— Не гарячкуйте, доне Мігелю! — мовив він твердим голосом. — Не варто своєю нерозважністю призводити до жорстокості, яку б виявляли ваші люди, коли б ви перемогли в бою.

Кілька секунд вони стояли мовчки, дивлячись один на одного.

— Що ви збираєтеся зі мною робити? — нарешті вичавив іспанець хрипким голосом.

Капітан Блад стенув плечима — на його стиснутих губах майнула посмішка.

— Я зробив усе, що хотів. І не бажаю завдавати вам ще більше прикростей, у яких, між іншим, ви самі винні. Ви ж бо прагнули зустрітися зі мною. — По цих словах він повернувся і, вказуючи на шлюпки, які корсари спускали з талів, продовжив: — Ви зі своїми людьми можете взяти ці шлюпки, а корабель піде на дно. Гаїті он там, і ви без проблем туди дістанетесь. А ще пораджу вам: більше не женіться за мною. Гадаю, я вам приношу саме лихо. Їдьте додому, в Іспанію, доне Мігелю, візьміться там за справу, яка вам краще дається, аніж морська справа.

Переможений адмірал мовчки знавісніло дивився на Блада. А потім, хитаючись, мов п’яний, спустився по трапу, волочачи за собою шпагу. Переможець навіть не подумав знезброїти адмірала й повернувся до нього спиною. Аж раптом на юті він побачив Вейда з Арабеллою. Якби лорд Джуліан у цю мить не думав про щось інше, то він одразу помітив би, як змінилась хода цього сміливця і як його обличчя потемніло.

На мить він затримався, розглядаючи своїх співвітчизників, а потім швидко вибіг по трапу. Лорд Джуліан ступив крок уперед, щоб зустріти невідомого капітана піратського корабля під англійським прапором.

— Сер, невже ви відпустите на свободу цю іспанську мерзоту? — вигукнув він англійською.

Джентльмен у воронованій кірасі, здається, лише зараз помітив його світлість.

— А що вам до того і хто ви, в дідька, такий? — запитав він із сильним ірландським акцентом.

Його світлість вирішив, що нечемність цієї людини й відсутність належної пошани до нього слід негайно виправити.

— Я лорд Джуліан Вейд! — гордо мовив він.

— Та ну?! Справжній лорд? То, може, ви поясните мені, яка чума занесла вас на іспанський корабель? Що ви тут робите?

Лорд Джуліан ледь стримався, щоб не вибухнути з люті. Втім, така реакція була недоречною, тож він став пояснювати, що не зі своєї волі вони сюди потрапили.

— Він вас полонив, чи не так? І міс Бішоп із вами?

— Ви знайомі з міс Бішоп? — здивовано вигукнув лорд Вейд.

Та нечемний капітан, не звертаючи уваги на лордові слова, низько схилився перед Арабеллою. До подиву Вейда, вона не лише не відповіла на його галантний уклін, а й усім своїм виглядом виразила презирство.

Тоді капітан повернувся до лорда Джуліана і з запізненням відповів на його питання.

— Колись мав таку честь, — сказав він понуро, — та, здається, в міс Бішоп коротка пам’ять.

Його губи скривила вимушена посмішка, а в синіх очах під чорними бровами з’явився вираз болю, і все це так дивно поєднувалося з іронією, що звучала в його відповіді. Та Арабелла Бішоп, помітивши лише цю іронію, спалахнула від гніву.

— Серед моїх знайомих немає злодіїв і піратів, капітане Блад! — відрубала вона, а лорд мало не підскочив од несподіванки.

— Капітан Блад! — вигукнув лорд. — Ви капітан Блад?

— Хто ж іще, на вашу думку?

Запитав це Блад стомленим голосом, зараз у його голові роїлися геть інші думки. «Серед моїх знайомих немає злодіїв і піратів…» Ця жорстока фраза дзвоном відлунювала в його голові.

Та лорд Джуліан не міг стерпіти, аби на нього не звертали уваги. Однією рукою він схопив Блада за рукав, а другою вказав на фігуру дона Мігеля:

— Капітане Блад, ви насправді не збираєтеся повісити цю мерзоту?

— Чому я маю його вішати?

— Бо він нікчемний пірат і я можу довести це.

— Справді? — запитав Блад, і лорд Джуліан здивувався, як швидко зблідло його обличчя і згасли очі. — Я теж нікчемний пірат, а тому й поблажливий до людей мого сорту. Нехай дон Мігель насолоджується свободою.

Лорд Джуліан мало не задихнувся від обурення.

— І це після того, що він зробив? Після того, як він потопив «Королеву Мері»? Після того, як він жорстоко поводився зі мною… з нами? — лютував лорд Джуліан.

— Я не стою на службі Англії чи якоїсь іншої країни, сер. І мене геть не хвилюють образи, яких завдають її прапору.

Його світлість аж відсахнувся від лютого погляду, яким обпалив його капітан Блад. Проте гнів ірландця ущух так само швидко, як і спалахнув. І він уже спокійно додав:

— Буду вам вдячний, якщо ви проведете міс Бішоп на мій корабель. Прошу поквапитися, адже зараз ми потопимо цю посудину.

Він повільно розвернувся, щоб іти, та лорд Джуліан стримав його і, тамуючи своє розчарування, холодно мовив:

— Ви, капітане Блад, дуже розчарували мене. Я сподівався, що ви зробите блискучу кар’єру!

— Ідіть до біса! — кинув капітан Блад і пішов собі, розвернувшись на каблуках.

На пів’юті, в золотистому сяєві величезного кормового ліхтаря, ходив капітан Блад. На кораблі панувала тиша. Обидві ретельно вимиті палуби аж блищали від чистоти. Не лишилось жодного сліду від недавньої битви. Моряки повсідалися навколо головного люка й сонно затягли якоїсь мелодійної пісні. Спокій і краса тропічної ночі розтопили серця цих грубих чоловіків — вахтових лівого борту. Вони чекали, коли нарешті проб’є вісім склянок.

Капітан Блад не чув пісні; він взагалі нічого не чув, окрім відлуння жорстоких слів, що затаврували його.

Злодій і пірат!

Однією з дивних особливостей людської натури є те, що людина, яка має чітке уявлення про якісь речі, все ж жахається, коли безпосередньо переконується, що її уявлення цілком відповідає дійсності. Коли три роки тому на острові Тортуга Блада вмовляли стати шукачем пригод, він уже тоді знав, якої думки буде про нього Арабелла Бішоп. Лише тверде переконання в тому, що він втратив її назавжди, озлобило його душу і, геть втративши надію, він став на цей шлях.

Блад і подумати не міг, що колись зустріне Арабеллу. Він вирішив, що розлучились вони на все життя. Постійні думки про це були джерелом його смутку. Та попри тверде переконання в тому, що його муки не могли викликати в дівчини навіть якогось натяку на жалість, він постійно зберігав у своєму серці її дорогий образ, хоч це і завдавало йому душевного болю. Думки про неї допомагали йому стримувати не лише себе, а й тих, хто був із ним. За всю історію корсарства у піратів не було такої суворої дисципліни, ніколи ще ними не керувала така залізна рука. Тим, хто плавав із капітаном Бладом, категорично заборонялися грабунки та насильство — звична справа для піратів. В угодах, які він укладав, спеціальним пунктом зазначалося, що в усьому вони беззастережно підкорятимуться своєму капітанові. І оскільки в походах йому завжди щастило, то Бладові вдалося запровадити серед корсарів залізну дисципліну. Як би кепкували з нього пірати, коли б він сказав їм, що все це робилося з поваги до дівчини, в яку він закохався! І що було б, коли вони б довідались, що ця дівчина з презирством кинула йому: «Серед моїх знайомих немає ні злодіїв, ні піратів!»

Злодій і пірат!

Які то пекучі були слова, як вони краяли йому серце!

Геть не розбираючись у жіночих душах, він навіть не подумав, чому вона зустріла його такими образами.

Чому вона була така роздратована? Він не міг, та й не хотів, розбиратися в таких звичайних питаннях. Інакше йому довелося б зробити висновок, що коли замість належної йому подяки за звільнення її з полону, вона відповіла йому зневажливо, то сталося це лише тому, що дівчина сама була чимось ображена і ображена раніше, ніж потрібна була б подяка, і що образа ця була пов’язана з його діями за останній час. Коли б він здогадався про все це, то напевне світлий промінь розітнув би темряву, яка нависла над ним, і розвіяв би відчай, що охопив його. Хіба могло б так трапитись, якби він був байдужий їй, якби дії його не бентежили в якійсь мірі її дівочої душі? Блад тоді зрозумів би, що тільки сильне почуття образи, а може й горе, причиною якого був він, могли викликати таке презирство, розбурхати в її серці таку бурю.