Командир іспанців добре знався на своїй справі, чого не можна було сказати про барбадоську поліцію. Використовуючи перевагу раптового нападу, він у перші ж хвилини знешкодив форт і показав барбадосцям, хто нині є господарем становища. Його гармати палили з облавку корабля по відкритій ділянці за молом, перетворюючи людей під проводом неповороткого Бішопа на криваву кашу.

Іспанці вдало діяли на два фронти: вогнем вони сіяли паніку серед неструнких лав барбадосців і водночас прикривали висадку десантних груп, що прямували до берега.

Під променями спекотного сонця бій тривав до полудня. За наближенням тріскоту мушкетів можна було зробити висновок, що іспанці відтісняли захисників міста.

Надвечір двісті п’ятдесят іспанців захопили Бріджтаун.

Острів’ян обеззброїли. Дон Дієго, сидячи в будинку губернатора з підкресленою чемністю, що вельми скидалася на знущання, визначав розміри викупу губернатору Стіду, який з ляку забув про свою подагру, полковникові Бішопу й декільком іншим офіцерам.

Дон Дієго милостиво заявив, що за сто тисяч песо і п’ятдесят голів худоби він утримається від перетворення міста на купу попелу.

У той час як командир з вишуканими манерами поштиво уточнював деталі відкупу з переляканим губернатором, іспанці займалися своєю звичною справою: грабунком, пиятикою й насильством.

З настанням сутінків Блад ризикнув спуститися в місто. Про побачене там пізніше він повідав Джеремі Пітту, котрий записав Бладову розповідь у свою багатотомну працю, звідки я й узяв значну частину своєї повісті. Я не наважуся слово в слово переказати бодай щось із записів Джеремі Пітта, оскільки вчинки іспанців були вкрай мерзенні. Важко навіть подумати, що люди здатні дійти до такої жорстокості й розпусти.

Від огидної картини, що постала перед Бладом, лікар зблід. Він поквапився вибратися з цього пекла. На вузькій стежині Пітер зіткнувся з розтріпаною жінкою, що бігла навстріч, за якою то гигочучи, то лаючись гнався іспанець у важезних чоботях. Він уже майже наздогнав свою жертву, як раптом Блад перепинив йому шлях. У руках лікар тримав шпагу, яку щойно зняв з убитого солдата.

Здивований і сердитий іспанець зупинився, забачивши в Бладовій руці шпагу.

— Ах ти англійський псяко! — заревів він і кинувся навстріч вірній смерті.

— Сподіваюсь, ви готові зустрітися зі своїм творцем? — ввічливо поцікавився Блад і з цими словами проштрикнув його шпагою наскрізь. Зробив він це вельми вміло, з майстерністю лікаря і спритністю фехтувальника.

Іспанець не встиг навіть звуку подати, як упав долі. Блад розвернув до себе дівчину, що стояла, ридаючи біля стіни, і схопив її за руку.

— Йдіть за мною! — наказав він.

Та дівчина відштовхнула його й навіть не зрушила з місця.

— Хто ви? — злякано запитала вона.

— Ви чекатимете, поки я покажу вам свої документи? — огризнувся Блад.

За рогом вулиці, звідкіля вибігла дівчина, рятуючись від іспанського головоріза, долинули важкі кроки. Тому, можливо, заспокоєна його чистою англійською вимовою, вона без зайвих слів подала йому руку.

Вони вдало проскочили цю вулицю, піднялися вгору безлюдними вуличками й, на щастя, ніким не помічені, вийшли на околицю Бріджтауна. Блад із останніх сил тягнув дівчину крутою дорогою, що вела до будинку полковника Бішопа. Будинок оповила густа темінь, що вельми потішило лікаря. Якби тут були іспанці, то давно б уже палав вогонь. Блад декілька разів постукав у двері, перш ніж почув тихий голос із верхнього вікна:

— Хто там? — запитала боязко Арабелла Бішоп.

Від полегшення, що його відчув Блад, у нього підкосилися ноги. У його уяві поставали такі картини! Він побачив її в тому пеклі, з якого сам щойно вибрався. І вже було подумав, що вона вирушила вслід за дядьком у Бріджтаун або ж утнула щось інше й нерозважливе. Блада з голови до ніг пройняв дрож від думки, що могло з нею статися.

— Це я — Пітер Блад, — промовив він, переводячи дух.

— Що вам потрібно?

Пітер Блад розумів її страх, адже їй варто було боятися не лише іспанців, а й рабів з плантації її дядька — вони могли здійняти бунт і стати не менш небезпечними за іспанців. Аж тут дівчина, котру врятував Блад, почувши знайомий голос, скрикнула:

— Арабелло! Це я, Мері Трейл.

— О, Мері! Ти тут?

Після цього здивованого вигуку голова зникла й за декілька митей двері розчахнулись. У просторому вестибюлі стояла Арабелла Бішоп зі свічкою в руках. Мерехтливе сяєво свічки таємниче освітлювало її струнку фігуру в білому одязі.

Блад забіг досередини й одразу ж зачинив за собою двері. Його супутниця впала на груди Арабеллі й зайшлася гірким плачем. Та Блад не зважав на дівочі сльози — не можна було гаяти жодної миті.

— У будинку є хто зі слуг? — різко запитав він.

Із чоловіків-слуг у будинку був лише старий конюх негр Джеймс.

— Він нам і потрібен, — промовив Блад, згадавши, що Джеймс був грумом[18]. — Накажіть подати коней і негайно вирушайте до Спейгстауна. Там ви будете в цілковитій безпеці. Тут не можна залишатися. Не зволікайте!

— Але ж битва закінчилась… — пролепетала нерішуче Арабелла й зблідла.

— Найстрашніше попереду. Міс Трейл дорогою вам усе розповість. Заради бога, повірте мені й зробіть усе, як я вам кажу!

— Він… він мене врятував, — ледь стримуючи ридання, прошепотіла міс Трейл.

— Урятував тебе? — спитала вражена Арабелла. — Мері, від чого він тебе врятував?

— Потім про це! — сердито урвав їх Блад. — Ви балакатимете цілісіньку ніч, коли виберетеся звідсіля в безпечне місце. Будь ласка, покличте Джеймса й зробіть усе, як я кажу! Негайно!

— Ви не кажете, а наказуєте.

— Боже мій! Я наказую! Міс Трейл, та скажіть нарешті, чи маю я для того підстави…

— Так, так, — відгукнулась дівчина, навіть не дослухавши його. — Арабелло, молю, послухай його!

Арабелла Бішоп вийшла, залишивши міс Трейл із Бладом.

— Я… я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили, сер! — промовила Мері, а очі її були повні сліз.

Тільки зараз Блад до ладу розгледів тоненьку, тендітну дівчину, що скидалась на дитину.

— Мені в житті доводилося робити й дещо серйозніше, — ласкаво промовив він і додав з гіркотою: — Тому-то я й опинився тут.

Звісно, вона не зрозуміла його слів, та й не намагалася вдати, що розуміє.

— Ви… ви вбили його? — з острахом запитала Мері.

Блад пильно поглянув на дівчину, що її освітлювало мерехтіння свічки, й відповів:

— Сподіваюсь на те. Це імовірно, але зовсім неважливо. Важливо лише, аби Джеймс якнайскоріше подав коней.

Нарешті подали коней. Їхало четверо: провідник Джеймс, Арабелла, Мері й служниця Арабелли, котра нізащо не бажала залишатися самотою в темному будинку.

Блад посадив легку, мов пір’їнка, Мері Трейл і повернувся, аби попрощатися з Арабеллою, котра вже сиділа на коні. Він побажав їй щасливої дороги. І ще хотів щось додати, та передумав.

Коні незабаром щезли у бузковій пітьмі зоряної ночі, а Блад усе ще стояв біля будинку полковника Бішопа.

Із пітьми раптом пролунав тремтливий дівочий голос:

— Я ніколи не забуду того, що ви для мене дробили, містере Блад! Ніколи!

Та ці слова не принесли Бладу особливої втіхи. Йому хотілось, аби щось подібне було сказане іншим голосом. Так він постояв ще кілька хвилин, спостерігаючи за світлячками, що кружляли над рододендронами, поки не стих цокіт копит. Він зітхнув і спустився з небес на землю. На нього ще чекало багато справ.

До міста він спускався зовсім не для того, щоб на власні очі побачити, як поводяться завойовники. Він мав дещо вивідати. Із цим завданням він швидко впорався й повернувся до палісаду, де з тривогою й надією на нього чекали друзі — раби полковника Бішопа.