Лорд Джуліан добре знав жінок, аби й досі сумніватися. Він схилив голову, щоб приховати гнів, який зблиснув у його очах, адже він був порядною людиною і соромився гніву, проте не в силах був притлумити його.

А оскільки в ньому природа брала верх над вихованням (утім, як і в більшості з нас), відтоді лорд Джуліан майже попри своє бажання став займатися тим, що можна назвати підлістю. Мені неприємно завважувати це в людині, до якої ми, очевидно, вже ставились із певною шаною, та бажання знищити суперника й посісти його місце витіснило в ньому всю прихильність до Пітера Блада. Він обіцяв Арабеллі використати своє становище на його захист, проте не лише забув про свою обіцянку, а навіть став під’юджувати її дядька і сприяти у складанні планів захоплення і страти корсара. Якби лорда Вейда звинуватили в цьому, то, можливо, він став би доводити, що всього лишень виконує свій обов’язок. Звісно, його обов’язок перебував у полоні ревнощів.

Через декілька днів відтоді, як ямайська ескадра вийшла в море, у каюті флагманського корабля віце-адмірала Крофорда із полковником Бішопом відплив і лорд Джуліан Вейд. Їм не було потреби здійснювати цю поїздку. Бішоп як губернатор мав лишатися на березі, а з лорда Вейда, як відомо, не було жодної користі на кораблі, та все ж вони вирушили на полювання за капітаном Бладом. Кожен із них до того ж використовував своє становище як привід для задоволення власних потреб. То була спільна мета, яка пов’язала їх і стала чимось подібним на дружбу. За інших обставин такі різні люди ніколи б не зійшлися.

Полювання розпочато. Вони крейсували уздовж берегів острова Гаїті, патрулювали за Навітряною протокою і потерпали від негоди в сезон дощів. Та полювання було марним. Через місяць із нульовим результатом вони повернулись до Порт-Рояла, де на них чекали вкрай неприємні вісті зі Старого Світу.

Манія величі Людовіка XIV спричинила війну в Європі. Французькі легіонери спустошили рейнські провінції, а Іспанія приєдналась до країн, що ополчились проти короля Франції. Та це було не найгірше. З Англії, де народ знемагав од тиранії короля Якова, ширилися чутки про громадянську війну. Повідомлялося, що Вільгельм Оранський отримав запрошення прибути до Англії.

Минали тижні, кожен корабель, що приходив із Великої Британії, доставляв у Порт-Роял нові звістки. Вільгельм прибув в Англію, а в березні 1689 року на Ямайці дізналися, що він посів королівський престол, Яків утік до Франції, яка пообіцяла допомогти йому в боротьбі з новим королем. Родича Сендерленда не могли тішити такі новини. Незабаром він отримав листа від міністра іноземних справ короля Вільгельма. Міністр сповіщав полковника Бішопа про початок війни з Францією, що мала вплинути й на колонії. У зв’язку з цим до Вест-Індії прибував генерал-губернатор лорд Віллогбі, а з ним для посилення ямайської ескадри про всяк випадок прямувала ескадра під командуванням адмірала ван дер Кейлена.

Полковник Бішоп збагнув, що настав кінець його пануванню в Порт-Роялі, хай навіть він і втримається на посаді губернатора. Лорд Джуліан стосовно себе не отримував жодних розпоряджень, тож уявлення не мав, що йому робити. Тому він поквапився зав’язати тісніші стосунки полковником Бішопом у надії здобути Арабеллу. Полковник боявся, що політичні події спричиняться до його відставки, а тому ще сильніше забажав породичатися з лордом Джуліаном. Бішоп розумів, що аристократ Вейд завжди посідатиме високе становище.

Словом, між ними як ніколи встановилося взаєморозуміння, і лорд Джуліан розповів полковнику все, що знав про Блада й Арабеллу.

— Єдина наша перепона — капітан Блад, — сказав він. — Арабелла його кохає.

— Та ви з глузду з’їхали! — верескнув Бішоп.

— Звісно, ви маєте підстави робити такі висновки, — меланхолійно зауважив його світлість, — та я при здоровому глузді і знаю, що кажу.

— Знаєте?

— Авжеж. Арабелла сама зізналась мені.

— Який сором! Ганьба! Присягаюся, з нею я поквитаюсь по-своєму!

— Не будьте йолопом, Бішопе! — презирство, з яким лорд Джуліан промовив ці слова, подіяло на работоргівця швидше за будь-які доводи. — Дівчину з таким норовом погрозами не візьмеш. Вона нічого не боїться. Ви маєте притримати свого язика і не втручатися, якщо не хочете зруйнувати мої плани.

— Не втручатися? Боже мій, то що ж робити?

— Слухайте! В Арабелли твердий характер. Я вважаю, що ви так і не знаєте своєї племінниці. Вона чекатиме на Блада доти, поки він буде живий.

— А як Блад зникне, вона візьметься за розум?

— Ну от, здається, ви вже тверезо міркуєте! — похвалив його Джуліан. — Це перший важливий крок до нашої мети.

— І ви маєте можливість зробити його! — вигукнув Бішоп з ентузіазмом. — Війна з Францією анулює всі заборони щодо Тортуги. І ми, обстоюючи державні інтереси, нападемо на Тортугу. Здобувши перемогу, ми непогано зарекомендуємо себе перед новим урядом.

— Гм! — пробурчав його світлість і в задумі потягнув себе за губу.

— Бачу, ви все зрозуміли! — грубо хихонув Бішоп. — Що тут думати: ми вбиваємо двох зайців заразом. Вирушимо в барліг до цього мерзотника, перетворимо Тортугу на купу каміння й захопимо клятого пірата.

Через два дні, тобто приблизно через три місяці після того, як Блад утік із Порт-Рояла, вони знову почали полювання на невловимого корсара. Із собою взяли ескадру й кілька допоміжних кораблів. Арабеллі й іншим дали зрозуміти, що вони мають намір здійснити напад на французьку частину острова Гаїті, оскільки лише така експедиція могла послугувати зручним приводом для від’їзду Бішопа з Ямайки. Така поведінка полковника мала б міцно закріпити його становище в Порт-Роялі. Та Бішопа заполонила ненависть — руйнівне почуття. Першої ж ночі величезна каюта «Імператора», флагманського корабля ескадри віце-адмірала Крофорда, перетворилась на шинок. Бішоп нализався до нестями і у мріях, підігрітих винними випарами, бачив кінець кар’єри капітана Блада.

А десь за три місяці до цих подій корабель капітана Блада, гнаний сильними північними вітрами, досяг Тортуги. Він прибув на два дні раніше, ніж фрегат, який перед ним вийшов із Порт-Рояла під командуванням Волверстона. Бладова душа вирувала.

Тут, у цій затишній стоянці, на нього чекали чотири кораблі його ескадри з командою в сімсот чоловік, із якими він розлучився під час шторму біля Малих Антильських островів. Пірати вже непокоїлися за Блада, тому з великою щирою радістю вітали прибуття «Арабелли». На честь капітана Блада гриміли салюти з гармат, кораблі були прикрашені прапорами. Усе населення міста, розбуркане шумом у гавані, висипало на мол; величезний натовп чоловіків і жінок усіх віросповідань і національностей зібрався тут, щоб вітати славетного корсара.

Блад зійшов на берег, радше щоб не розчарувати присутніх. На його обличчі застигла понура усмішка. Він не міг сказати нічого приємного, а тому вирішив промовчати. Нехай лишень прибуде Волверстон, і весь цей захват із приводу його повернення перетвориться на прокльони.

На молу його зустріли капітани Гаторп, Крістіан, Ібервіль і кілька сотень корсарів. Він зупинив їхні привітання, а коли почалися розпитування про все, він запропонував дочекатися Волверстона, який здатен цілком задовольнити їхню цікавість. Нарешті Блад їх спекався. Він проштовхнувся крізь строкатий натовп, що складався переважно з моряків, плантаторів і торговців — англійців, французів, нідерландців; зі справжніх мисливців з острова Гаїті та мисливців, які стали піратами; із лісорубів та індіанців, мулатів — торгівців фруктами і негрів-рабів; із повій та інших представників людського роду, що перетворили Кайонську гавань на щось подібне до Вавилону.

Ледь продершись крізь цей натовп, капітан Блад попрямував до д’Ожерона, щоб засвідчити свою пошану губернатору і його сім’ї. Корсари ж подумали, що Волверстон має прибути з якимось рідкісним трофеєм. Та помалу з облавка «Арабелли» ширились інші чутки, й радість піратів змінив подив. Прості моряки з нечисленного екіпажу «Арабелли» упродовж двох днів до повернення Волверстона були стриманішими в розмовах зі своїми тортузькими друзями. Це пояснювалося не так повагою і відданістю капітану, як тим, що Блад був винен у ренегатстві так само, як і вони. Однак їхня стриманість все ж не завадила виникненню тривожних і фантастичних історій про компрометуючі (з точки зору корсарів) вчинки капітана Блада.