— Такого питання взагалі не існує! — відрізав Блад.

— Тобто не існує? — гарячкував Каузак. — Іспанський адмірал дон Мігель гарантував нам безпеку, якщо ми негайно заберемося звідси, не зруйнуємо місто, звільнимо бранців і повернемо все, що захопили в Гібралтарі.

По цих словах капітан Блад усміхнувся, знаючи ціну обіцянкам дона Мігеля, а Ібервіль із презирством у голосі звернувся до Каузака:

— Це зайвий раз доводить, що попри свої переваги, іспанський адмірал таки боїться нас.

— Це лише тому, що він не знає, наскільки ми слабкі! — кричав Каузак. — Ми змушені прийняти його умови, бо не маємо іншого виходу. Така моя думка.

— Але не моя, — спокійно відповів Блад. — Тому я й відхилив ці умови.

— Відхилили? — широке обличчя Каузака збагряніло. — Відхилили, не порадившись зі мною?

— Ваша незгода нічого не міняє. Нас більшість, бо Гаторп зі мною однієї думки. Та якщо ви і ваші французькі прихильники прагнете прийняти умови іспанця, ми вам не станемо на заваді. Повідомте про це адміралу. Поза сумнівом, ця новина дуже потішить дона Мігеля.

Каузак люто зиркнув на нього, та, опанувавши себе, запитав:

— Що ви відповіли адміралу?

Бладове обличчя проясніло.

— Я відповів йому, що як протягом доби він не гарантує нам вільного виходу в море й не виплатить за збереження Маракайбо п’ятдесят тисяч песо, то це чудове місто ми перетворимо на руїни, а потім виберемося звідсіль і знищимо його ескадру.

По такій зухвалій відповіді Каузаку мову відібрало. Та більшості англійських піратів сподобався сміливий гумор людини, яка, перебуваючи у пастці, диктувала свої умови тому, хто заманив її в цю пастку. Серед піратів почулися схвальні вигуки, які підхопили і французькі прибічники Каузака. Розлючений Каузак уперто стояв осторонь. Він пішов ображений і не міг заспокоїтися до наступного дня, що став днем його помсти.

Цього ж дня від дона Мігеля прибув посланець із листом. Іспанський адмірал присягався, що коли пірати відхилили його великодушну пропозицію, то він чекатиме їх біля виходу з озера, щоб знищити. Якщо ж пірати не квапитимуться з відплиттям, попереджав дон Мігель, він сам увійде в озеро й розіб’є їх біля Маракайбо, щойно його ескадра поповниться п’ятим кораблем — «Санто Ніньйо», що прямує з Ла-Гуайри.

Цього разу капітан Блад втратив самовладання.

— Годі мене турбувати! — огризнувся він до Каузака, який знову прийшов до нього з ниттям. — Хай йому чорт, повідом адміралу, що ти більше не зі мною, і він відпустить тебе і твоїх людей. Забирайся до дідька!

Звісно ж, Каузак обов’язково так і вчинив би, коли б французи були одностайні щодо цього питання. Їх роздирали жадібність і тривога, адже якби вони йшли з Каузаком, то мали б відмовитися від своєї частки награбованого, а також від захоплених ними рабів і полонених. Якщо ж хитрому капітану Бладу вдасться вибратися звідси живим і неушкодженим, то, звісно ж, по закону він захопить усе, що вони втратять. Сама тільки думка про таку жахливу перспективу була нестерпною. Зрештою, попри вмовляння Каузака, його прибічники стали на бік Пітера Блада. Вони заявили, що в цей похід пішли з Бладом і повернуться назад лише з ним, якщо вдасться взагалі повернутися. Про це рішення понуро промимрив йому сам Каузак.

Блад зрадів такому рішенню й запросив бретонця взяти участь у нараді, на якій мають обговорювати питання про подальші дії. Нарада відбувалась у просторому внутрішньому дворі губернаторського будинку. У центрі, оточений аркадами кам’яного чотирикутника, під плетивом із витких рослин плюскотів прохолодний водограй. Навколо водограю росли апельсинові дерева, і нерухоме повітря просякло їхнім ароматом. Це була одна із тих зовні приємних споруд, що їх мавританські архітектори будували в Іспанії за африканським зразком, а згодом іспанці перенесли його у Новий Світ. У нараді брали участь усього шестеро. Тривала вона до пізньої ночі. Говорили про план дій, запропонований Бладом.

Величезне прісне озеро Маракайбо простягалось на сто двадцять миль, подекуди сягаючи стільки само завширшки. Живилось воно від кількох річок, що стікали із засніжених гребенів, які оточували озеро з обох боків. Я вже згадував, що озеро має форму пляшки з горлечком, спрямованим у бік моря біля міста Маракайбо.

За цим горлечком озеро знову розширюється. Ближче до моря лежать два довгих острови: Вігіліас і Лас-Паломас, що перекривають вихід в океан. Єдиний шлях для будь-яких кораблів пролягає між цими островами через вузьку протоку. До берегів островів Лас-Паломас можуть пристати лише невеличкі судна, окрім східного краю — там вивищується могутній форт. Коли корсари підійшли до нього, він виявився покинутим. А на воді між цими островами стояли на якорях чотири іспанські кораблі.

Флагманський корабель «Ескарнасіон» — це потужний галеон, оснащений сорока вісьмома великими гарматами і вісьмома малими. Наступний за потужністю був тридцятигарматний «Сальвадор», на двох менших кораблях — «Інфанта» і «Сан-Феліпе» — було по двадцять гармат і по сто п’ятдесят людей на кожному.

Ось такій ескадрі мусив дати відсіч капітан Блад, який, окрім «Арабелли» із чотирма десятками гармат та «Елізабет» із двадцятьма шістьма гарматами, мав два захоплені на Гібралтарі шлюпи, сяк-так озброєні чотирма кулевринами[37]. Проти тисячі іспанців могли вийти не більше чотирьохсот корсарів.

План, що його запропонував Блад, був вельми сміливий, а для декого навіть міг видатися надто відчайдушним, про що не забарився сказати Каузак.

— Так, не заперечую, — погодився капітан Блад, — та мені доводилося йти і на ризикованіші справи. — Він із насолодою закурив люльку, напхану запашним тютюном, що ним так славився Гібралтар. — І що важливіше — усі справи мали успішний фінал. Audaces fortuna juvat[38], — мовив він латиною і наостанок додав: — Слово честі, римляни були розумними людьми!

Своєю впевненістю він заразив навіть недовірливого й боягузливого Каузака. Усі із запалом узялися за роботу й три дні від рання до смеркання готувались до бою, який обіцяв бути успішним. Не можна було гаяти часу. Вони мали першими атакувати, не чекаючи, доки дон Мігель де Спіноза отримає підкріплення, п’ятий галеон «Санто Ніньйо», що йде з Ла-Гуайри.

Основна робота кипіла на більшому шлюпі з двох захоплених на Гібралтарі — він мав відіграти головну роль у Бладовому задумі. На ньому зламали всі перегородки, перетворивши судно на порожню шкаралупу, прикриту дошками палуби. А коли на його облавку просвердлили сотні отворів, то шлюп став схожий на половину порожнього горіха, поточеного червами. Потім у палубі попробивали кілька люків, а всередину корпусу склали весь запас смоли, дьогтю й сірки, що був у місті. До всього ще шість діжок пороху виставили як гармати, що визирали із бортових отворів шлюпа.

Надвечір четвертого дня, по завершенні всіх робіт пірати полишили приємний, але пустельний Маракайбо. Та з якоря вони знялися лише через дві години після півночі, скориставшись відпливом, що тихо їх зносив у напрямку бару[39]. На кораблях прибрали всі вітрила, крім бушпритних.

Попереду йшов брандер[40] під командуванням Волверстона із шістьома добровольцями. Окрім спеціальної винагороди, кожному з них було обіцяно ще по сто песо на додачу до їхньої частки здобичі. За брандером прямувала «Арабелла», на певній віддалі від неї йшла «Елізабет» під командуванням Гаторпа; на цьому ж кораблі розмістився і Каузак із французькими піратами. Ар’єргард замикали другий шлюп і вісім каное з бранцями, рабами і більшою частиною захоплених товарів. Бранців охороняли два матроси, що веслували на човнах, і чотири пірати з мушкетами.

За Бладовим планом, вони мали триматися в тилу й у жодному разі не брати участі в битві.

Щойно перші проблиски опалового світанку розсіяли темінь, корсари тривожно вдивились удалечінь і за чверть милі від себе побачили обриси рангоутів і такелажів іспанських кораблів, що стояли на якорях.