Один з іспанських кораблів накренися на бік. «Прайд оф Девон» не переслідував його лише тому, що через пошкодження не здатний був пересуватися. Друге іспанське судно затонуло, але це трапилося вже після того, як англійці перенесли левову частку коштовностей, що були на ньому. По суті, це була звичайна піратська історія, одна з багатьох історій, що ставали джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом[13], які поперемінно скаржилися один на одного.

Та Стід, за прикладом більшості колоніальних губернаторів, удав, начебто вірить англійському капітану. Він, як і велика кількість людей — від мешканців Багамських островів до жителів Мейна, — відчував до гордовитої і владної Іспанії цілком заслужену ненависть і тому надав «Прайд оф Девон» притулок у порту й усе, що було потрібно для ремонту корабля.

Перш ніж узятись до роботи, англійський капітан висадив на берег кількадесят поранених у бою моряків і шістьох поранених іспанців. Їх розмістили у довгому сараї на пристані і ввірили в руки трьох лікарів Бріджтауна, серед них був і Пітер Блад. Йому доручили опікуватися іспанцями — не лише тому, що він добре володів іспанською, а й переважно тому, що невільник посідав значно нижче становище серед лікарів.

Блад не любив іспанців. Дворічне перебування в іспанській в’язниці й участь у кампаніях на окупованій іспанцями території Нідерландів дали йому можливість познайомитися з такими рисами іспанського характеру, які ніхто не вважав би привабливими. Проте він сумлінно виконував обов’язки лікаря й ставився до своїх пацієнтів із приязню. Іспанці, щиро здивовані тим, що про них піклуються, лікують і досі не відправили на шибеницю, поводились вельми смиренно. Однак жителі Бріджтауна, які приходили до шпиталю з фруктами, квітами й солодощами для англійських моряків, не приховували своєї ворожості до іспанців.

Коли Блад з допомогою негра, котрого прислали йому в помічники, перев’язував одному з іспанців зламану ногу, він почув ненависний хрипкий голос свого хазяїна.

— І що ти тут робиш?

Блад навіть не підвів голови. Продовжуючи спокійно виконувати свою роботу, він відповів:

— Лікую пораненого.

— Я бачу, кретине! — над Бладом нависла масивна фігура полковника.

Напіводягнений чоловік, що лежав на соломі, уп’явся нажаханими чорними очима у жовте обличчя полковника. Аби зрозуміти наміри цієї людини, не потрібне було знання англійської мови.

— Я бачу це, кретине! — повторив полковник Бішоп роздратовано. — Так само як бачу, кого саме ти лікуєш. Хто тобі це дозволив?

— Полковнику Бішоп, я — лікар і виконую свої обов’язки.

— Свої обов’язки? — іронічно запитав Бішоп. — Якби ти про них пам’ятав, то не потрапив би на Барбадос.

— Через це я тут і опинився.

— Стули пельку, я чув твої брехливі вигадки! — Коли ж Блад і далі спокійно займався своєю справою, полковник геть знавіснів. — Негайно припини копирсатись біля цього мерзотника. З тобою розмовляє хазяїн!

Блад відірвався на мить і подивився у вічі полковнику.

— Ця людина відчуває нестерпний біль, — коротко відповів він і знову нахилився над пораненим.

— Дуже радий, що цей клятий собака мучиться. Але з тобою я поговорю по-іншому. Я тебе змушу слухатися! — загорлав полковник і замахнувся на Блада своєю довгою бамбуковою тростиною.

Та лікар випередив удар полковника:

— Хай ким я є, та мене аж ніяк не можна звинуватити в непокорі. Я виконую розпорядження губернатора.

Полковник остовпів; жовте обличчя його побуряковіло, а рот широко розтулився.

— Губернатора… — повторив він і, опустивши тростину, поспішив до протилежного кінця сараю, де саме перебував губернатор.

Блад задоволено посміхнувся. Його скаженому хазяїнові не вдалося зігнати на ньому свій гнів. Іспанець приглушеним голосом запитав лікаря, що трапилося. Блад мовчки похитав головою і, напружуючи слух, намагався вловити розмову Стіда й Бішопа. Полковник, кремезна фігура якого здіймалась над маленьким, зморщеним, вифранченим губернатором, просто скаженів. Однак щуплого чепуруна не так-то просто було залякати. Його превосходительство розумів, що його підтримує більшість людей, а тих, хто поділяє жорстокі погляди полковника Бішопа, було порівняно небагато. Крім того, губернатор не допускав зазіхань на свою владу. Так, справді, він розпорядився, щоб Блад зайнявся пораненими іспанцями, його розпорядження мають виконуватися — і на цю тему більше жодного слова. Крапка.

Та полковник Бішоп якраз вважав, що їм є про що розмовляти. Він знову закипів із люті й майже криком висловив свою непристойну думку з приводу поранених ворогів.

— Ви розмовляєте, як справжній іспанець, полковнику, — сказав губернатор, чим завдав жорстокої рани пихатому Бішопу.

Скажений — інакше не назвеш — Бішоп вибіг із сараю.

Наступного дня високоповажні дами Бріджтауна — дружини й доньки багатих плантаторів і купців — прийшли на пристань із подарунками для поранених моряків. Пітер Блад був на своєму місці, надаючи допомогу іспанцям. Ніхто як і раніше не звертав на них уваги. Громадськість більше підтримувала Бішопа, а не губернатора. Усі подарунки призначалися лише морякам команди «Прайд оф Девон», і Пітеру Бладу це здавалося природним, але він здивувався, коли раптом побачив, як якась пані поклала кілька бананів і пучок соковитої цукрової тростини на плащ, що правив одному з його пацієнтів за ковдру. Пані в ліловій сукні супроводжував негр із величезним кошиком.

Пітер Блад, без камзола, у самій сорочці із закасаними до ліктів рукавами та закривавленою ганчіркою в руці, пильно придивився до цієї пані. Немов відчувши його погляд, вона обернулася. Блад побачив усмішку на губах Арабелли Бішоп.

— Цей поранений — іспанець, — промовив він, наче намагався виправити можливе непорозуміння, і в голосі його прослизнула нотка злої іронії.

Арабелла аж зійшла з лиця. Її обличчя набуло гордовитого виразу.

— Я знаю, — промовила вона. — Та, здається, він теж людина.

Відповідь, у якій вчувався явний докір на адресу Блада, вразила його.

— Ваш дядько інакшої думки, — зауважив він, коли нарешті прийшов до тями після почутого. — Полковник Бішоп вважає цих поранених паразитами, не вартими лікування.

Вона відчула глузування в його голосі й, пильно дивлячись на нього, запитала:

— Навіщо ви мені про це кажете?

— Хочу попередити вас, аби ви, часом, не викликали на себе гнів полковника. Якби він міг застосувати свою владу, то в мене не було б можливості перев’язувати їхні рани.

— Звісно, ви вважаєте, що я зобов’язана думати так само, як і мій дядько? — у її голосі пролунала якась ворожість, а в карих очах блиснула зла іскорка.

— Навіть у думках я не можу бути грубим із жінкою, — відповів він. — Та якщо полковник довідається, що ви роздаєте подарунки іспанцям… — він затнувся, не знаючи, як завершити свою думку.

Арабелла ледь стримувала обурення:

— Чудово! Спершу ви приписуєте мені жорстокість, потім боягузтво. Для людини, котра навіть подумки не буває грубою з жінкою, це зовсім непогано, — Вона засміялася, але її хлоп’ячий сміх цього разу лунав із гіркотою.

Йому здалося, що зараз він уперше зрозумів Арабеллу.

— Даруйте мені, міс, але як я міг здогадатися… що племінниця полковника Бішопа — ангел? — вирвалося в Блада.

— Так, на жаль, ви не вельми здогадливі.

По цих словах вона зміряла його глузливим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, який він тримав у руках, почала щедро обдаровувати фруктами і делікатесами поранених. Вона все роздала іспанцям. У результаті її землякам нічого не лишилось. Та їм і не потрібна була її допомога. Арабелла помітила, що поранених співвітчизників щедро засипали подарунками інші пані.

Вона гукнула свого негра і, не промовивши жодного слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла зі шпиталю.

Пітер подивився їй услід і зітхнув.