Він був вражений, що його бентежить навіть сама думка про гнів Арабелли. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її. «Так мені й треба. Здається, я геть не тямлю на людях, — думав він. — Та звідки ж я знав, що родина, яка зростила цього демона, полковника Бішопа, могла викохати такого ангела, як Арабелла?»

Відтоді Арабелла Бішоп щодня навідувалася до шпиталю на пристані. Спершу вона приносила полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Уникаючи зустрічі з Пітером, вона повсякчас приходила саме тоді, коли напевне знала, що його там не буде. Тому Блад не бачив її в шпиталі. Поступово пацієнти видужували, а відтак лікар там з’являвся дедалі рідше. Усі Бладові поранені і справді швидко набиралися сил. Третина ж пацієнтів, котрими опікувалися двоє інших лікарів — Вакер і Бронсон, померли від ран, а відтак авторитет засудженого бунтівника різко зріс. Навіть якщо успіх Блада був і випадковий, усе одно населення острова поставилося до цього по-своєму: його колеги швидко залишилися без основної своєї клієнтури.

Блад же навпаки — тепер і голови підняти не міг через кількість пацієнтів, його ж господар отримував дедалі більше прибутків. Довелося Вакеру з Бронсоном придумувати план усунення конкурента. Та про це пізніше.

Випадково чи навмисне, та одного разу Пітер Блад прийшов на пристань аж на півгодини раніше, ніж зазвичай. Звісно, там він застав Арабеллу Бішоп, — та саме виходила зі шпиталю. Пітер зняв капелюха і відійшов убік, аби поступитись їй дорогою. Дівчина з гордо піднятою головою пройшла повз, не удостоївши його навіть поглядом.

— Міс Арабелло! — обізвався Блад.

Дівчина вдала, ніби щойно його помітила. На її обличчі з’явився глузливий вираз:

— А, то ви, галантний джентльмен!

Пітер лише зітхнув на те:

— Невже ви ніколи не пробачите мені? Благаю, не гнівайтеся на мене.

— Невже ви здатні навіть на приниження?

— Ви дуже жорстокі до мене, — провадив Блад; його обличчя прибрало виразу підкресленої смиренності. — Я лише раб, та як, не дай боже, так станеться, що ви захворієте…

— Ну то й що?

— Ви не захочете мене викликати, бо я для вас ворог.

— Та ж ви не єдиний лікар у Бріджтауні!

— Але я найменш шкідливий.

У Пітерових очах Арабелла вловила глузливу іскорку.

Вона окинула його презирливим поглядом і роздратовано зауважила:

— А чи не здається вам, що ви надто вільно поводитеся?

— Імовірно, — погодився Блад. — Та лікар має на те право.

Його невимушена відповідь ще більше дошкулила Арабеллі.

— Я не ваша пацієнтка! — обурено вигукнула вона. — Добре це затямте!

Відтак вона розвернулась і пішла геть, навіть не кинувши й слова на прощання.

Блад довго дивився їй услід. А коли Арабелла щезла з поля зору, він безпорадно розвів руками й вигукнув:

— Що ж воно таке відбувається? Чи вона мегера, чи я дурень… Либонь, те й те…

Зробивши такий висновок, він зайшов до пацієнтів.

Та це був лише початок…

Десь через годину по тому, як пішла Арабелла, у мить, коли Блад уже зібрався було йти, до нього підійшов Вакер — лікар із Бріджтауна, що, певно, пам’ятає читач.

Блад був вельми здивований, адже досі бріджтаунські лікарі уникали спілкування з ним, лиш вряди-годи удостоювали його сухим привітанням.

— Якщо ви до полковника Бішопа, то, з вашого дозволу, я пройдусь із вами, — люб’язно запропонував Вакер, приземкуватий, широкоплечий чоловік сорока п’яти років з обвислими щоками і тьмяними блакитними очима.

Пропозиція Вакера здивувала Пітера, та він не подав виду.

— Я йду до губернатора, — відповів Блад.

— А! Зрозумів, не дурень! До дружини губернатора… — і лікар якось хихикнув з натяком, якого спершу не міг збагнути Блад. — Чув, вона віднімає у вас купу часу. Воно й не дивно: молодість, краса, приваблива зовнішність, лікарю Блад! Це величезна перевага для лікаря, особливо, коли він лікує паній.

Пітер пильно подивився Вакерові в очі.

— Здається, я розумію ваш натяк, — сказав він. — Але вам ліпше натякнути на це губернаторові Стіду. Можливо, це трохи розважить його.

— Та ви не так зрозуміли мене, дорогенький! — спробував виправити свої слова, що так необережно злетіли з його уст. — Я зовсім не те мав на увазі.

— Дуже на те сподіваюсь.

— О, то ви гарячий! — лікар узяв Пітера під руку. — Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте, — і він стишив голос майже до шепоту: — Ви ж перебуваєте в рабстві, що для такої людини, як ви, має бути просто нестерпно.

— Яка проникливість! — кепкував Блад.

Та лікар не помітив кепкування або не вважав за потрібне його помічати.

— Знаєте, любий колега, я ж не дурень, — провадив він. — Я наскрізь бачу людину й навіть можу сказати, що вона думає.

— Що ж, пробуйте переконати мене й скажіть, про що я зараз думаю, — промовив Блад.

Лікар Вакер поглянув на безлюдну пристань, уздовж якої вони саме йшли, і, упритул наблизившись до Блада, прошепотів:

— Я раніше спостерігав за вами і бачив, з якою тугою ви вдивлялися у море. Ви вважаєте, що я не знаю, про що ви думаєте? Якби вам вдалося вирватись із цього пекла, то вільною людиною ви б могли собі на втіху займатися улюбленою справою, окрасою якої ви є. Світ великий. Окрім Англії є багато країн, де радо приймуть таку велику людину, як ви. Окрім англійських колоній, є ще й інші. — Вакер роззирнувся й по-змовницьки продовжив далі: — Звідсіль рукою подати до колонії Нідерландів — Кюрасао. Цієї пори року туди можна дістатися навіть на човні. Кюрасао може стати містком у великий світ. І, щойно ви звільнитесь від ланцюгів рабства, він ваш.

Лікар Вакер замовк і очікувально поглядав на свого незворушного супутника тьмяними очима. Та Блад нічого не відповів на те.

— Що ви на скажете? — нетерпляче перепитав Вакер.

Блад мовчав. Йому потрібен був час, аби впорядкувати безладний потік думок, що роїлися в його голові після цієї несподіваної пропозиції. Він почав із того, що б інший залишив на кінець відповіді.

— Я геть не маю грошей. Для мандрівки ж їх чимало знадобиться.

— Хіба я не сказав, що прагну бути вашим другом? — миттю вигукнув Вакер.

— Навіщо це вам? — відверто поцікавився Блад, хоча вже не потребував відповіді на своє питання.

Лікар Вакер став пояснювати, як його серце обливається кров’ю при виді талановитого колеги, що пропадає в рабстві, позбавлений можливості застосувати на практиці свої неймовірні здібності. Та Пітер Блад зрозумів: у будь-який спосіб лікарі вирішили спекатися конкурента, присутність якого позбавляє їх прибутків.

Він не квапився приймати рішення. Досі він навіть думати не міг про втечу, бо розумів, що будь-яке намагання втекти без сторонньої допомоги приречене на провал. Нині ж, коли він може розраховувати на допомогу Вакера та його друга Бронсона (в чому Блад і не сумнівався), утеча не здавалась аж такою безнадійною. Подумки Блад уже відповів «так».

Блад терпляче вислухав лицемірну промову Вакера, вдав, ніби щиро вірить у дружній порив свого колеги.

— Це вельми благородно з вашого боку, колего, — нарешті відповів він. — Саме так і я б учинив, якби мені випала подібна нагода.

Вакерові очі спалахнули радісним вогником, і він швидко, аж надто швидко вигукнув:

— То ви згодні?

— Згодний? — хмикнув Блад. — А як мене впіймають і приведуть назад? Тоді мені назавжди підріжуть крила, прикрасивши чоло тавром!

— Звісно, невеличкий ризик є, але це варте ризику, — голос спокусника затремтів.

— Авжеж, — погодився Блад. — Проте самої сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку потрібно заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де я візьму гроші?

— Я дам вам гроші. Ми позичимо їх вам… повернете, коли зможете.