Втрутився ще один чоловік, смаглявий одноокий Волверстон, налаштований більш войовничо, аніж його товариші.

— Повісити його на нок-реї![24] — сердито кинув він. Його пропозицію підтримали кілька колишніх невільників із шеренги.

Полковник Бішоп затремтів. Блад повернувся до команди. Його обличчя як завше було незворушне.

— Зачекай, Волверстоне, на кораблі командуєш не ти, а я, і я вчиню так, як вважаю за потрібне. Ми так домовлялися, тож дуже прошу не забувати про це, — його слова звучали гучно, щоб чула вся команда. — Я хочу зберегти життя полковнику Бішопу. Він нам потрібен як заручник. Якщо ви наполягатимете на його страті, то вам доведеться й мене повісити разом із ним.

Запала глибока мовчанка. Гаторп лише стенув плечима й криво посміхнувся. Блад провадив:

— І пам’ятайте, друзі, що на облавку корабля може бути лише один капітан. — Він знову звернувся до полковника: — Хоч я й пообіцяв зберегти вам життя, та до нашого виходу у відкрите море я маю вас затримати як заручника, котрий забезпечить ввічливу поведінку з боку губернатора Стіда й тих, хто лишився у форті.

— До вашого вихо… — полковника пройняв такий жах, що він навіть не зміг завершити фразу.

— Ви правильно зрозуміли, — промовив Блад і звернувся до офіцерів, що супроводжували Бішопа: — Панове, ви чули мої слова. Прошу передати їх його превосходительству з моїми найкращими побажаннями.

— Одначе сер… — почав було один із них.

— Нам більше немає про що говорити, панове. Прізвище моє Блад, я — капітан «Сінко Льягас», захопив цей корабель у дона Дієго де Еспінози-і-Вальдес, котрий також перебуває на облавку цього корабля як заручник. Ось трап, панове офіцери. Гадаю, вам краще спуститися по ньому самостійно, аніж чекати, поки вас пожбурять силком за облавок. Саме так і станеться, якщо ви й далі тут стоятимете.

Незважаючи на дикий вереск полковника Бішопа, офіцери вважали за розумне якнайшвидше ретируватися. Щоправда, довелося їх підганяти мушкетами. А полковник, який залишився на палубі в оточенні своїх колишніх рабів, що мали всі підстави його ненавидіти, перелякався на смерть.

Лише шестеро повстанців хоч якось зналися на морській справі. Звісно, до їх числа належав і Джеремі Пітт, та зараз він був ні на що не здатний.

Гаторп якийсь час провів на кораблях, та ніколи не вивчав мистецтва навігації. Однак він мав певне уявлення про те, як керувати судном, тож за його вказівками вчорашні невільники почали підготовку до відплиття.

Прибрали якір, підняли вітрило на грот-щоглі, й новоспечені моряки за легкого бризу попрямували до виходу у відкрите море. Форт німував. Поведінка не викликала нарікань.

Корабель уже був неподалік мису біля східної частини бухти, як до полковника, що понуро сидів на віку головного люка, підійшов Пітер Блад.

— Полковнику, а ви вмієте плавати?

Бішоп злякано подивився на Блада. Його обличчя пожовкло, а маленькі очиці забігали ще швидше, ніж зазвичай.

— Як лікар, я призначаю вам купання, аби ви трохи охололи, — з люб’язною усмішкою промовив він. Не отримавши відповіді, продовжив далі: — Вам дуже пощастило, що я не такий кровожерливий, як ви або дехто з моїх друзів. Мені було дуже важко переконати їх забути про помсту, втім, цілком законну. Я навіть сумніваюся, що ваша шкура варта тих зусиль, які мені довелося витратити на вас.

Та насправді Блад не мав жодних сумнівів. Зараз йому доводилося брехати, адже якби він чинив так, як підказували розум та інстинкт, то полковник уже давно теліпався б на реї. Блад вважав би це справедливою помстою. Але думка про Арабеллу Бішоп змусила його зглянутися над катом і вчинити не лише проти своєї совісті, а й проти природної жаги помсти його друзів-невільників. Лише тому, що полковник був дядьком Арабелли, до нього було таке поблажливе ставлення, хоча сам Бішоп про це й не здогадувався.

— Вам доведеться трохи поплавати, — продовжив Блад. — До мису всього з чверть милі, тож, якщо нічого не станеться, ви легко туди дістанетесь. До того ж ви маєте таку солідну статуру, що вам неважко буде триматися на воді. Швидше! Не зволікайте! А то вам доведеться вирушити з нами в далеке плавання, й тільки сам чорт знає, що з вами станеться завтра чи післязавтра. Тут вас люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.

Полковник Бішоп узяв себе в руки й підвівся. Нещадний тиран, котрий ніколи не стримувався, тепер поводився, як сумирна овечка. Пітер Блад розпорядився, аби впоперек планшира[25] приладнали довгу дошку.

Полковник кинув лютий погляд на Блада, та миттю стер із лиця цей вираз. Він швидко зняв із себе черевики, скинув на палубу свій гарний камзол із світло-коричневої тафти та поліз на дошку.

Тримаючись руками за ванти[26], він із жахом поглядав униз, де за двадцять п’ять футів од нього плескались зелені хвилі.

— Ну ж бо, ще крок, любий полковнику, — промовив позаду нього спокійний, насмішкуватий голос.

Хапаючись за ванти, полковник Бішоп боязко озирнувся й побачив уздовж фальшборту[27] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно шкірилися.

І лють перемогла в ньому страх та обережність. Він голосно вилаявся, кинув мотузку і пішов по дошці. Бішоп ступив три кроки, втратив рівновагу і полетів сторч головою у морську безодню.

Коли він виринув на поверхню, жадібно хапаючи ротом повітря, корабель був за кілька сотень ярдів од нього, та до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників. Безсила злоба каменем упала в його душу.

Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес прийшов до тями й відчув сильний біль у потилиці. Мутним поглядом він окинув каюту: сонячне світло струменіло крізь квадрати вікон, заливаючи своїм сяєвом весь простір. Він застогнав від болю, заплющив очі й лежачи спробував визначитися у часі й просторі. Та дикий біль у потилиці й хаос у голові заважали зв’язати думки докупи.

Проте відчуття внутрішньої тривоги змусили його знову розплющити очі і ще раз роззирнутися довкола.

Поза сумнівом, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льягас», а якщо це так, то його ніщо не мало тривожити. Та все ж якісь уривки споминів нав’язливо підказували йому, що не все гаразд.

Якщо визначати за сонцем, зараз має бути ранок — це якщо корабель прямує на захід. Та йому спав на думку інший здогад. Вони могли йти на схід — тоді зараз друга половина дня. Корабель, безперечно, рухався — це легко визначити за слабкою кільовою хитавицею. Та як так могло трапитися, що він, капітан, не мав зеленого уявлення, йдуть вони на захід чи схід?

І він став пригадувати вчорашні події, якщо це справді відбулося вчора. Він чітко уявив свій успішний напад на Барбадос. Усе це він згадав у деталях аж до свого повернення на облавок корабля. Аж тут усі його спогади раптово уриваються.

Дон Дієго вже не знав, що й думати, як раптом розчахнулись двері й він із подивом побачив, як до каюти зайшов його найліпший камзол. Це був навдивовижу елегантний, оздоблений срібними позументами іспанський костюм із чорної тафти, пошитий рік тому в Кадіксі. Командир «Сінко Льягас» так добре знав усі його деталі, що ніяк не міг помилитися.

Камзол зупинився, щоб зачинити за собою двері, а потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. У камзолі був високий, стрункий джентльмен, приблизно однакового зросту і статури з доном Дієго. Завваживши, що іспанець здивовано його розглядає, джентльмен підійшов до нього й запитав іспанською:

— Як ви почуваєтесь?

Ошелешений дон Дієго побачив сині очі. Смагляве насмішкувате обличчя джентльмена обрамляли чорні локони. Він схилився над ним і чекав відповіді, та іспанець був надто схвильований, аби дати відповідь на таке просте питання.