— О! Ви нестерпні! — вона висмикнула руку й відскочила від нього. — Мені не варто було приходити! Прощавайте!

Арабелла попрямувала до дверей, та Блад швидко наздогнав її і схопив за руку. Обличчя дівчини залив рум’янець, і вона з гіркотою в голосі промовила:

— Ви поводитеся, як пірат. Відпустіть мене!

— Арабелло! — благав він. — Ну що ви таке кажете? Хіба можу я вас відпустити? Хіба можу дозволити вам поїхати й більше ніколи вас не бачити? Можливо, ви залишитеся й перебудете зі мною тут нетривале заслання, а тоді ми поїдемо звідсіль разом?.. О, ви плачете? Але чому? Рідна моя, що я міг такого сказати, що змусило б вас плакати?

— Я гадала, ти мені ніколи цього не скажеш, — промовила Арабелла, усміхаючись крізь сльози.

— Так, але тут був лорд Джуліан, вродливий, знатний…

— Пітере, для мене завжди був лише ти один…

Скільки ж їм треба було розповісти одне одному! Так багато, що губернатор Блад забув про всі свої обов’язки. Нарешті настав фініш його шляху. Завершилась одіссея капітана Блада.

А тим часом ескадра полковника Бішопа кинула якір на рейді. Засмучений полковник зійшов на молі, де йому довелося засмутитися ще більше. Бішоп ішов у супроводі лорда Джуліана Вейда.

Для зустрічі полковника вишикували загін морської поліції. Перед загоном стояли майор Меллерд і ще двоє людей, яких губернатор не знав. Один — маленький, немолодий, у червоному атласному камзолі, а другий — здоров’як у камзолі військово-морського покрою.

Майор Меллерд підійшов до Бішопа.

— Полковнику Бішоп! — сказав він. — Мені наказано вас арештувати. Прошу вашу шпагу, сер!

Бішоп налився кров’ю і витріщився на нього.

— Що за чортівня?! Ви сказали — арештувати… Мене?

— За наказом губернатора Ямайки, — промовив елегантно вдягнений чоловік, що стояв позаду Меллерда.

Бішоп рвучко повернувся до нього:

— Губернатора? Та ви з глузду з’їхали! — він поглянув спершу на одного незнайомця, а потім на другого. — Але ж я губернатор!

— Ви були ним, — сухо відповів маленький чоловічок, — та багато чого змінилося за вашої відсутності. Ви полишили свій пост, за це вас знято. Ви полишили пост без серйозної на те причини й тим самим наразили колонію (за яку, до речі, мали відповідати) на небезпеку. Це вельми серйозна провина, полковнику, і незабаром ви в цьому переконаєтеся. Зважаючи на те, що цей пост ви отримали за правління короля Якова, можливо, вас навіть звинуватять у зраді. Ваш наступник сам вирішить — повісити вас чи ні.

Бішоп, у якого аж дух забило, спершу вилаявся, а потім затремтів од страху.

— Хто ви такі, чорти б вас ухопили?

— Я — лорд Віллогбі, генерал-губернатор колоній його величності короля Англії та Вест-Індії. І мені здається, ви мали отримати повідомлення про моє прибуття.

Де й дівся Бішопів гнів. Випещене обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду, витягнулося і зблідло.

— Та, мілорде… — пробелькотів полковник.

— Мене геть не цікавлять ваші пояснення, сер, — різко урвав його Віллогбі. — Я відпливаю і зовсім не маю на вас часу. Вас вислухає губернатор. Не сумніваюся, ви отримаєте своє, — він махнув рукою майору Меллерду, й охорона повела геть спантеличеного полковника Бішопа.

Із ним пішов і лорд Джуліан, якого ніхто не затримував. Коли ж Бішоп трохи оговтався, нарешті до нього повернулася мова.

— Це ще один привід мені поквитатися з Бладом! — процідив він крізь зуби. — Ох і поквитаюсь я з ним, коли ми зустрінемося!

Майор Меллерд відвернувся, щоб приховати посмішку. Він мовчки повів арештованого в губернаторський будинок, який тривалий час був резиденцією самого Бішопа. Майор залишив полковника у вестибюлі під охороною, а сам доповів губернатору про те, що арештований вже тут.

Міс Бішоп усе ще була у Пітера Блада, коли увійшов Меллерд. Його поява змусила їх спуститися з неба на землю.

— Пітере, ти ж пощадиш його? Заради мене! — молила вона і спалахнула, коли побачила вибалушені Меллердові очі.

— Постараюсь, моя люба, — відповів Блад, весело глянувши на геть спантеличеного майора, — та боюся, що обставини не дозволять мені цього.

Арабелла зрозуміла, що не варто було цього говорити при майорі і що іншої відповіді вона не могла почути. Збентежена, дівчина вибігла в сад. Майор пішов по полковника.

— Його високопревосходительство губернатор прийме вас, — оголосив він і розчахнув настіж двері.

Полковник Бішоп на тремтячих ногах зайшов до кабінету й завмер в очікуванні. За столом сидів незнайомець.

Видно було лише маківку ретельно укладеної перуки. Потім губернатор Ямайки підвів голову і його сині очі суворо поглянули на арештованого. Полковник Бішоп булькнув щось незрозуміле й уп’явся очима у його високопревосходительство губернатора Ямайки, упізнавши в ньому людину, за якою так довго й без успіху полював.

Найкраще цю сцену охарактеризував ван дер Кейлен, коли розмовляв про це з лордом Віллогбі на палубі флагманського корабля адмірала.

— Це душе поетишно, — промовив він, і в його голубих очах спалахнув веселий вогник. — Капітан Блад душе любить поезію. Ви пам’ятаєте квітуші яплуні? Так? Ха-ха!