І лише з настанням ночі іспанці так-сяк були готові до нападу піратів. Вони вклякли біля своїх гармат, до смерті нажахані майбутньою сутичкою з численними дияволами капітана Блада.

А тим часом ескадра капітана Блада поночі з відпливом тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав опустити всі вітрила й залишити тільки бушпритні, пофарбовані в чорний колір — вони забезпечували хід кораблям.

Попереду бортом до борту йшли «Елізабет» та «Інфанта». І тільки коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, що напружено стежили за сушею, помітили в темряві обриси кораблів і почули хлюпотіння. Нічне небо прорізав лютий крик людського безсилля.

Щоб посилити паніку серед іспанців, «Елізабет» дала бортовий залп по форту. Нарешті адмірал збагнув, що його пошили в дурні і що ворог благополучно вислизне з його рук. Оскаженівши від люті, він дав наказ повернути гармати на місця, звідки їх із надзусиллями щойно вже переміщали. А на ті нещасні батареї, що охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь. Та у відповідь прогримів потужний бортовий залп «Арабелли», яка саме порівнялася з фортом і вже піднімала вітрила. Перелякані іспанці побачили її червоний корпус, осяяний спалахом залпу, і «Арабелла» щезла, мов примара.

Кораблі вдало сховались під покровом ночі, у той час як малопотужні іспанські гармати навмання й безрезультатно палили в темряву. Аби не видати свого місцеперебування, більше з кораблів не зробили жодного пострілу.

Кораблі корсарів зазнали незначних пошкоджень. Під сприятливим південним бризом Бладова ескадра спокійнісінько минула вузький прохід і вийшла у відкрите море.

Дон Мігель болісно переживав по-дурному втрачену можливість помститися. Він гарячково обмірковував, як звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракайбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами та двомастами п’ятдесятьма тисячами песо. У дона Мігеля було чотири галеони і добре озброєний форт, які наглухо замкнули корсарів у пастку, а проте Бладові вдалося вислизнути.

Пітер Блад тепер був у «непомірному боргу» перед доном Мігелем, і адмірал заприсягся, що обов’язково поверне цей «борг».

Та увечері наступного дня з’ясувалося, що це були не всі втрати, яких зазнав король Іспанії. У гирлі Венесуельської затоки, біля берегів острова Аруба, Блад захопив «Санто-Ніньйо», який поспішав у Маракайбо на допомогу дону Мігелю.

Спершу команда галеона подумала, що то їм назустріч іде переможний флот дона Мігеля. Та коли розгублені іспанці побачили на грот-щоглі «Арабелли» англійське знамено, капітан «Санто-Ніньйо» вирішив, що хоробрість — не найпотрібніша в житті якість, і спустив свій прапор.

Блад наказав команді «Санто-Ніньйо» зійти в шлюпи і забиратися геть. Він був такий люб’язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів.

— Напевне, коли ви побачите дона Мігеля, то він буде не у вельми гарному гуморі. Передайте від мене йому привіт, а ще слова, що в своїх нещастях він винен сам. Йому вернулося те зло, що він його заподіяв, коли послав свого брата з бандитами на острів Барбадос. Перекажіть йому також, щоб надалі він добряче подумав, перш ніж вдиратися до англійців.

З цими словами він відпустив капітана «Санто-Ніньйо» і став оглядати свій трофей. Коли підняли люки, у трюмах іспанського корабля знайшли живий вантаж.

— Раби! — вигукнув Волверстон, на всі лади клянучи іспанців, поки із трюму не виліз Каузак, мружачись від сонячних променів. Та бретонця перекосило не лише від світла. І ті, хто вилазив за ним, залишки його команди, на чому світ стояв кляли Каузака за малодушність, через яку їм довелося пережити ганьбу: їх-бо врятували ті люди, яких вони зрадили й покинули на загибель.

Три дні тому «Санто-Ніньйо» натрапив на них у морі й потопив їхній шлюп. Каузаку ледве вдалося уникнути шибениці, та й то, мабуть, аби на все життя залишитися посміховиськом «берегової братії».

Ще довго потім на Тортузі його глузливо запитували:

— То де ж твоє маракайбське золото?

Перемога в Маракайбо — справжній шедевр корсарської кар’єри капітана Блада. Хоча, коли почитати відомості про капітанові бої, ретельно і з любов’ю занотовані Джеремі Піттом, то можна одразу ж збагнути, що він мав неабиякий воєнний хист. Та найяскравіше цей талант виявився у боях під Маракайбо, що завершилися переможним порятунком із пастки, розставленої доном Мігелем де Еспінозою.

Блад і до тих подій був відомою людиною, та після боїв під Маракайбо із Мігелем де Еспінозою він зажив справжньої слави. Таким відомим не був жоден корсар, навіть славнозвісний Генрі Морган.

На Тортузі, де Блад провів кілька місяців, оснащуючи кораблі, захоплені з іспанської ескадри, він став ідолом для буйної «берегової братії». Пірати прагнули бути в команді капітана Блада, що дало йому рідкісну можливість прискіпливо добирати екіпажі на нові кораблі своєї ескадри. І коли він вирушив у наступний похід, то командував уже п’ятьма чудово оснащеними кораблями і понад тисячею корсарів. То була не лише слава, а й сила. Три захоплені іспанські судна він із певним академічним гумором перейменував на «Клото», «Лахезіс» та «Атропос»[41], наче для того, аби повідомити, що віднині вони будуть вершителями долі всіх іспанців, які траплятимуться їм на морському просторі.

Звістка про цю ескадру в Європу прилетіла вслід за повідомленням про розгром іспанського адмірала під Маракайбо і стала справжньою сенсацією. Іспанія та Англія сполошилися, хоча ці тривоги були різного характеру і, якщо вам не ліньки буде погортати дипломатичне листування тих часів, що стосується цього питання, то переконаєтесь у його вагомому обсязі й не вельми коректних висловлюваннях.

А між тим дон Мігель де Еспіноза геть знавіснів. Немилість, що стала наслідком його поразок у боях, мало не довела до божевілля іспанського адмірала. Та як відсторонитися від своїх симпатій і антипатій, то дону Мігелю можна лише поспівчувати. Ненависть поглинула цього нещасного, а жага помсти точила його, мов хробак. Наче біснуватий, він метався по Карибському морю у пошуках свого ворога й нищив на своєму шляху всі англійські і французькі кораблі, аби хоч трохи втамувати жагу помсти.

Простіше кажучи, уславлений флотоводець і один із найвидатніших грандів Іспанії втратив голову, женучись за піратськими кораблями, і сам став піратом. Звісно, королівська рада могла засудити адмірала за його корсарські промисли, та людині, яка вже давно була засуджена без надії на прощення, це було байдуже. А от якби йому вдалося захопити й повісити Блада, то, можливо, Іспанія б заплющила очі на адміралові витівки.

Не врахувавши, що Блад зараз значно сильніший, іспанець наполегливо шукав пірата на морському просторі. Рік пошуків минув марно. Та нарешті йому таки вдалося зустрітися з Бладом, але за вельми дивних обставин.

15 вересня 1688 року — у знаменний для Англії день[42] — три кораблі розтинали води Карибського моря.

Перший був самотній флагманський корабель «Арабелла». Ураган, що здійнявся поблизу Малих Антильських островів, відірвав капітана Блада від ескадри. Поривчастий південно-західний бриз у цю задушливу пору року відніс «Арабеллу» до Навітряної протоки. Блад квапився до острова Тортуга — єдиного місця зустрічі моряків, що загубили один одного в морі.

Другий корабель був величезний іспанський галеон «Мілагроса», на якому плавав мстивий дон Мігель. Допоміжний фрегат «Гідальго» ховався у засідці біля південно-західних берегів острова Гаїті. Третім, і останнім кораблем із тих, що нас цікавлять, було англійське військове судно, що стояло згаданого мною дня на якорі у французькому порту Сент-Нікола, на північно-західному березі Гаїті. Із Плімута воно прямувало до Ямайки і везло вельми важливого пасажира — лорда Джуліана Вейда. Лорд Сендерленд, родич лорда Вейда, дав йому досить відповідальне й делікатне доручення, пов’язане з неприємностями в листуванні між Англією та Іспанією.