— Бачу, що ви не лише ніколи не хворіли на подагру, а й навіть не страждали від мігрені, — зауважив Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою й, відвівши на мить свій погляд від співрозмовника, подивилася на море. Її брови насупилися, і вона знову подивилась на Блада:

— Але якщо ви не повстанець, то як потрапили сюди?

Блад зрозумів, що вона сумнівається, і засміявся.

— Слово честі, це довга історія, — сказав він.

— І, либонь, вона належить до числа історій, про які ви воліли б мовчати.

І тоді Блад коротко розповів дівчині про те, що з ним сталося.

— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, вислухавши його.

— Так, при королі Якові Англія стала «чудовою» країною. Ви не маєте жаліти мене. На Барбадосі мені живеться ліпше. Тут принаймні ще можна вірити в Бога.

Промовляючи ці слова, він дивився на гору Гіллбай, що ген-ген здіймалася на обрії, і на неозорий океан, що хвилювався од вітру. Блад мимоволі замислився, наче зрозумівши свою мізерність і мізерність своїх ворогів порівняно з величчю того чудового краєвиду, що простирався перед ним.

— Невже життя усюди таке сумне? — журно запитала вона.

— Таким його роблять люди, — відповів Блад.

— Розумію, — вона засміялася, але в її сміху звучали гіркі нотки. — Я ніколи не вважала Барбадос раєм, але ви, звичайно, знаєте світ краще за мене. — Вона торкнула коня хлистом. — І все ж я рада, що нині вам не надто важко.

Він уклонився. Арабелла поїхала далі. Негри побігли за нею.

Якийсь час Блад стояв, розглядаючи в задумі водну гладінь величезної Карлайлської бухти, що виблискувала під променями сонця, чайок, що літали над нею з пронизливим криком, і кораблі, що стояли в гавані. Тут і справді було гарно, та все ж це була в’язниця. У розмові з дівчиною Блад применшив своє нещастя.

Він повернувся й розміреною ходою попрямував до хаотично розкиданих хиж, зведених із глини й гілок. У крихітному поселенні, оточеному палісадом, тулилися раби, що працювали на плантації. З ними й жив Блад.

У його пам’яті зринула строфа з Ловласа[12]:

Однак він надав цим словам нового значення, зовсім протилежного тому, що мав на увазі поет.

«Ні, — міркував він. — В’язниця залишається в’язницею, навіть якщо вона дуже простора й у ній немає стін і ґрат».

Особливо гостро він зрозумів це сьогодні й відчув, що гірке усвідомлення рабського становища з часом лише посилюватиметься. Щодня він думав про своє вигнання з батьківщини й дедалі рідше розмірковував про ту випадкову волю, яку йому надали. Думка стосовно його легкої долі порівняно з долею його нещасних товаришів-рабів не приносила йому полегшення, яке б міг відчути будь-хто інший. Ба більше, коли він бачив їхні страждання, його душа аж закипала з люті.

Із сорока двох засуджених повстанців, привезених одночасно з Бладом на «Ямайському купці», двадцять п’ять купив Бішоп. Решту продали іншим плантаторам — у Спейгстаун і далі на північ. Яка їх спіткала доля — Бладові не було відомо; а з Бішоповими рабами він постійно спілкувався і бачив їхні жахливі страждання. Від рання до смерку вони гнули спини на цукрових плантаціях під пильним оком наглядачів із кийками. Одяг ув’язнених перетворився в лахміття, а дехто був майже голий; жили вони в бруді; годували ж їх так погано, що двоє чоловіків занедужали й померли — Бішоп ще не дав Бладу можливості їх лікувати, бо вчасно не подумав, що раби для нього чогось варті. Одного засудженого, котрий обурився лютістю наглядача Кента, аби інші боялись, привселюдно зашмагали батогами. Інший раб насмілився тікати. Його впіймали, повернули і відшмагали, а потім на чолі випалили тавро з літерами «З. К.», щоб усі знали, що він збіглий каторжник. Та страждальцеві зрештою пощастило — він помер від побоїв. І тоді каторжників охопила безнадія. Найбільш норовливих приборкали, і ті скорилися своїй страшній долі.

Лише Пітерові Бладу вдалося уникнути цих нелюдських страждань. Тому зовні він майже не змінився, а от у душі в нього кипіла лють. Щодня він міркував над тим, як утекти з цього острова, де до людей ставилися гірше, ніж до тварин. Ця думка ще остаточно не визріла. Та завдяки їй Блад не впав у відчай, а накинув на своє похмуре обличчя маску байдужості. Він сумлінно лікував хворих, як наслідок — Бішоп зберігав свою робочу силу. Водночас залишав дедалі менше роботи для двох інших лікарів Бріджтауна.

Урятований від принизливих покарань і злигоднів, що спіткали його товаришів, він зумів зберегти повагу до себе, і навіть бездушний хазяїн-плантатор поводився з ним не так грубо, як з іншими. Усім цим він був зобов’язаний подагрі губернатора Стіда і, що важливіше, мігрені його дружини, якій губернатор у всьому потурав.

Подеколи Блад зустрічав Арабеллу Бішоп. Коли вона його бачила, — щоразу зупинялася і заводила з ним розмову. Це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не прагнув довго говорити з нею. Він переконував себе, що його не має спокушати її гарна зовнішність, грація, молодість, невимушені манери підлітка і приємний голос. Пітерові досі ще не стрічалась така почвара, як її дядько, а тому він не міг думати про дівчину, не згадуючи про Бішопа. Вона була його племінницею, це його кров, а тому безпощадна жорстокість плантатора, міркував Блад, передалась і їй. Отож він весь час боровся сам із собою, ніби шукав відповіді на непоясненне запитання, намагався перебороти якийсь інстинкт, що нашіптував йому протилежне. Тому він намагався не потрапляти на очі Арабеллі, а коли вже не можна було уникнути зустрічі, то тримався з нею підкреслено сухо й чемно. Та хоч якими правдоподібними здавалися його припущення, Блад учинив би правильніше, якби повірив інстинкту, що підказував йому геть інше.

Хоча в жилах Арабелли й текла однакова з полковником Бішопом кров, вона не успадкувала його вад. На щастя, цими вадами володів тільки сам полковник. Його брат — Том Бішоп, батько Арабелли, був доброю і м’якою людиною. Передчасна смерть молодої дружини змусила його покинути Старий Світ, щоб забути своє попереднє життя в Новому. З п’ятирічною дочкою він приїхав на Антильські острови і став плантатором. Спершу в нього непогано йшли справи — так завжди буває, коли ними особливо не переймаєшся. Коли Том розбагатів у Новому Світі, то згадав про молодшого брата, військового, котрий служив в Англії і зажив там слави жорстокої людини. Том Бішоп порадив йому приїхати на Барбадос, і ця порада була саме вчасна: Вільямові Бішопу через його характер просто необхідна була термінова зміна клімату. Він приїхав на Барбадос, і брат зробив його співвласником плантацій. Через шість років Бішоп-старший помер, його п’ятнадцятирічна дочка залишилась під опікою дядька. Мабуть, це була єдина його помилка. Добрий і чуйний, Том Бішоп вважав ліпшими й інших людей. Він сам виховував Арабеллу, навчив її самостійно мислити і бути незалежною, але, очевидно, все-таки перебільшував значення свого виховання.

Так уже склалися обставини, що стосунки між дядьком і племінницею не можна було назвати ні сердечними, ні теплими. Вона його слухалася; він у її присутності поводився насторожено. У свій час у Вільяма Бішопа вистачило розуму визнати високі достоїнства старшого брата, і все життя він відчував перед ним якийсь побожний страх. По братовій смерті він став відчувати дещо подібне й до дочки покійного. До того ж вона була його компаньйоном по плантаціях, хоч і дещо відстороненою від справ.

Пітер Блад не знав аж так Арабеллу, щоб у нього склалася правильна думка про неї. І незабаром йому довелося переконатися у своїй помилковій оцінці її людських якостей. Наприкінці травня, коли спека була нестерпною, до Карлайлської бухти поволі заплив скалічений англійський корабель «Прайд оф Девон». Його облавок зяяв численними пробоїнами; замість рубки чорніла величезна діра, а бізань-щоглу знесло гарматне ядро, — тому й стримів на її місці лише жалюгідний обрубок. Капітан повідав, що біля берегів Мартініки його корабель зустрівся з двома іспанськими кораблями, що перевозили коштовності. Підлі іспанці нібито нав’язали йому нерівний морський бій. Капітан присягався, що він не нападав, а лише оборонявся. Однак ніхто не вірив, що бій почали саме іспанці.