Та якщо холодна ванна змусили цих головорізів затнутися, то лайка й прокльони на решті семи човнах лише посилились. Іспанці попіднімали весла, посхоплювалися на ноги й посилали прокльони та молили небо й чортів, аби ті повідомили їм, який п’яний довбень стоїть біля корабельних гармат.

Аж раптом третє ядро перетворило на тріски ще одного човна разом із усіма, хто на ньому був. По миті зловісної мовчанки вибухнула нова лайка та незрозумілі крики. Іспанці знову взялися за весла. Вони розгубились: дехто вирішив повернутися на берег, решта хотіли попрямувати до корабля і з’ясувати, що за чортівня там відбувається. У тому, що на фрегаті сталося щось серйозне, вже не залишалося жодних сумнівів. Це було більш ніж очевидно, адже, поки вони сперечались і слали прокльони у блакитне небо, два нових ядра потопили третього човна.

Рішучий Огл тепер мав чудову можливість попрактикуватися й цілком і повністю довів, що він таки тямить на гарматній справі. Збентеження іспанців тільки полегшило його завдання, адже всі човни збились докупи.

Новий постріл поклав край суперечкам піратів. Вони, мов по команді, розвернулись, або, точніше, спробували розвернутися, та перш ніж вони встигли це зробити, ще два човни пішли на дно.

Три човни, не переймаючись долею тих, хто тонув у воді, поквапилися повернутися на пристань.

Якщо іспанці не могли втямити, що саме відбувається на кораблі, то яким було здивування острів’ян, коли замість іспанського прапора на грот-щоглі «Сінко Льягас» вони побачили англійське знамено. Та й після цього вони зніяковіло стояли та з острахом спостерігали за поверненням на берег своїх ворогів, котрі, поза сумнівом, готові були зігнати злість на барбадосцях. Проте Огл і далі доводив, що він не забув, як поводитися з гарматами, й услід іспанцям послав ще кілька гарматних ядер. Останній човен розлетівся на друзки, щойно причаливши до пристані.

Ось такий був фінал піратської команди, яка десять хвилин тому зі сміхом підраховувала кількість песо, що припадуть на кожного грабіжника за участь у страшних злочинах, які вони скоїли. Та все ж десь шістдесятьом вдалося дістатися берега. Проте чи були в них підстави вітати себе із тим, що вони уникли смерті? Не певен, адже не збереглося жодних записів, за якими я зміг би відстежити їхню подальшу долю. Відсутність таких документів красномовно говорить за себе. Нам лише відомо, що щойно іспанці вибрались на берег, як їх одразу ж пов’язали. Зважаючи на тяжкість їхніх злочинів, можна не сумніватися, що вони мали серйозні підстави шкодувати про свій порятунок після загибелі їхніх човнів.

Хто вони, ті таємничі помічники, які в останню мить помстилися іспанцям і зберегли викуп у сто тисяч песо, що його так нахабно вибили з острів’ян? У тому, що «Сінко Льягас» перебував у руках друзів, нині, після таких доказів, ніхто не сумнівався. «Та хто ж ті люди? — запитували один в одного мешканці Бріджтауна. — Звідкіль вони взялися?»

Єдине їхнє припущення було близьке до істини, що це купка сміливих острів’ян проникла вночі на корабель і захопила його. Залишалося тільки з’ясувати імена тих таємничих рятівників і віддати їм належну шану.

Саме з таким дорученням полковник Бішоп вирушив на корабель як уповноважений представник губернатора (сам губернатор не міг цього зробити за станом здоров’я) у супроводі двох офіцерів. Піднявшись по мотузяному трапу на облавок корабля, полковник побачив біля головного люка чотири ящики з грошима. Це було неймовірне видовище, тож очі полковника зблиснули радісним вогником, тим паче, що вміст одного ящика він доставив сам особисто.

Обабіч ящиків упоперек палуби двома стрункими шеренгами стояло з двадцятеро солдатів з мушкетами, у кірасах та іспанських шоломах.

Годі було чекати від полковника Бішопа, щоб він з першого погляду упізнав у цих виструнчених, дисциплінованих солдатах брудних голодранців, які горбились на його плантаціях. Не слід було й сподіватися, що він одразу ж упізнав людину, яка вийшла привітатися з ним. Це був худорлявий джентльмен із вишуканими манерами, одягнений за іспанською модою у все чорне зі срібними позументами. На розшитій золотом перев’язі висіла шпага з позолоченою рукояттю, а з-під крислатого капелюха з великим плюмажем[23] виглядали ретельно завиті локони чорної перуки.

— Вітаю вас на борту «Сінко Льягас», шановний полковнику! — мовив чийсь доволі знайомий голос. — На честь вашого прибуття нам по можливості довелося використати гардероб іспанців, хоча, скажу відверто, ми навіть не очікували побачити вас особисто. Ви перебуваєте серед друзів, серед ваших старих друзів!

Полковник аж остовпів од здивування: перед ним стояв Пітер Блад — начисто поголений, від чого навіть здавався молодшим, хоча фактично він виглядав відповідно своєму вікові — тридцятьом трьом рокам.

— Пітер Блад! — здивовано вигукнув Бішоп. — То це ти…

— Точно! А це мої і ваші друзі, — Блад недбало відкинув манжету з тонкого мережива і вказав рукою на застиглу шеренгу.

Полковник придивився пильніше.

— Дідько мене роздери! — з дурною радістю верескнув він. — І з цими хлопцями ти захопив корабель і помінявся ролями з іспанцями! Це дивовижно! Це героїзм!

— Героїзм? О ні, радше, це епічний подвиг. Здається мені, полковнику, ви починаєте визнавати мої таланти.

Бішоп сів на віко люка, зняв свого крислатого капелюха і витер піт із чола.

— Ти мене вражаєш! — усе ще дивувався він. — Присягаюсь порятунком своєї душі, це просто неймовірно! Повернути всі гроші, захопити такий чудовий корабель зі всіма багатствами! Це хоча б частково компенсує інші наші втрати. Дідько забирай, ти заслуговуєш непоганої нагороди за це!

— Цілком із вами згоден, полковнику.

— Хай мене чорти вхоплять! Ви всі заслуговуєте на гарну винагороду і мою вдячність.

— Звісно, — зауважив Блад. — Питання в тому, яку винагороду, по-вашому, ми заслужили і в чому полягатиме ваша вдячність.

Полковник Бішоп здивовано подивився на нього.

— Та це ж зрозуміло: губернатор Стід повідомить королеві в Англію про ваш подвиг і, можливо, вам скоротять терміни ув’язнення.

— О, ми знаємо про великодушність нашого короля! — глузливо зауважив Натаніель Гаторп, що стояв поруч, а шеренгою прокотився сміх.

Полковник Бішоп трохи зіщулився, вперше відчувши якесь незрозуміле хвилювання. Йому раптом спало на думку, що все може статися не так, як гадалося.

— Є ще одне питання, — провадив Блад. — Це питання про вашу обіцянку мене висікти. У цих справах, полковнику, ви завжди тримаєте свого слова, чого не скажеш про інших. Ви ж бо, як я пам’ятаю, обіцяли, що не лишите жодного дюйму цілої шкіри на моїй спині.

Плантатор лише недбало відмахнувся з таким виглядом, наче Бладові слова його образили:

— Чи можна згадувати про такі дурниці після того, що ви зробили, любий лікарю!

— Вельми втішений, що ви так миролюбно налаштовані. Та, гадаю, мені дуже пощастило. Якби іспанці з’явилися не вчора, а сьогодні, то нині я перебував би в такому ж стані, як і бідолашний Джеремі Пітт…

— До чого зараз ці розмови?

— Вони дуже доречні, любий полковнику. Ви стільки завдали людям зла, що заради тих, хто може опинитися тут після нас, я хочу, аби ви отримали гарний урок, який би запам’ятали на все життя. У кормовій рубці зараз лежить бідолашний Джеремі, чию спину ви розмалювали у всі кольори веселки. Небораці доведеться хворіти не менше місяця. Якби не іспанці, то я сумніваюся, що сьогодні він був би ще живий. На той світ ви могли б відправити і мене…

Аж тут наперед виступив Гаторп, високий, енергійний чоловік з різкими, але привабливими рисами обличчя.

— І ви ще гаятимете час на цю гладку свиню? — здивовано запитав колишній офіцер королівського флоту. — Киньте його за борт, та й поготів.

У полковника мало очі не вилізли на лоба.

— Що за нісенітниці ви плетете? — заревів він.

— Маю вам сказати, що ви дуже щаслива людина, хоч і не здогадуєтеся, чому саме.