Блад відвернувся й тужливо поглянув на блакитне море, яким він так сподівався повернутися до вільного життя!

Величезний червоний корабель до цього часу вже наблизився до берега і якраз повільно заходив у бухту. Два чи три човни відчалили від порту й прямували до нього.

Блад бачив, як виблискують мідні гармати, встановлені на носі, й навіть розрізняв фігуру матроса, що збирався кинути лот.

Чийсь гнівний голос урвав його думки:

— Якого дідька ти тут робиш?

Це був полковник Бішоп зі своїми охоронцями.

Смагляве обличчя Блада набуло протилежного виразу.

— Що я тут роблю? — ввічливо запитав він. — Як і завше, виконую свої обов’язки.

Розгніваний полковник побачив порожню фляжку поряд із колодками, в яких звивався Пітт, а ще пальмовий листок, що прикривав його спину.

— Це ти насмілився це зробити, мерзотнику? — на чолі плантатора здулися товстезні вени.

— Так, я це зробив! — у голосі Блада звучало щире здивування.

— Я наказав, аби йому не давали води і їжі до мого розпорядження.

— Перепрошую, пане полковнику, та я не чув вашого розпорядження.

— Ти не чув? Мерзото! Як ти міг чути, коли тебе тут не було?

— У такому разі, чи можна вимагати від мене, аби я знав про ваше розпорядження? — з явною досадою в голосі промовив Блад. — Побачивши, що ваш раб мучиться, я сказав собі: «Це один із невільників мого полковника, а я в нього за лікаря. Звісно, я маю дбати про його власність». Саме тому я дав цьому юнакові ковтнути води й прикрив його спину пальмовим листком. Хіба я не мав рації?

— Що? — від обурення в полковника відняло мову.

— Тільки не хвилюйтеся! — заблагав Блад. — Вам це не на користь. Вас розіб’є параліч, якщо ви хвилюватиметесь.

Бішопа так вразили Бладові слова, що він спершу не знав, що й казати. Та за мить полковник заверещав:

— Боже мій милостивий! І ти, собако, смієш зі мною говорити таким тоном? Ти насмілився ставити мені умови?

— А чому ні? — сині Бладові очі дивились на полковника — у них грав шалений демон, що з’явився од відчаю.

Кілька хвилин видались Бладу вічністю. Бішоп мовчки його розглядав, а потім промовив:

— Надто вже делікатно я поводився з тобою. Та це можна виправити. — Його губи стислись: — Я накажу сікти тебе доти, доки на твоїй паскудній спині не лишиться живого клаптя шкіри!

— Ви це зробите, сер… Гм-м… А що на це скаже губернатор?

— Ти не єдиний лікар на острові.

Блад засміявся:

— І ви насмілитеся це сказати губернаторові, котрого так розбиває подагра, що він навіть на ногах стояти не може? Ви чудово знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря.

Та доведеного до дикого сказу полковника нелегко було вгамувати.

— Можливо, ти схаменешся, якщо виживеш після того, як над тобою попрацюють мої чорнобривчики.

Він повернувся до негрів, аби віддати їм наказ, та саме в цю мить пролунав розкотистий удар. Від несподіванки Бішоп аж підскочив на місці, а разом із ним і його чорні охоронці й навіть завжди спокійний Блад. Усі вони, наче по команді, повернулися в бік моря.

Унизу, в бухті, де на відстані кабельтова стояв великий гарний корабель, здійнялася хмара білого диму, за якою було видно лише верхівки щогл. Зграя переляканих пташок, що знялися зі скелястих берегів, з пронизливими криками кружляли в блакитному небі.

Ані полковник, ані Блад, ані Пітт, що вдивлявся каламутними очима в блакитну бухту, не розуміли, що відбувається. Так було доти, доки англійський прапор не зісковзнув із флагштока на грот-щоглі й натомість за кілька секунд замайорів золотисто-пурпуровий прапор Іспанії. Усі одразу ж зрозуміли:

— Пірати! — верескнув полковник. — Пірати!

Страх і недовіра змішались у його голосі. Бішоп зблід, а його маленькі очиці спалахнули гнівом. Чорні охоронці полковника розгублено зирили на господаря, вибалушивши білки очей і скалячи зуби.

Великий корабель, якому дозволили спокійно увійти в Карлайльську бухту під чужим прапором, виявився іспанським капером[15]. Він з’явився тут не лише аби поквитатися за великі борги хижого «берегового братства», а й для того, щоб помститися за поразку, завдану «Прайд оф Девон» двом галеонам[16] із коштовностями, які прямували до Кадіса. Пошкодженим галеоном, що зник із поля бою, командував дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес — рідний брат іспанського адмірала дона Мігеля де Еспінози — запального й пихатого чоловіка.

Клянучи себе за поразку, дон Дієго заприсягся помститися англійцям так, що ті пошкодують, що на світ народилися. Він вирішив перейняти дещо з досвіду Моргана й інших морських розбійників та здійснити каральний напад на найближчу англійську колонію. На жаль, поруч не було брата-адмірала, котрий міг би відмовити Дієго де Еспінозу від цієї авантюри, коли до Сан-Хуан-де-Пуерто-Ріко він споряджав для цієї мети корабель «Сінко Льягас». Об’єктом свого нападу він обрав острів Барбадос. Дон Дієго гадав, що його захисники сподіватимуться на природне укріплення острова і не очікуватимуть на напад. Барбадос він намітив ще й тому, що, за шпигунськими відомостями, там стояв «Прайд оф Девон», а він прагнув, аби його помста мала ще бодай якийсь відтінок справедливості. Він обрав такий час для нападу, коли в Карлайльській бухті не було жодного військового корабля.

Хитрість вдалася, тож він безперешкодно спокійнісінько увійшов до бухти й відсалютував форту бортовим залпом із двадцяти гармат.

Декілька хвилин опісля глядачі, котрі спостерігали за бухтою, помітили, що корабель обережно суне, оповитий димом. Він підняв грот для полегшення маневреності й у крутому бейдевінді[17] наводив гармати лівого борту на форт, що не здатен був дати відсіч.

Пролунав другий залп, від якого сколихнулося повітря. Цей гуркіт вивів полковника із заціпеніння. Він згадав про свої обов’язки командира барбадоської поліції.

А внизу, в місті, гарячково били в барабани, звучав горн, наче мало було цих оглушливих вибухів.

Полковник Бішоп очолював нечисленний гарнізон форту, який щойно іспанські гармати перетворили на купу каміння. Попри нестерпну спеку й чималу вагу він миттю помчав до міста. За ним потрусили і його охоронці.

Блад повернувся до Джеремі Пітта й на обличчі його з’явилася понура усмішка.

— Справжнісіньке своєчасне втручання долі. Хоча лише дідько знає, що з того вийде.

Коли пролунав третій залп, він підняв пальмовий листок і прикрив ним спину свого товариша.

Саме в цей час на території, огородженій частоколом, з’явився наглядач Кент із десятком працівників плантації. Вони забігли до низького білого будинку й за хвилину вибігли звідтіль із мушкетами й кортиками.

Сюди ж, до білого будиночку Кента, по двоє-троє стали збиратися повстанці-раби. Їх кинула охорона, й люди відчули загальну паніку.

— Мерщій до лісу! — скомандував Кент рабам. — Біжіть до лісу! Ховайтеся там, поки ми не прикінчимо цих іспанських свиней.

Й він побіг, аби зі своїми людьми приєднатись до поліції, що збиралась дати відсіч іспанському десанту.

Якби не Блад, то раби мовчки й негайно виконали б цей наказ.

— Для чого квапитися за такої спеки? — запитав Блад. Невільників здивував вельми спокійний тон лікаря. — Ми маємо змогу спокійнісінько подивитися на цей спектакль, а як нам доведеться йти звідсіль, — провадив Блад, — то ми встигнемо зробити це, коли іспанці захоплять місто.

Раби-повстанці, а їх набралося щонайменше двадцятеро, залишилися на узвишші, звідкіля було добре видно всю сцену дій та початок несамовитої сутички.

Поліція й мешканці острова, здатні тримати в руках зброю, осатаніло намагалися відтіснити десант, бо розуміли, що в разі поразки пощади нікому не буде. Усі знали тваринну натуру іспанських солдафонів, тож навіть наймерзенніші вчинки Моргана тьмяніли перед жорстокістю кастильських насильників.