«Арабелла» й «Елізабет» підійшли до переповнених людьми шлюпок, згорнули вітрила і лягли в дрейф. Треба було якнайшвидше рятувати не лише тих, хто встиг сісти в шлюпки, а й тих, хто з останніх сил намагався втриматися на плаву, вчепившись за уламки корабля.

До облавку «Арабелли» пристала одна із шлюпок. Першим на палубу піднявся худорлявий, невеличкий на зріст чоловік, одягнений у вишуканий, гаптований золотом камзол із темно-червоного атласу. Пишна чорна перука обрамляла жовчне, покраяне зморшками обличчя незнайомця. Пережите лихо геть не вплинуло на його модний, дорогий одяг, чоловік тримався досить упевнено, як справжній вельможа. Це був не пірат. За ним на палубу ступив другий чоловік — цілковита його протилежність, однаковий у них був хіба що вік. Кремезний джентльмен із обвітреним обличчям і добродушною складкою губів. Його блакитні очі весело сяяли. Він також був вишукано вбраний, але одяг був без прикрас, та глянувши на цього здорованя, можна було одразу ж зробити висновок, що він звик наказувати.

Щойно маленький джентльмен переступив із трапа на шкафут, де стояв капітан Блад, як уже встиг своїми гострими, як у тхора, чорними очицями швидко пробігтися по строкатій команді і зупинитись на капітані.

— Куди, в дідька, я потрапив? — роздратовано спитав він. — Ви англієць чи хто, хай вам грець?

— Особисто я маю честь бути ірландцем, сер. Моє прізвище Блад, капітан Пітер Блад, а це мій корабель «Арабелла». До ваших послуг, сер.

— Блад?! — верескнув чоловік. — Трясця вашій матері! Пірат! — Він рвучко обернувся до свого кремезного супутника: — Ван дер Кейлене, ви чуєте? Пірат! Тисяча чортів! Ми потрапили від з-під дощу та під ринву!

— Що? — гортанним голосом спитав велетень. — Що? — перепитав він і раптом зайшовся гомеричним сміхом.

— І чого б це я сміявся, дельфіне? — аж слиною бризкав від обурення чоловік у вишуканому камзолі. — Тепер про нас довго вдома говоритимуть! Спершу адмірал ван дер Кейлен поночі розгубив свій флот, потім французи потопили його флагманський корабель, а на довершення його самого захопили пірати. Дуже втішений, що в цій ситуації ви здатні знайти щось комічне. Це, мабуть, за мої гріхи доля звела мене з вами, та, чорти всіх забирай, мені геть не смішно!

— Панове, дозвольте зауважити, що тут якась плутанина, — спокійно мовив Блад. — Ви не захоплені, а врятовані. Коли ви це зрозумієте, то, можливо, визнаєте за потрібне подякувати мені за гостинність, яку я пропоную вам. Можливо, надто скромна гостинність, але до ваших послуг тут усе найкраще, що я маю.

Маленький джентльмен втупився в нього своїми гострими очицями.

— О! Ви ще й іронізуєте? — сердито вигукнув він. І щоб припинити глузування, одразу ж відрекомендувався: — Я лорд Віллогбі, призначений королем Вільгельмом на пост генерал-губернатора Вест-Індії. Це адмірал ван дер Кейлен, командувач вест-індської ескадри його величності короля Вільгельма, яку він десь загубив у цьому проклятому Карибському морі.

— Короля Вільгельма? — здивувався Блад і помітив здивовані обличчя Пітта і Дайка. — Перепрошую, а Вільгельм — король якої країни?

— Що? Що ви сказали? — перепитав лорд Віллогбі, приголомшений запитанням, але, глянувши на Блада і якийсь час помовчавши, сказав: — Я маю на увазі його величність короля Вільгельма Третього — Оранського, який із королевою Марією править Англією ось уже понад два місяці.

Запала глибока мовчанка. Нарешті Блад збагнув зміст почутого.

— Сер, ви хочете сказати, що нарешті англійський народ повстав і послав під три чорти цього негідника Якова з бандою його головорізів?

Блакитні очі адмірала ван дер Кейлена засяяли, він торкнув лікоть лорда Віллогбі і промовив:

— А в нього правильний політичний нюх, чи не так?

Його світлість усміхнувся у відповідь. На високому обличчі запали глибокі зморшки.

— Божечки, та ж ви нічого не знаєте!.. Де ж вас чорти носили?

— Ми три місяці були відірвані від усього світу, сер, — відповів Блад.

— Воно й видно! За ці три місяці в світі сталися зміни…

Лорд Віллогбі стисло розповів, що король Яків утік до Франції і там перебуває під захистом короля Людовіка. Ось тому Англія приєдналася до антифранцузького союзу і перебуває у стані війни із Францією. І тому сьогодні вранці флагманський корабель голландського адмірала атакувала ескадра де Рівароля. Найімовірніше, дорогою з Картахени французи дізналися про події, що сталися у світі.

Після цих новин капітан Блад ще раз запевнив генерал-губернатора і адмірала, що на його судні до них ставитимуться з належною пошаною, і провів до своєї каюти. Тим часом команда рятувала потерпілих. Новини від лорда Віллогбі дуже схвилювали капітана Блада. Адже, якщо короля Якова позбавили престолу, то це означає, що настав кінець його поневірянням, він зможе повернутися додому і знову розпочати мирне життя, яке чотири роки тому так грубо порушили. Від рою думок у Блада паморочилося в голові. Він був такий збуджений, що не міг мовчати. Під час розмови з розумним і проникливим лордом Віллогбі, який не зводив з нього очей, Блад виклав навіть більше, ніж хотів.

— Як хочете, можете повертатися додому, — запропонував Віллогбі, коли Блад замовк. — Там вас гарантовано ніхто не переслідуватиме за піратство, адже ви змушені були стати на цей шлях. Проте я на вашому місці не квапився б. Ми все про вас знаємо, чули, на що ви здатні на морі — ви маєте чудову нагоду справді проявити себе, адже ви стверджуєте, що вам набридло піратство. На період війни ви підете на службу до короля Вільгельма і завдяки своїм талантам принесете неабияку користь англійському уряду. Звісно ж, уряд перед вами не залишиться в боргу. Раджу вам про це поміркувати. Вам і справді випала чудова можливість показати, на що ви здатні!

— Цю можливість даєте мені ви, ваша світлосте, — поправив його Блад. — Дуже вдячний вам, та, слово честі, зараз я можу думати лише про ту новину, про яку дізнався від вас. Вона перевернула весь світ для мене. Мені слід звикнути до думки про оновлений світ. Лише тоді зможу визначити своє місце в ньому.

До каюти увійшов Пітт із повідомленням про завершення рятування потерпілих, яких усього виявилося сорок п’ять осіб і яких розмістили на двох корсарських кораблях. Потім штурман запитав про подальші розпорядження.

Блад підвівся.

— Я обтяжую вас своїми справами і геть забуваю про ваші. Де ви хочете, аби я вас висадив? У Порт-Роялі?

— У Порт-Роялі? — низенький чоловічок нервово завертівся у кріслі. Перегодя він повідомив Бладу, що вчора ввечері вони вже побували в Порт-Роялі, та губернатора там немає, бо той зібрав усю свою ескадру й вирушив на острів Тортуга у пошуках якихось піратів. Блад спершу здивовано поглянув на нього, а потім гучно розреготався:

— Імовірно, він вирушив ще до того, як дізнався про зміну уряду в Англії і війну з Францією.

— Зовсім не так! — огризнувся Віллогбі. — Губернатор про все знав, знав він також і про моє прибуття ще до того, як намірився вирушити в похід.

— Але це неможливо!

— І я так гадав, одначе цю інформацію я отримав од майора Меллерда, який, очевидно, керує Ямайкою за відсутності цього бовдура.

— Але ж яким треба бути дурнем, щоб кинути свій пост у такий час! — ошелешено промовив Блад.

— Та це ще не все! — додав роздратований лорд. — Цей бовдур узяв із собою всю ескадру, і якщо французи раптом нападуть на місто, то захисту не буде. Ось такий губернатор, призначений колишнім урядом! І так колишня влада чинить у всьому! Він віддав Порт-Роял на волю долі, а його хирлявий форт за якусь годину може перетворитися на руїни. Поведінка Бішопа злочинна!

З Бладового обличчя вмить зникла посмішка.

— Чи знає про це де Рівароль? — різко запитав він.