Коли бузкова темрява тропічної ночі оповила Карибське море, на облавку «Сінко Льягас» залишалося з десяток вояків охорони. Іспанці були впевнені — і не безпідставно — у повному розгромі гарнізону острова. І коли я згадав, що на облавку залишалося не більше десяти іспанців, то мав на увазі радше мету, з якою вони тут залишилися, а не обов’язки, які насправді виконували. Тоді як команда корабля пиячила і безчинствувала на березі, канонір і його помічники, що забезпечили легку перемогу, отримали з берега вино і свіже м’ясо та бенкетували на гарматній палубі. Вартові — один на носі, другий — на кормі — несли вахту. Але пильнували вони явно впівока, бо не помітили два великі човни, які відійшли від пристані і безшумно пришвартувалися під кормою корабля.

З кормової галереї так і не підняли мотузяний трап, по якому дон Дієго спустився в човен, що відвіз його до берега. Вартовий на галереї знічев’я зупинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі трапу.

— Хто це? — поцікавився іспанець, гадаючи, що то один із його товаришів.

— Це я, — прошепотів Пітер Блад чудовою іспанською.

— Педро — ти? — іспанець ступив крок до силуету.

— Так, Педро, але навряд чи той Педро, якого ти знаєш.

— Що? — здивувався вартовий.

— А ось що, — відповів Блад.

Заскочений зненацька іспанець перелетів через низький гакаборт[19] так швидко, що й звуку не встиг видати. Він каменем упав у воду, мало не гепнувшись в один із човнів, що стояли під кормою. Вартовий навіть не змусив Бладових людей напружуватися, бо був у важкій кірасі, з шоломом на голові й одразу ж пішов на дно.

— Тс!.. — подав знак Блад тим, хто чекав на нього внизу. — Піднімайтесь, але тихо.

За п’ять хвилин двадцятеро засуджених заколотників уже були на облавку. Вони видерлись вузькою галереєю і долілиць розтягнулись на кормі. Попереду горіло світло. Великий ліхтар на носі корабля осявав фігуру вартового, що проходжався по півбаку[20]. Внизу, з гарматної палуби, долинали дикі крики оргії.

Звучний чоловічий голос затягував веселої пісні, а решта хором йому підспівували: «Отакі-то славні звичаї в Кастилії!»

— О так, після всього побаченого сьогодні, це звучить як щира правда! Славні звичаї! — зауважив Блад і тихо скомандував: — Уперед, за мною!

Нечутно, мов примари, бунтівники, згинаючись, пробрались уздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут[21]. Дехто із повстанців був озброєний мушкетами — їх із неабиякими зусиллями здобули в будинку наглядача. Зброю дістав Блад на випадок утечі. Решта ж мали при собі ножі й абордажні шаблі.

Зі шкафуту можна було розгледіти всю палубу від корми до носа, де, на свою біду, стовбичив вартовий. Бладу довелося ним зайнятися. Із двома товаришами він поповз до вартового, решту ж лишив на командування того Натаніеля Гаторпа, який колись був офіцером королівського військово-морського флоту.

Блад трохи затримався, та коли він повернувся до своїх товаришів, то вартового вже й слід прохолов.

Іспанці ж і далі собі бавилися внизу, вважаючи, що вони в цілковитій безпеці. А чого їм боятися? Барбадоський гарнізон розгромлено і обеззброєно. На березі їхні побратими почуваються цілковитими господарями міста і з жадобою упиваються успіхами легкої перемоги. Іспанці не повірили власним очам, коли раптом їх оточили напівоголені зарослі люди, що скидалися на орду дикунів, хоча видно було, що колись вони були європейцями.

Пісня і сміх різко урвалися, захмелілі іспанці з жахом вибалушили очі на дула мушкетів, спрямованих на них.

Із натовпу дикунів виступив стрункий високий чоловік зі смаглявим обличчям і світло-синіми очима, в яких палахкотів вогник зловісної іронії. Він звернувся до них іспанською:

— Якщо ви негайно визнаєте себе бранцями, то уникнете багатьох неприємностей. Тоді я, якщо не чинитимете опору, заведу вас до безпечного місця.

— Боже мій! — прошепотів канонір, хоча цей вигук нічого не значив у порівнянні з його здивуванням.

— Прошу, — показав їм напрямок Блад.

Іспанці покірно пострибали до трюму через люк, їх підганяли лише мушкетами.

Утікачі не довго роздумуючи причастилися непоганими стравами, що лишилися після іспанців. Після солоної риби та маїсових коржів, якими годували рабів Бішопа упродовж багатьох місяців, смажене м’ясо, свіжі овочі й хліб видалися їм райською їжею. Та Блад усіляко утримувався від надмірностей, для чого, по-правді, йому довелося докласти неабияких зусиль.

Зрештою повстанці виграли лише першу сутичку. Вони ще мали утримати в руках ключ до свободи й закріпити перемогу.

Слід було підготуватися до майбутніх подій, і на ці приготування пішла левова частка ночі. Та все завершилося ще до того, як з-за гори Гіллбай визирнуло сонце — воно й осявало день, такий багатий на несподіванки.

Щойно зійшло сонце, як один із колишніх рабів, котрий ходив по палубі в кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна.

Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес повертався на облавок свого корабля із чотирма величезними ящиками. У кожному з них було по двадцять п’ять тисяч песо викупу, які на світанку заплатив губернатор Стід. Дон Дієго плив у супроводі сина дона Естебана й шести веслярів.

На облавку фрегата панував порядок. Повернений лівим бортом до берега корабель спокійнісінько стояв на якорі. Човен із доном Дієго та скарбами підійшов до бравого облавку, з якого звисав трап. Пітер Блад як слід підготувався до зустрічі — недарма ж бо він служив під командуванням де Рітера: з борту звисали талі[22], біля лебідки стояли напоготові люди, а внизу пильнували каноніри під командуванням рішучого Огла. Самим лише своїм виглядом він викликав довіру.

Дон Дієго, нічого не підозрюючи, в гарному гуморі піднявся на палубу. Та й що йому було підозрювати?

Удар по голові, вміло завданий Гаторпом, одразу ж приспав дона Дієго. Бідолашний навіть не встиг оглянути караул, що вишикувався для його зустрічі. Іспанського гранда одразу ж занесли до капітанської каюти, а ящики із багатством підняли на палубу. Коли закінчили із завантаженням скарбів на корабель, дон Естебан і веслярі по одному піднялися драбиною на палубу — там із ними неквапом учинили так само, як і з командиром корабля. Пітер Блад виконував ці операції просто блискуче і, гадаю, не без певної театральності. Поза сумнівом, драматичне видовище, що відбувалося нині на облавку іспанського корабля, могло б стати окрасою будь-якого театру.

На жаль, цю драматичну сцену не могли побачити численні глядачі на березі через далеку відтань.

Мешканці Бріджтауна на чолі з полковником Бішопом і губернатором Стідом, котрого геть змучила подагра, понуро сиділи на руїнах порту й дивилися не на корабель, а на вісім човнів, до яких залазили іспанські головорізи, стомлені насильствами й пересичені вбивствами.

Барбадосці спостерігали за відплиттям човнів зі змішаним почуттям радості й відчаю. Вони тішилися, що кровожерні вороги йдуть, і впадали у відчай від самої лише думки про жахливі спустошення, що порушили, нехай і тимчасово, щастя й процвітання маленької колонії.

Нарешті човни відійшли від берега. Іспанці реготали й відверто глумилися над нещасними жертвами. Човни вже були на півдорозі між пристанню й кораблем, як раптом повітря розітнув гуркіт пострілу. Гарматне ядро впало у воду за кормою переднього човна, забризкавши веслярів. На якусь мить вони припинили гребти й застигли від здивування, а потім здійняли ґвалт, клянучи небезпечну необережність каноніра, котрому здумалося салютувати їм із гармати. Вони все ще лаяли його, коли друге ядро, спрямоване влучніше, розбило човна на друзки. Усі, хто був у ньому, опинились у воді.