Дон Мігель і далі посміхався.

— Можливо, — промовив він. — Усе можливо. Та це буде потім. А поки вам дорого обійдуться ваші власні життя. Полковник Бішоп — дуже заможна людина. Поза сумнівом, ви, мілорде, також маєте чимало грошей. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.

— І все ж ви клятий, кровожерливий пірат, я так і думав! — вибухнув Вейд. — Ви ще маєте нахабство називатись адміралом флоту короля Іспанії! Що ж, подивимося, що з цього приводу думає ваш король.

Адмірал насупився і люб’язність змінила лють.

— Із англійськими єретиками-собаками я чиню так, як вони чинять з іспанцями! — заверещав він. — Ви грабіжники, виплодки пекла! Я чесно, не криючись, дію від свого імені, а ви… ви… віроломне бидло, травите нас своїми морганами, бладами й гаторпами, знімаючи з себе відповідальність за все їхнє свавілля! Ви умиваєте руки, подібно до Пілата. — Й він розреготався. — А зараз Іспанія виконає роль Пілата. Нехай вона зніме з себе відповідальність і перекладе її на мене, коли ваш посол з’явиться в Ескуріалі й пожаліється на піратські дії дона Мігеля де Еспінози.

— Капітан Блад — не англійський адмірал! — вигукнув лорд Джуліан.

— Звідкіля мені знати, що це не брехня? Як Іспанія довідається про це? Хіба ви здатні казати лише правду, англійські єретики?

— Сер! — обурливо вигукнув лорд Джуліан і очі його зблиснули лихим вогником. За звичкою він схопився рукою за те місце, де завжди висіла його шпага, а потім стенув плечима й усміхнувся. — Звісно, — промовив він спокійно, — ви безкарно можете ганьбити неозброєну людину, бранця. Це так властиво вашій поведінці й усім чуткам про іспанську честь.

Обличчя адмірала побуряковіло. Він було заніс руку, щоб ударити лорда, та стримав свій гнів — можливо, під впливом щойно сказаного, — розвернувся і вийшов геть.

Адмірал вийшов, грюкнувши дверима. Лорд Джуліан обернувся до Арабелли і вдоволено усміхнувся, упевнений, що поводився гідно в її присутності. Цією думкою він тішився, як мала дитина.

— І все ж останнє слово було за мною, — похвалився він і труснув золотавими локонами своєї перуки.

Міс Бішоп пильно глянула на лорда — їй був незрозумілий його піднесений настрій.

— Чи не байдуже, за ким було останнє слово? Ви подумайте лишень про нещасних із «Королеви Мері». Майже всі вони вже сказали своє останнє слово. В ім’я чого? Для чого було розтрощено корабель, для чого загинули люди? Скільки з них залишиться в живих? Для чого все це, питаю?

— Ви надто стривожені, міс. Я…

— Стривожена?! — дівчина вимучила усмішку. — Аж ніяк. Я спокійна. І просто питаю вас: навіщо іспанцям це? Що вони цим довели?

— Дон Мігель усе пояснив, — стенув плечима Вейд і додав: —Кровожерливість!

— Кровожерливість? — перепитала шокована дівчина. — Але ж це дикість, жах!

— Ви маєте рацію, — погодився лорд Джуліан.

— Я відмовляюсь розуміти це. Три роки тому іспанці напали на Бріджтаун. І поводились вони там так жахливо, що в це годі й повірити. Коли я згадую це, то здається, що мені наснилося жахіття. Невже люди такі чудовиська?

— Люди? — здивовано перепитав лорд Джуліан. — Краще кажіть іспанці, і я одразу ж погоджуся з вами. Присягаюсь, усе це майже виправдовує вчинки людей, подібних до Блада!

Вона здригнулась, а потім поставила лікті на стіл, підперла підборіддя долонями й спрямувала погляд в одну точку.

Лорд помітив, як змарніло і зблідло обличчя дівчини — причин для цього було предостатньо. Та в жодної з його знайомих дівчат не вистачило б мужності в такому важкому випробуванні. І якщо говорити про страх, то за весь цей час вона не виявила жодної його ознаки. Вейд був у захваті від її витримки.

До каюти ввійшов слуга-іспанець із чашкою шоколаду та коробкою перуанських солодощів на срібній таці, яку він поставив на столі перед Арабеллою.

— Адмірал просить частуватися, — мовив він, уклонився і пішов геть.

Занурена в думки полонянка не помітила ні слугу, ані частувань. Вона й далі сиділа, дивлячись в одну точку. Лорд Джуліан пройшовся довгою вузькою каютою. Вона була розкішна: на підлозі — чудові східні килими, біля стін — книжкові шафи, а різьблений із горіхового дерева буфет аж угинався від срібла. Під одним із вікон, що входили на корму, на довгій приземкуватій скрині лежала гітара, обчіпляна стрічками. Лорд Джуліан узяв інструмент, нервово пробігся пальцями по струнах і поклав назад.

У каюті запанувала тиша, та лорд Вейд знову порушив її. Повернувшись до Арабелли він сказав:

— Мене направили сюди знищити піратство. Та, даруйте, міс, хай йому грець, я вже схильний вважати, що французи мають рацію, бажаючи зберегти його для приборкання цих іспанських почвар…

Невдовзі ця різка характеристика потвердилась. Та поки дон Мігель ввічливо поводився зі своїми бранцями. Це лише відповідало припущенню, кинутому з презирством Арабеллою, що оскільки їх утримують для викупу, то годі боятися за своє життя.

Арабеллі зі служницею відвели окрему каюту, ще одну каюту надали лордові Джуліану. Вони вільно могли переміщатися по кораблю й адмірал запросив їх на обід. Та він не ділився з ними своїми подальшими планами.

«Мілагроса» в супроводі «Гідальго» рухалася на захід. Минувши мис Тібурон, звернула на південний захід, а коли вийшла у відкрите море, то взяла курс на схід і потрапила до обіймів капітана Блада, що, як відомо, саме прямував до Навітряної протоки. Це сталося наступного ранку. Марні пошуки дона Мігеля, що тривали рік, завершилися несподіваною зустріччю. Та за іронією цієї долі дон Мігель зустрів «Арабеллу» саме тоді, коли вона відірвалась від ескадри і перебувала у явно не вигідному для неї становищі. Дону Мігелю навіть здалося, що фортуна, яка тривалий час усміхалася Бладу, нарешті відвернулась від нього.

Арабелла щойно прокинулась і вийшла на шканці подихати свіжим повітрям у супроводі галантного кавалера лорда Джуліана. І тут вони побачили величезний червоний корабель, який колись плавав під назвою «Сінко Льягас». Під розлогими білими вітрилами він ішов просто на них. На грот-щоглі майорів прапор із зображенням хреста святого Георга. Позолочена дерев’яна скульптура на носі яскраво сяяла у променях уранішнього сонця.

Звісно, Арабелла не могла в цьому кораблі впізнати «Сінко Льягаса», якого бачила три роки тому біля острова Барбадос. За прапором вона визначила, що це англійське судно. Побачивши його, дівчина відчула гордість за свою країну і навіть не могла подумати про небезпеку, що загрожувала їй у разі бою.

Арабелла і лорд Джуліан вибігли на пів’ют і з захватом спостерігали за видовищем, що постало перед ними. Однак лорд Джуліан не поділяв радості Арабелли Бішоп, бо ще пам’ятав про вчорашній морський бій — тих вражень йому вистачило б надовго. Та знову наголошую, цим фактом я аж ніяк не намагаюся кинути тінь на його світлість.

— Погляньте! — вигукнула вона, вказуючи рукою на корабель.

Лорд Джуліан із подивом помітив, як зблиснули її очі. «Чи розуміє вона, що зараз станеться?» — подумав він.

Та Арабелла одразу ж розвіяла його сумніви:

— Це англійський корабель, і він іде до нас! Його капітан має намір дати бій!

— Тоді помагай йому Боже, — понуро пробурмотів лорд, — та мені здається, він несповна розуму. Йти у бій проти таких сильних кораблів? Якщо вони з такою легкістю потопили «Королеву Мері», то на що здатні перетворити цей корабель? Погляньте лишень на цього диявола, дона Мігеля — він просто огидний у своїй зловтісі.

Адмірал метався туди-сюди по шканцях, де його команда гарячково готувалась до бою. Він помітив бранців, махнув рукою, вказуючи на англійський корабель, і вигукнув щось іспанською, та його слова потонули в шумі.

Вони підійшли до поручнів пів’юта і спостерігали за метушнею на палубі. Дон Мігель аж підстрибував од нетерплячки, даючи розпорядження на шканцях і розмахуючи підзорною трубою. Його каноніри роздували ґноти, частина моряків на вантах квапливо прибирала вітрила, а інші натягували над шкафутом міцну сіть для захисту від уламків рангоуту. Між тим «Гідальго» за сигналом «Мілагроси» впевнено посунув уперед. Порівнявшись із «Мілагосою», він перебував від неї праворуч на відстані півкабельтова. З високого пів’юта Джуліан і Арабелла спостерігали за метушнею на «Гідальго» й помітили, що на облавку англійського корабля готувались до бою: всюди прибирали вітрила, окрім бізань-щогли і бушприту. Без перемовин обидва супротивники вирішили, що бій неминучий.