себе. Звісно, хіба він знав, що Пітт не спав ніч у тривожному очікуванні й зараз був на межі зриву. — Я думав, ти…

— Ти думав, зараз я кину лопату й побіжу шукати тобі лікаря? Боже мій! Від якого ж довбня залежить наше життя! Часу й так немає, а ти його марнуєш. Якщо наглядач побачить тебе біля мене, що ти йому скажеш, телепню?

Від таких слів спершу Нетталл аж язика проковтнув, а потім вибухнув гнівом:

— Богом присягаюсь, я вже шкодую, що зв’язався з вами! Присягаюсь…

Чим ще хотів присягтися Нетталл — невідомо, бо раптом із заростей постала могутня фігура чоловіка в камзолі із світло-коричневої тафти. Його супроводжували двоє негрів, одягнених у бавовняні штани й озброєних абордажними шаблями. Нечутно наблизившись по пухкій землі, він зупинився за десять ярдів[14] од Нетталла й Пітта.