Ситуація загострилась до такої міри, що якби в цей час не повернувся Волверстон, то, можливо, був би вибух. Щойно корабель старого вовка став на якір, усі кинулися за поясненнями, яких уже вимагали від Блада.

Волверстон мав лише одне око, та ним він бачив навіть краще, ніж інші бачать двома. І хоча його голову вкрила сивина, серце було юним і велику його частину займала любов до Пітера Блада.

Коли Волверстон побачив «Арабеллу», що стояла на якорі в бухті, то остовпів од здивування. Він потер своє єдине око, вирячив його і все ж не міг повірити побаченому. Та Дайк, який пішов із ним із Порт-Рояла й зараз стояв поряд, вигуком підтвердив, що Волверстон при здоровому глузді.

— Небом присягаюсь, то «Арабелла», або її примара!

Волверстон уже відкрив було рота, та одразу ж закрив і стиснув губи. Старий вовк завжди був стриманий, особливо в речах, на яких не дуже кумекав. Поза сумнівом, то була «Арабелла». Ну, а коли так, то йому слід усе добре обдумати, перш ніж щось говорити. І якого дідька тут стовбичить «Арабелла», коли він достеменно знає, що вона залишилась у Порт-Роялі? Блад і досі нею керує, чи команда покинула свого капітана на березі?

Дайк повторив питання, і цього разу Волверстон із докором відповів йому:

— Дайку, та ж у тебе два ока, а в мене одне!

— Та я бачу «Арабеллу».

— Певна річ, а чого ти чекав?

— Чекав? — роззявив од здивування рота Дайк і вилупився на нього. — А хіба ти знав, що побачиш тут «Арабеллу»?

Волверстон презирливо поглянув на нього, гучно засміявся, а потім голосно, аби всі чули, сказав:

— А то! Що ж іще? — він знову засміявся (Дайку в цьому смішку навіть учулися нотки знущання) й відвернувся від нього, зайнявшись швартуванням корабля. Коли Волверстон зійшов на берег, його оточили спантеличені пірати.

Завдяки їхнім питанням йому вдалося дещо з’ясувати. Він зрозумів, що чи то за браком мужності, чи з інших якихось причин Блад не розповів корсарам про те, що сталося, коли шторм відірвав «Арабеллу» від інших кораблів ескадри. Волверстон щиро привітав себе з витримкою, яку він виявив у розмові з Дайком.

— Наш капітан надто скромний, — повагом заявив він Гаторпу й решті піратів. — Ви ж бо знаєте, що він ніколи не хвалився. А було так: ми зустрілись зі старим знайомим доном Мігелем. Після того, як ми його потопили, на облавку в нас опинився один лондонський шельма, який не зі своєї волі був на іспанському кораблі. Тут з’ясувалося, що цього придворного шаркуна до нас надіслав міністр іноземних справ. Він пропонував капітану прийняти офіцерський патент, кинути піратство й жити праведником. Звісно, капітан послав його до під три чорти. Та невдовзі ми зустрілись із ямайською ескадрою, якою командував гладкий чорт Бішоп. Нам загрожував зашморг. Я пішов до Блада й запропонував йому: «А давай-но візьмемо цей нікчемний королівський патент. Тоді врятуєш і свою шию від мотузки, і наші». Марно. Та зрештою я вмовив його, і він послухав мене. Лондонський шельма одразу ж видав йому патент, і Бішопа мало не розірвало від люті, коли він дізнався про такий сюрприз. Та з капітаном він уже нічого не міг вдіяти. Довелося йому змиритися. Ми, як люди короля, прибули з Бішопом у Порт-Роял. Та цей чортів полковник не довіряв нам, бо знав, із ким має справу. Якби не було цього лондонського шельми, то Бішоп плював би на королівський патент і повісив би Блада. Блад ходів утекти з Порт-Рояла тієї ж ночі, та цей псяка Бішоп попередив форт, аби нас стерегли як слід. Однак Блад перехитрив Бішопа, хоча на це й пішло два тижні. За цей час я купив фрегат, перевів на нього дві третини наших людей і вночі ми втекли з Порт-Рояла. А на ранок Блад кинувся мене наздоганяти… розумієте… Ось у цьому-то й полягав хитромудрий план Пітера. Не розповім у деталях, як це було, бо прибув він сюди раніше за мене, та я був певен, що Бладові вдасться ця оборудка.

Поза сумнівом, в особі Волверстона людство втратило великого історика. У нього була така багата уява, що він точно знав, наскільки можна ухилитися від істини і як її прикрасити, аби правда набула форми, яка б відповідала його цілям.

Ось так Волверстон нашвидкуруч створив ще один подвиг Пітера Блада. Поміж іншим він поцікавився, чим зараз зайнятий капітан. Йому відповіли, що він сидить на своєму кораблі, й Волверстон вирушив туди, аби, як він сказав, відрапортувати про своє прибуття.

Пітера Блада він знайшов п’яного в дим у великій каюті «Арабелли». Таким його ще ніхто не бачив. Упізнавши Волверстона, капітан розреготався. І хоча сміх той був дурнуватий, у ньому звучала іронія.

— Старий вовче! — промовив Блад, намагаючись підвестися. — Нарешті ти сюди дістався! То що ти збираєшся зробити зі своїм капітаном, га? — й він мішком гепнувся у крісло.

Волверстон подивився на Пітера з-під лоба. Він багато бачив за своє життя, й навряд чи щось могло зачепити за живе старого вовка, та вигляд п’яного капітана Блада вразив його. Аби висловити своє горе, Волверстон смачно вилаявся — інакше він не міг виразити своїх почуттів, — а потім підійшов до столу і всівся в крісло навпроти капітана:

— Чорти тебе б ухопили, Пітере, може, поясниш, що це таке?

— Ром, — відповів капітан Блад, — ямайський ром. — Він посунув пляшку і склянку до Волверстона, та той навіть не глянув у їхній бік.

— Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить? — запитав він.

— Ром, — знов відповів капітан із кривою усмішкою. — Ну, просто ром. От бачиш, я відповідаю на всі твої питання… то чому ти не відповідаєш на мої? Що ти думаєш зі мною… робити? Га?

— Я вже все зробив, — відповів Волверстон. — Слава богу, в тебе вистачило розуму тримати язика за зубами. Ти при тямі, аби мене розуміти?

— П’яний… тверезий… я завжди тебе розумію.

— Тоді слухай. — І Волверстон переповів йому байку про обставини, пов’язані із перебуванням Пітера Блада в Порт-Роялі. Капітан ледь змусив себе вислухати його історію.

— Мені байдуже, що ти вигадав, — сказав він Волверстону, коли той завершив. — Дякую тобі, старий вовче… дякую, старий… Все це… не має значення. Чого ти так сполошився? Я вже не пірат і ніколи ним не буду. Це кінець! — він гримнув кулаком по столу.

— Я прийду до тебе, коли в твоїй макітрі трохи вивітриться ром, — сказав Волверстон, зводячись на ноги. — А зараз просто запам’ятай мою байку і не здумай казати щось інше. Мені ще бракувало, аби мене брехуном назвали! Усі, навіть ті, хто відплив зі мною із Порт-Рояла, вірять мені, розумієш? Я змусив їх повірити.

А як вони дізнаються, що ти і справді погодився прийняти королівський патент і вирішив піти Моргановим шляхом, то…

— Вони влаштують мені пекло, — завершив капітан, — саме на це я й заслуговую!

— Бачу, ти геть здувся, — пробурчав Волверстон. — Завтра ми ще потеревенимо.

Розмова відбулася, та пуття з неї було мало. З таким самим результатом вони розмовляли ще кілька разів протягом усього сезону дощів, що розпочався по поверненні Волверстона. Старий вовк зметикував, що капітан не від рому захворів. Ром був наслідком, та не причиною. Бладове серце точив хробак, і Волверстон добре знав, що то за хробак. Він кляв усі спідниці на землі й чекав, аби хвороба минула, як усе минає в нашому світі.

Та хвороба виявилася тривалою. Коли Блад не грав у кості чи не пиячив у шинках Тортуги в такій компанії, якої уникав, як чуми, то сидів сиднем у своїй каюті на «Арабеллі». А найдужче переживала мадемуазель д’Ожерон. Вона чи не щодня запрошувала його в гості, та Блад рідко приймав її запрошення.

Пізніше, з наближенням кінця сезону дощів, до нього стали звертатися капітани з проектами вигідних нападів на іспанські поселення. Та йому було байдуже до всіх пропозицій. Спершу це викликало подив, а коли настали гожі дні, здивування переросло в роздратування.

Однієї сонячної днини в каюту Блада увірвався Крістіан — командир «Клото». Він брутально лаявся, вимагаючи вказівок на майбутнє.

— Та йди ти до біса, — байдуже відповів Блад, навіть не вислухавши його до кінця.