Іспанці, покладаючись на свою кількісну перевагу, не виявляли особливої пильності й побачили Бладову ескадру лише тоді, як їх уже помітили корсари. Побачивши крізь світанковий туман іспанські галеони, Волверстон підняв на реях свого брандера всі вітрила, і не встигли іспанці прийти до тями, як він уже впритул наблизився до них.

Волверстон спрямував свій шлюп на величезний флагманський корабель «Ескарнасіон», намертво закріпив штурвал і, схопивши тліючий ґніт, підпалив величезний факел зі скрученої соломи, просоченої нафтою. Факел яскраво спалахнув у ту мить, коли маленьке суденце із тріском врізалось в облавок величезного флагманського галеона. Воно заплуталося своїми снастями у фантах великого корабля і стало розвалюватися. Шестеро Волверстонових людей без одягу стояли на своїх постах по лівий облавок шлюпу: четверо на планширі й двоє — на реях, тримаючи в руках чіпкі абордажні гаки. Щойно брандер зіштовхнувся з іспанським кораблем, як вони миттю накинули гаки за його облавок, наче прив’язавши до нього брандер. Гаки, кинуті з рей, мали ще більше заплутати снасті й не дати іспанцям можливості позбутися непроханих гостей.

На облавку іспанського галеона подали тривожний знак. Почалася паніка. Іспанці, ще не очунявши від сну, бігали, метушились, горлали. Вони намагались підняти якір, та через брак часу від цього довелося відмовитися. Іспанці вважали, що пірати підуть на абордаж, тож схопили зброю і приготувалися дати відсіч. Дивна поведінка нападників украй здивувала екіпаж «Енкарнасіона», адже вона кардинально відрізнялась від звичайної тактики корсарів. Ще більше їх вразив вигляд головного здорованя Волверстона, який, вимахуючи палаючим смолоскипом, метався від краю до краю свого невеличкого суденця. Надто пізно іспанці дотумкали, що Волверстон підпалював ґноти в діжках із пальним. Один із їхніх офіцерів, що геть втратив розум від паніки, наказав послати на шлюп свою абордажну групу.

Та й цей наказ прозвучав надто пізно. Переконавшись, що шестеро корсарів блискуче впоралися зі своїм завданням і покинули шлюп, Волверстон підбіг до найближчого відкритого люку, кинув у трюм факел і пірнув у воду, де його підібрав баркас із «Арабелли». Та ще до того, як Волверстон опинився на баркасі, шлюп уже був подібний на велетенське вогнище, звідки силою вибухів викидало на «Ескарнасіон» палаючі шматки матеріалів. Довгі язики полум’я лизали облавок галеона, відкидаючи назад нечисленних сміливців, які намагалися відштовхнути шлюп.

У той час як найпотужніший корабель ескадри швидко виходив з ладу, Блад наближався до «Сальвадора». «Арабелла» саме проходила перед його носом, коли з її облавку пролунав залп, що зі страшною силою змів геть усе з палуби іспанського корабля. Потім «Арабелла» розвернулась і, просуваючись уздовж корпусу «Сальвадора», вдруге пальнула по його корпусу зі своїх бортових гармат. «Арабелла» залишила майже безпорадний «Сальвадор» і попрямувала далі. Кількома ядрами гармат вона пальнула по «Інфанті» і зі страшним гуркотом вдарилась об її корпус, аби взяти на абордаж, поки Гаторп те саме робив із «Сан-Феліпе».

За весь цей час іспанці не встигли зробити жодного пострілу — таким несподіваним був напад корсарів.

Команди «Сан-Філіпе» й «Інфанти», яких було взято на абордаж, не мали змоги навіть чинити опору. Їх так вразив вигляд палаючого флагманського корабля, що вони покидали зброю.

Якби «Сальвадор» дав рішучу відсіч і своїм прикладом надихнув команди інших кораблів, то, можливо, цього дня щастя було б на боці іспанців. Проте так не сталося через притаманну іспанцям жадібність: «Сальвадору» треба було рятувати казну, що була на його облавку. Дон Мігель, переймаючись насамперед тим, аби п’ятдесят тисяч песо не потрапили до рук піратів, із рештками своєї команди перебрався на «Сальвадор» і наказав прямувати до форту на острові Лас-Паломас. Розраховуючи на неминучу зустріч із корсарами, адмірал переозброїв форт і залишив у ньому гарнізон. З цією ж метою він зняв із форту Кохеро, що перебував у затоці, декілька далекобійних «королівських» гармат, потужніших за звичайні.

Капітан Блад на «Арабеллі» нічого про те не відав і в супроводі «Інфанти» вже з командою корсарів, очолюваною Ібервілем, кинувся за іспанцями. Кормові гармати «Сальвадора» безладно відповідали на потужний вогонь піратів. Та пошкодження були такі серйозні, що, діставшись до мілководдя під захист фортових гармат, корабель став тонути. Над водою залишилась лише частина корпусу. Команда корабля на човнах і плавом дісталась берега Лас-Паломас.

Коли капітан Блад вважав, що перемога вже в його кишені й вихід у море вільний, форт раптом показав потужну й досі приховану міць. Пролунав залп «королівських» гармат. Важкими ядрами знесло частину облавку, загинули кілька піратів. На судні почалась паніка.

За першим залпом пролунав другий. Якби Пітт, штурман «Арабелли», не встиг розвернути корабель різко вправо, то усім було б непереливки. «Інфанта» зазнала серйозніших пошкоджень. У пробоїни ватерлінії її лівого борту ринула вода. Корабель затонув би, якби досвідчений Ібервіль не наказав негайно скинути всі гармати з лівого борту.

«Інфанту» вдалося втримати на воді, хоч корабель дуже накренило на правий борт, усе ж він ішов за «Арабеллою». Фортові гармати й далі палили по кораблях, та вже не могли завдати їм серйозних пошкоджень.

Коли нарешті вони вийшли на безпечну відстань та з’єднались із «Елізабет» і «Сан-Феліпе», «Арабелла» та «Інфанта» лягли в дрейф, і капітани чотирьох кораблів нарешті змогли обговорити своє непросте становище.

У яскравому сяйві вранішнього сонця на «Арабеллі» відбувалася нарада. Капітан Блад терміново скликав людей. Видно було, що він геть занепав духом. Згодом капітан зізнався, що то був найтяжчий день у його житті. Він усвідомлював, що блискуче провів операцію і мав би пишатися своєю майстерністю, та насправді не здобув жаданої перемоги. Перемога вмить перетворилася на поразку через три влучні постріли батареї, про яку ніхто і не здогадувався. Годі навіть сподіватися на порятунок, доки вони не візьмуть форт, що охороняє вихід у море.

Блад зопалу запропонував нашвидку полагодити кораблі і зробити ще одну спробу прорватися в море, та від таких гарячкових дій його одразу ж відмовили — не властиво ж бо це йому, Бладу, робити все зопалу. Від Блада чекають поміркованості, а не відчаю. Тож капітан Блад взяв себе в руки і став мислити тверезо: «Арабелла» перебуває в такому стані, що не вийде в море, «Інфанта» тримається на воді лише завдяки майстерності її капітана, а «Сан-Феліпе» зазнав серйозних пошкоджень ще до того, як потрапив до рук піратів. Тож за таких обставин Блад мусив визнати, що ліпше повернутися в Маракайбо і там полагодити кораблі, а вже потім пробувати вийти в море.

За таку пропозицію проголосували одностайно. Тож до Маракайбо повернулися переможці, які програли в короткому, проте жахливому бою.

Присутність Каузака, песимізм і дошкульність якого не знали межі, ще більше пригнічувала Блада. Зазнавши непомірної втіхи від блискавичної і легкої перемоги над досить сильним ворогом, бретонець знову запанікував, заразивши своїм настроєм французьких корсарів.

— Отепер амба, — скиглив він Бладу — Отепер ми попалися.

— Я чув таке від тебе й раніше, — терпляче відповів Блад. — А ти ж, здається, спроможний зрозуміти що сталося. Ніхто ж не посміє заперечувати, що ми повернулися з більшою кількістю кораблів і гармат, ніж вирушили сюди. Ти лишень поглянь на наш флот!

— Бачу, — буркнув у відповідь Каузак.

— А як так, то ти всього лишень нікчемний боягуз!

— Це я боягуз?

— Звісно!

Бретонець важко засопів, зиркнув злим оком на капітана, але висловити вголос невдоволення не зважився. Він знав, чого можна очікувати від Блада, бо добре пам’ятав сумну Левасерову долю. Тож, стримавши свої почуття, Каузак із гіркотою мовив: