На смерть переляканий Нетталл кинувся тікати в ліс, як заєць. Це був найбільш нерозсудливий і підлий учинок, який міг лише спасти йому на думку. Пітт простогнав і, спершись на лопату, завмер на місці.

— Агов, стій! — заверещав полковник Бішоп. У спину втікачеві посипались страшні погрози і брутальна лайка.

Однак тесля й не думав повертатися. І разу не обернувшись, він зник у лісі. У його полохливій душі ще жевріла надія, що полковник не побачив його обличчя, бо знав, що в Бішопа не бракує влади і впливу відправити людину на шибеницю.

Аж коли втікач був досить далеко, плантатор раптом згадав про двох негрів, що ходили за ним, як гончаки. Це були Бішопові охоронці, без яких він не з’являвся на плантації, відколи його ледь не задушив геть збожеволілий невільник.

— Доженіть його, чорні свині! — гаркнув він, та щойно негри кинулись за втікачем, спинив їх: — Не ворушіться, кляті!

Йому раптом спало на думку, що для того, аби розправитися з утікачем, не варто влаштовувати на нього полювання. У його руках був Пітт, і саме з нього він вирве ім’я втікача і зміст їхньої таємничої розмови. Звісно, Пітт міг огинатися, та в полковника було чимало способів, аби розговорити найбільшого мовчуна.

Бішоп повернувся червоним від гніву і спеки обличчям до невільника, подивився на нього своїми маленькими очицями і, розмахуючи тростиною, ступив крок уперед.

— Хто цей утікач? — запитав він із лиховісним спокоєм.

Пітт стояв, мовчки спираючись на лопату. Він марно намагався знайти відповідь на питання господаря, а в душі проклинав вилупка Нетталла.

Полковник замахнувся бамбуковою тростиною і щосили вдарив нею хлопця по спині. Пітт зойкнув од пекучого болю.

— Відповідай, псяко! Як його звуть?

Джеремі глянув на плантатора з-під лоба і промовив:

— Я не знаю, — у його голосі звучало роздратування, що його полковник сприйняв за зухвалість.

— То ти не знаєш? Гаразд. Ось тобі ще, аби ти швидше міркував! А ось ще, і ще… — Удари сипались на хлопця. — То як тепер? Згадав його ім’я?

— Ні, я не знаю його.

— То ти ще й упираєшся! — Полковник гнівно дивився на Пітта і раптом його охопила лють: — Сили небесні! Та він кепкує з мене! Гадаєш, я дозволю тобі це?

Пітт стис зуби і стенув плечима. Він стояв переминаючись із ноги на ногу, знаючи, що розлютити полковника можна на раз. Бішоп геть оскаженів і став нещадно бити юнака, кожний удар супроводжуючи страшною лайкою. Так тривало доти, доки принижений Пітт не скипів і не кинувся на свого кривдника.

Та за ним зірко пильнували охоронці. Мускулястими бронзовими руками вони миттю схопили Пітта, скрутили йому руки за спиною і зв’язали ременем. Бішопове обличчя вкрилося плямами. Ледь дихаючи, він процідив:

— Взяти його!

І негри поволокли бідолашного Пітта довгою стежкою між золотистих стін тростини. Їх проводжали нажахані погляди невільників. Відчаю Пітта не було меж. Він геть не переймався тим, що йому доведеться пережити, його мучила лише думка, що ретельно розроблений план порятунку з цього пекла так несподівано й по-дурному зірвався.

Негри минули палісад і потягли Пітта до білого будинку наглядача, звідки відкривалась чудова панорама Карлайлської бухти. Пітт кинув погляд на пристань, біля якої гойдалися на хвилях чорні шлюпки. Він упіймав себе на думці, що якби їм хоча б трішки пощастило, то на одній із цих шлюпок вони могли бути вже ген-ген за обрієм.

І він тужливо поглянув на морську блакить. Там, під легким бризом, що наважився тільки побрижити поверхню Карибського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого тріпотів англійський прапор.

Полковник зупинився й, приставивши руку до чола, затуляючись від сонця, пильно подивився на корабель. Попри легкий бриз, корабель поволі заходив до бухти лише під нижнім вітрилом на передній щоглі. Решта вітрил були скручені, відкриваючи гігантські обриси корпусу судна — від кормової надбудови, що вежею здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала у сліпучому сяйві сонячного проміння.

Обережне входження фрегата в бухту свідчило, що його шкіпер погано знався на місцевих водах і, просуваючись уперед, раз по раз звірявся з показниками лота. Аби кинути якір у порту, кораблю з такою швидкістю знадобилося б не менше години. Поки полковник розглядав судно, заворожений його красою, Пітта закували в колоди, що завжди були готові для непокірних рабів.

До нього неквапом підійшов полковник Бішоп.

— Непокірний псяка, що насмілився вищиритися на свого господаря, платить за навчання гарних манер своєю посмугованою шкурою, — процідив він, беручись за виконання обов’язків ката.

Той факт, що він власноруч виконував роботу, яку більшість людей його становища, хоча б із поваги до себе, доручали слугам, свідчив про те, як низько опустилась ця людина. Із явною насолодою він завдавав ударів по голові й спині своєї жертви, задовольняючи власну тваринну жагу. Від страшних побоїв гнучка тростина розщепилась на довгі смуги із гострими, мов лезо, краями. Коли знесилений полковник відкинув палицю, що перетворилась на мачулку, спина нещасного Пітта нагадувала криваве місиво.

— Я навчу тебе покори! — промовив кат-полковник. — Залишишся в колодках без води і їжі. Чуєш: без води і їжі доти, доки не назвеш ім’я твого сором’язливого друга й не розкажеш, для чого він до тебе приходив.

Плантатор розвернувся на підборах і пішов у супроводі своїх чорношкірих охоронців.

Пітт чув його наче крізь сон. Він майже втратив свідомість від страшного болю. Йому вже байдуже було: живий він чи мертвий.

Та нові муки болю вивели його зі стану тупого оціпеніння. Колодки стояли на відкритій ділянці, геть не захищені від сонця, що наче язики полум’я лизало закривавлену спину Пітта. Цей біль посилив інший, ще нестерпніший: люті мухи Антильських островів злетілися на запах крові й роєм накинулися на нього.

Ось чому винахідливий полковник, який добре знався на способах розговорити упертюхів, не став застосовувати до юнака інших тортур. Наділений диявольською жорстокістю, навіть він не міг би придумати більших мук, аніж ті, якими щедро нагородила Пітта природа.

Ризикуючи поламати собі руки й ноги, молодий моряк стогнав, корчився і звивався в колодках.

Ось у такому стані його й побачив Блад, котрий раптово постав перед затуманеним поглядом Пітта з великим пальмовим листком у руках.

Відігнавши мух, що обліпили Пітта, він прив’язав листок до шиї юнака, укривши його зранену спину він надокучливих мух і спекотного сонця. Усівшись поруч із Піттом, Блад поклав голову страждальця на своє плече і обмив його обличчя холодною водою з фляги. Пітт здригнувся і простогнав:

— Пити! Заради бога, пити!

Блад підніс до губів нещасного фляжку з водою. Юнак жадібно припав до неї, стукаючи зубами об горлечко, й випив геть усю. Відчувши полегшення, він спробував сісти:

— Спина, моя спина! — простогнав він.

Очі Пітера Блада спалахнули, кулаки стислись, а на обличчі з’явився вираз співчуття, та коли він говорив, його голос знову був спокійний і рівний.

— Заспокойся, Пітте. Я прикрив твою спину. Гірше їй поки що не буде. Стисло розкажи, що сталося. Ти, либонь, подумав, що ми обійдемося без штурмана, раз дав цій тварюці Бішопу привід так знущатися над собою.

Пітт застогнав, та цього разу не так від фізичного, як від душевного болю.

— Не думаю, Пітере, що нам узагалі знадобиться штурман.

— Що сталося? — скрикнув Блад.

І Пітт уривчасто, задихаючись, розповів другові про все, що сталося.

— Я гнитиму тут, поки не скажу йому ім’я і навіщо він приходив….

Блад звівся на ноги й рик вирвався з його горла.

— Хай горить у пеклі цей брудний рабовласник! — кляв він. — Та ми маємо щось вигадати! До біса Нетталла! Внесе він заставу чи ні, вигадає якесь пояснення чи ні — шлюпка наша. Ми втечемо, і ти з нами.

— Це лише мрія, Пітере, — прошепотів страждалець. — Ми не зможемо втекти… Заставу не внесено… Чиновники конфіскують шлюпку. Навіть якщо Нетталл нас не видасть і нам не потаврують лоби…