— Я не знаюся на піратських звичаях, — із презирством процідив де Рівароль.

— Та ви їх схопили на льоту, бароне.

— Ах ви ж паскуди, що ви маєте на увазі!? Я — командувач армії солдатів, а не дряпіжників!

— Та невже? — Бладові очі зблиснули. У них читалася неприхована іронія. — Та хай ким ви є, а як не виконаєте всіх умов моїх людей, які я вважаю справедливими, то матимете неприємності. Мене не здивує, коли до Франції ви не відправите жодного песо й вам доведеться назавжди лишитися тут, у Картахені.

— Наволоч! То ви ще й погрожуєте мені?

— Хіба можна, бароне! Я застерігаю вас від неприємностей. Як ви захочете, то можете поки що їх уникнути, лише скористайтесь моєю порадою. І пам’ятайте: зараз ви сидите на діючому вулкані. Ви не знаєте піратських звичаїв. Якщо опиратиметеся, то Картахена захлинеться кров’ю. Не думаю, що король Франції матиме зиск із того.

По цих Бладових словах де Рівароль мусив перевести суперечку в інше русло. Невдовзі барон таки погодився на виконання вимог корсарів. І поступився він лише тому, що нарешті Блад довів йому, що зволікати з розподілом трофеїв небезпечно. Звісно, пірати могли й програти сутичку, та могло бути й інакше. Однак якщо де Ріваролю й усміхнулась би фортуна, то навряд би в нього лишилося достатньо людей, аби утримати коштовності.

Зрештою, де Рівароль пообіцяв негайно віддати всі розпорядження. А наступного ранку капітан Блад мав прийти зі своїми офіцерами на «Віктор’єз», де в їхній присутності переважать усі коштовності. Пірати отримають свою законну частку трофеїв та переправлять на свої кораблі.

Увечері корсари вволю погуляли, мріючи про завтрашній розподіл здобичі й потішаючись над дивною поступливістю напиндюченого де Рівароля. Та наступного дня, щойно зайнялося на світ, стало зрозуміло, чому барон так поводився. На якорі стояли тільки «Арабелла» й «Елізабет». «Лахезіс» і «Атропос» ремонтували на березі. Французів на рейді не було — вночі вони тихцем утекли з гавані. На заході виднілися лише дві крихітні крапки — вітрила. Барон утік зі своїми солдатами та захопив усе багатство. І лише обдурені пірати лишились у Картахені, а з ними й де Кюссі, добровольці та негри з острова Гаїті, яких барон теж обвів навколо пальця.

Дика лють об’єднала піратів із людьми де Кюссі. У передчутті нових пограбувань страх був ще більший. Лише капітан Блад зовні залишався спокійний, хоч це й нелегко йому давалось, бо насправді він ледь стримував обурення, що вирувало в ньому. Йому так хотілося поквитатися з підлим де Ріваролем за всі образи!

— Ми маємо його наздогнати! — зопалу оголосив він.

Спершу всі підтримали його, та одразу ж згадали, що в море можуть вийти тільки два кораблі, та й на тих бракувало провіанту для далекого плавання. Капітани «Лахезіс» і «Атропос» відмовилися брати участь у погоні за де Ріваролем. Зрештою в Картахені лишалося ще чимало цікавого, тому вони вирішили лагодити свої кораблі та займатися грабунками. Блад, Гаторп і всі їхні однодумці можуть діяти на власний розсуд.

Тоді Блад зрозумів усю безглуздість свого заклику й одразу ж повідомив про його скасування, унаслідок чого між двома групами мало не зчинилася бійка. Тим часом вітрила французьких кораблів зникли за обрієм. Блад був у відчаї. Якщо зараз він вийде в море і залишить тут піратів, то лише Бог знає, що тут коїтиметься. Якщо ж він лишиться, то його люди і команда Гаторпа об’єднаються з рештою піратів і знов-таки почнуть грабувати місто. Поки капітан Блад міркував про це, його команда і Гаторпова, розлючені вчинком підступного Рівароля, все вирішили за своїх командирів. Якщо наздогнати французькі кораблі, то можна не лише покарати мерзотника, який так безцеремонно порушив угоду і з союзника перетворився на ворога, а й захопити не просто свою частку — усі багатства, вивезені з Картахени.

Блад вагався, тож піратам довелось майже силоміць доставити його на облавок «Арабелли».

За годину наповнили водою бочки, повантажили їх на кораблі, й «Арабелла» з «Елізабет» помчали за ворогом.

Ось що пише Пітт у судновому журналі:

«Коли ми вийшли у відкрите море, я пішов розшукати капітана, бо знав, як боляче він усе це переживає. Він сидів сам у каюті, обхопивши руками голову, і дивився невідомо куди…»

— Пітере? — вигукнув молодий штурман. — Боже ж мій, що тебе так гризе? Не схоже, що думки про Рівароля.

— Ні, — відповів Блад. Йому дуже хотілося нарешті з кимось поговорити по щирості, вилити все, що його бентежило, бо інакше можна було збожеволіти. Зрештою, Пітт був його другом, любив його і, без сумніву, заслуговував на його довіру. — Коли б вона знала! Коли б вона знала! О боже! Я думав, що з піратством покінчив назавжди, а цей мерзотник утягнув мене в авантюру, гіршу за будь-який піратський напад. Ти подумай лишень про Картахену! На яке пекло перетворилася вона тепер, і зробили це наші дияволи, а відповідальність ляже на мене!

— Що ти, Пітере! За це відповість де Рівароль, а не ти. Це він, підлий розбійник, винен у всьому, що сталося. Чим ти міг зарадити у цій ситуації?

— Я мав би залишитися в Картахені, бодай чимось зарадив би.

— Це все марно, ти ж знаєш, то навіщо так побиваєшся?

— Річ не тільки в цьому, — простогнав Блад. — А що ж я робитиму далі? Я не маю можливості чесно служити англійцям. Наслідки чесної служби у французів ти сам бачиш. Що ж робити далі? Знову піратство? Я з ним покінчив. По правді, якщо я хочу жити чесно, то мені залишається лише одне: запропонувати свою шпагу королеві Іспанії.

Та був ще один вихід, на нього Блад сподівався найменше, але до цього виходу він уже наближався на своїх кораблях. Усе, що він із таким болем переживав зараз, було лишень необхідним етапом у його бурхливому житті.

Пірати розраховували, що де Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змушений відремонтувати свої кораблі і попрямує на острів Гаїті. Туди й вирушили. Дули помірні сприятливі вітри, тож «Арабелла» й «Елізабет» дві доби борознили море, проте французів не бачили. На світанку третього дня кораблі потрапили в густий туман, який утруднив спостереження. Пірати стали побоюватися, що де Рівароль напевно втече від них.

За тридцять миль від них мала бути Ямайка. І справді, незабаром на північному заході замаячив могутній хребет Голубих гір, що скидався на ледь помітну смугу хмар. Здавалося, ніби синьо-фіолетові вершини зависли у повітрі над хвилями туману, що стелився над самісіньким морем. Кораблі йшли під сприятливим західним вітром. Час до часу пірати чули далекий гуркіт. Менш досвідчені моряки могли б подумати, що то шум прибою.

— Гармати! — вигукнув Пітт, що стояв із Бладом на квартердеку.

Блад кивнув головою, уважно прислухаючись.

— Це десь за десять-п’ятнадцять миль, неподалік Порт-Рояла, — додав Пітт і поглянув на свого капітана. — А чи не пов’язано це з нашою погонею?

— Може, полковник Бішоп із кимось зчепився. А з ким йому ще воювати, як не з нашими друзями? Гадаю, це і справді стосується нашого походу. Що ж, нам треба підійти ближче і дізнатися, що до чого.

І вони пішли на гуркіт, що посилювався у міру наближення до місця бою. Через годину, коли Блад сподівався в тумані угледіти в підзорну трубу кораблі, що ведуть бій, гуркіт ущух. Та пірати не міняли курс. Усі висипали на палубу і стурбовано вдивлялися в туманну безодню. Аж раптом побачили перед собою велетенський палаючий корабель. Коли «Арабелла» й «Елізабет» підійшли ближче, то видно було обгорілі щогли, а на грот-щоглі виднівся вимпел із хрестом святого Георгія.

— Англійський корабель! — вигукнув капітан. Він прагнув побачити переможця бою, жертва була перед ними. Коли ж вони наблизилися до палаючого судна, то побачили, як віддаляються три високі кораблі. Звісно, спершу вони подумали, що кораблі належить до ямайської ескадри, а охоплена вогнем жертва — розгромлений піратський корабель.

«Арабелла» й «Елізабет» поспішили на поміч нещасним морякам, які у відчаї збилися в трьох переповнених шлюпках. Однак Пітт не опускав підзорної труби і побачив таке, що могло помітити лише око досвідченого моряка: найбільшим із трьох суден був флагманський корабель де Рівароля «Віктор’єз».