— От уже й лис! — реготнув Блад. — То ви зробили ставку на мою великодушність?
— На вашу честь, капітане!
— На честь пірата? Та ви геть здуріли!
— На честь капітана Блада, — вів своєї дон Франциско. — Про вас ходить слава джентльмена, кажуть, що і воюєте, як справжній джентльмен.
Капітан Блад сміявся, і дон Франциско вже втратив надію на позитивний результат своїх переговорів. Він і подумати не міг, що Блад насміхається над собою.
— А скажіть-но мені, для чого вам потрібні саме три дні? Та, зрештою, нехай буде по-вашому.
Звільнений з-під варти дон Франциско миттю зник, а капітан Блад замислився над тим, що така його репутація часом може стати в пригоді.
Як і було домовлено, через три дні віце-губернатор повернувся з Маракайбо з мулами, навантаженими грішми та коштовностями. За караваном ішла череда в сто голів худоби, яку гнали раби-негри.
Худобу забивали й білували. Десь із півтижня мисливці розбирали туші та солили м’ясо.
За цей час ремонтували кораблі, а Блад мізкував, що робити далі. Розвідники йому доповіли, що під час відпливу іспанці зняли із «Сальвадора» тридцять гармат і ними зміцнили й так потужну берегову артилерію. Блад вирішив, що на місці подій йому може спасти на думку якась ідея, тож зважився особисто піти в розвідку. Ризикуючи життям, уночі із двома дружньо налаштованими індіанцями на каное дістався острова, сховався там у заростях і просидів до світанку. Опісля він став оглядати острів і навіть підійшов ближче, ніж того дозволяла обережність.
Плазом діставшись до вершини пагорба, що здіймався за милю від форту, він побачив фортецю ізсередини, мов на долоні. За допомогою підзорної труби Блад на власні очі зміг переконатися в тому, що й передбачав: усю артилерію форту супротивник спрямував у бік моря.
Блад повернувся до Маракайбо і запропонував шістьом ватажкам (Пітту, Гаторпу, Ібервілю, Волверстону, Дайку та Оґлу) штурмувати форт із суші. Він задумав у темряві переправитись на острів і раптово напасти на іспанців. Завдання полягало в тому, аби спробувати розгромити іспанців ще до того, як вони встигнуть порозвертати свої гармати.
Ніхто з ватажків не підтримав Бладову пропозицію, окрім Волверстона, людини, в якої ризик був у крові. Та проти них обох одразу ж пішов Гаторп:
— Це надто необачно, Пітере, — почав він. — Ну як, скажи, непомітно наблизитись до форту і здійснити несподівану атаку? За той час іспанці порозвертають гармати. Та гаразд, нехай нам пощастить непомітно підійти до форту, але ж ми будемо без гармат, нам доведеться взяти із собою лише легку зброю. Ти вважаєш, що трьом сотням сміливців удасться атакувати значно сильнішого противника, що облаштувався у фортеці?
Дайк, Огл, Ібервіль і навіть відданий Бладу Пітт стали на бік Гаторпа. Блад уважно вислухав їх і спробував довести протилежне:
— Я все врахував, я подумав про межі наших можливостей і все продумав до дрібниць.
Та раптом капітан замовк і, насупивши брови, замислився, потім його очі спалахнули й знову згасли, він опустив голову. Так він якийсь час бурмотів собі під носа то «так», то «ні» і незабаром, окинувши радісним поглядом своїх друзів, вигукнув:
— Визнаю, мабуть, ви маєте рацію! Для нас це надто ризиковано, та я маю іншу пропозицію. Ми лише вдамо, що атакуємо!
І Блад виклав новий план. Говорив він швидко, чітко і переконливо. Нарешті обличчя його друзів світлішали. Коли Блад закінчив, усі одноголосно порішили, що саме в такий спосіб вони врятуються.
— Так, але це ще необхідно здійснити, — опустив друзів з небес на землю капітан.
Вирішили розпочинати операцію вранці наступного дня. Усе було готово, корсарів ніщо більше не затримувало. Капітан Блад так вірив в успіх, що за його наказом звільнили всіх заручників і навіть негрів-рабів, яких кожен вважав законною здобиччю. Задля обережності звільнених замкнули в соборі, а випустити їх мали мешканці, які першими повернуться до міста.
Корсари повантажили в трюми трьох кораблів усі свої коштовності, знялися з якоря і рушили до виходу в море. На буксир до кожного судна прив’язали по три піроги.
Побачивши вітрила піратських кораблів, що сяяли у променях сонця, адмірал задоволено потирав довгі сухі руки і злорадно хихикав.
— Ну нарешті! Сам Господь веде їх у мої руки! — вигукнув він, звертаючись до групи офіцерів, що стояли позаду. — Нарешті це сталося. Що ж, панове, це справжня винагорода за моє терпіння! Сьогодні ви станете свідками завершення всіх прикрощів, яких завдавав Іспанії цей мерзотник дон Педро Сангре — так він колись мені відрекомендувався.
Адмірал віддав наказ, після чого форт умить перетворився на вулик. Коло гармат вишикувалась обслуга, в руках у канонірів запалали смолоскипи. Та піратська ескадра, ідучи на Паломас, чомусь помітно відхилилася на захід, що вкрай здивувало іспанців.
За півтори милі від форту й за півмилі від берега, там, де починалась мілина, що заважала підступити до Паломаса, всі кораблі стали на якір. Іспанці їх добре бачили, але гарматами дістати не могли.
Адмірал переможно і зловтішно реготнув:
— От англійські псяки! Вони вже вагаються! Їй-бо, є над чим замислитись!
— Вони чекатимуть темряви, — пояснив племінник адмірала тремтячим од збудження голосом.
— Що їм дасть темрява у вузькій протоці під прицілом гармат? Естебане, сьогодні ми помстимося за твого батька! — дон Мігель із усмішкою поглянув на свого небожа.
Адмірал приклав підзорну трубу до очей і раптом помітив, що піроги, які були на буксирі, пристали до бортів. Спершу пірог не було видно за кораблями, та раптом одна по одній, вже із озброєними піратами, вони знову вигулькнули і попрямували до берега, просто до густих заростей. Адмірал не опускав підзорної труби, аж доки човни не зникли в густих чагарях.
Дон Мігель повернувся до офіцерів:
— Хай йому чорт, що б це могло б означати?
У відповідь — тиша. Офіцери не могли второпати, що до чого. За хвилину дон Естебан, який стежив за всім, що відбувалося, смикнув дядька за рукав і вигукнув:
— Он вони!
Він махнув рукою — і справді, в цьому напрямку з’явилися піроги, що поверталися до кораблів. Та, крім веслярів, там нікого не було. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Паломас нову партію піратів.
Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:
— Вони атакуватимуть нас із суші.
— Справді, — посміхнувся адмірал. — Я одразу ж збагнув їхню задумку. Коли Бог вирішує когось покарати, то спершу позбавляє його розуму.
— Можливо, нам почати наступ? — сполошився Естебан.
— Наступ? У таких хащах? Цього вони тільки й чекають. Ні, ми залишимося тут і чекатимемо атаки. Вони нападуть, і ми їх миттю знищимо.
Та надвечір в адмірала десь вивітрилась витримка і віра в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і перевезли дюжину гармат.
Дон Мігель сполошився не на жарт.
— Який йолоп мене переконував, що корсарів не більше трьохсот? Вони висадили на берег щонайменше шістсот, — роздратовано звертався він до своїх офіцерів.
Він ніяк не міг збагнути, звідкіля взялася така неймовірна кількість корсарів. Та як адмірал здивувався б, коли довідався, що на березі Паломаса немає жодного корсара і жодної гармати! Трюк удався на славу. Дон Мігель не второпав, що човни возили одних і тих самих пасажирів. Коли вони їхали на берег, то сиділи і стояли, щоб їх було видно, а коли поверталися до кораблів, то лягали на дно човнів. Здаля здавалося, що човни повертаються порожніми.
Страх іспанських солдатів перед кривавою сутичкою передався й адміралові.
Іспанці боялися нічної атаки на суші, тим паче з удвічі більшою кількістю піратів, ніж вони гадали.
Надвечір іспанці зробили так, як на те сподівався Блад — перебудували свою оборону для відбиття удаваної атаки. Спонукані лайкою, а то й канчуками своїх офіцерів, стогнучи від натуги і обливаючись потом, солдати з панічною метушливістю перетягали найважчі гармати через усю територію форту в бік гаданого нападу з суші. Треба було порозвертати гармати і підготуватись до відбиття атаки, що от-от мала розпочатися з боку заростей.
