Бладове серце аж завмерло від відчаю. Та раптом крізь густий ядушний дим він побачив голубий із позолотою «Вікор’єз». Скалічена «Арабелла» надто повільно рухалась, і він зрозумів, що судно потоне, так і не діставшись «Віктор’єз».

Такої ж думки був і нідерландський адмірал, який вибухнув брудною лайкою. Лорд Віллогбі також кляв Блада на чому світ стоїть за те, що той пішов на абордаж, поставивши на карту все.

— Ми не мали іншого виходу! — тремтів, мов у лихоманці, Блад. — Ви маєте рацію, це відчайдушний крок, та я діяв за ситуацією і з огляду на малі сили. Я терплю поразку перед носом у перемоги.

Проте корсари й не думали здаватися. Гейтон і зо два десятки жилавих головорізів, що тримали в руках абордажні гаки, причаїлись серед уламків носа корабля. За сім-вісім ярдів од «Віктор’єз» «Арабелла» спинилася, і коли на очах у радісних французів її носова частина почала занурюватись у воду, корсари Гейтона з дикими криками позакидали абордажні гаки. Два з них уп’ялися в дерев’яні частини французького корабля. Досвідчені пірати діяли блискавично. Ухватившись за ланцюг одного з гаків, вони щосили потягнули його на себе, щоб зблизити кораблі.

Блад, який спостерігав за операцією з квадратека, крикнув громовим голосом:

— Мушкетери — на ніс!

Мушкетери, які стояли напоготові на шкафуті, притьмом кинулися виконувати наказ. Саме від швидкості залежав успіх їхньої операції. Півсотні мушкетерів ринулися вперед. Над головами людей Гейтона, з-за уламків носової частини, засвистіли кулі. І це було саме вчасно, бо французькі солдати, переконавшись у неможливості відчепити абордажні гаки, готувалися відкрити вогонь.

Кораблі з гуркотом зіткнулися правими бортами. Блад спустився з квадратека на шкафут і віддавав накази, які виконувалися з блискавичною швидкістю. Миттю були спущені вітрила, обрубані мотузки, що підтримували реї, на кормі вишикувався авангард абордажного загону.

У мить зіткнення кораблів за командою Блада пірати замахнулись абордажними гаками: «Арабелла», що мала от-от потонути, міцно пришвартувалася до «Віктор’єз».

Віллогбі і ван дер Кейлен, затамувавши подих, стояли на юті з широко розплющеними очима і спостерігали за блискавичною швидкістю й точністю, з якою діяли Блад і його відчайдушна команда. Та ось сурмач просурмив атаку, і корсари з капітаном кинулися на палубу французького корабля. Пірати з ар’єргардної групи абордажників під проводом Оґла з криком перескакували на носову частину «Віктор’єз», до рівня якої вже опустилася висока корма «Арабелли». За прикладом вожака вони накинулись на французів, як хорти кидаються на загнану дичину. А за сміливцями з «Арабелли» на борт «Віктор’єз» кинулись і решта піратів. На облавку корабля залишались тільки лорд Віллогбі й нідерландець, що спостерігали за боєм із квадратека.

Бій тривав не більш як півгодини. Почався він на носовій частині корабля і швидко перекинувся на шкафут. Французи чинили відчайдушний опір, тішачи себе тим, що вони чисельно переважають супротивника, і боячись, що в разі поразки ворог їх не пощадить. Та попри відчайдушну хоробрість французів пірати поступово відтісняли їх до одного боку палуби, і під вагою пришвартованої «Арабелли» «Віктор’єз» накренився на правий борт. Корсари знали, що їм нема куди відступати, тож мали або загинути, або перемогти. Зрештою вони заволоділи «Віктор’єз», хоча ця перемога і коштувала життя половині команди. Уцілілі французи скупчилися на квадратеку і ще намагалися боронитися під крики розлюченого де Рівароля. Та щойно він упав із простреленою головою, його люди покидали зброю і стали благати про пощаду.

Однак і тоді піратам було не до відпочинку. «Елізабет» і «Медуза» були зчеплені абордажними гаками, утворивши єдине поле бою, і французи вже двічі відкидали людей Гаторпа зі свого корабля. Гаторп потребував негайної допомоги. Поки Пітт із матросами займався вітрилами, а Оґл наводив лад на нижній гарматній палубі, Блад наказав повиймати гаки, аби звільнити захоплений корабель від важкого вантажу. Лорд Віллогбі й адмірал ван дер Кейлен уже перейшли на «Віктор’єз», і коли корабель зробив поворот, щоб допомогти Гаторпу, Блад востаннє подивився на «Арабеллу», яка так довго йому служила і стала мало не частиною його самого. Відчепили гаки, й «Арабелла» ще якийсь час погойдалась на хвилях, а потім повільно пішла на дно. Невдовзі на її місці крутились лише невеличкі вири.

Блад мовчки стояв серед трупів та уламків, не зводячи погляду з місця зникнення «Арабелли». Він не почув, як до нього хтось підійшов, і отямився лише тоді, коли пролунав голос позаду:

— Ось уже вдруге за сьогодні я маю вибачатися перед вами, капітане. Досі мені не доводилося бачити, як звитяга неможливе робить можливим і поразка перетворюється на перемогу!

Блад різко розвернувся, і лорд Віллогбі побачив його страшне обличчя. Шолом зсунувся набік, передня частина кіраси прогнулась, пошматований рукав відкрив закривавлену праву руку. З-під скуйовдженого волосся цебеніла кров. Здавалось, на його почорніле обличчя була натягнута страшна маска.

Та крізь цю жахливу маску неприродно блищали сині очі, а з них текли сльози, змиваючи порохову кіптяву і кров.

Дорогою ціною заплатили корсари за перемогу. Із Картахени з Бладом вийшли триста двадцятеро піратів, а живими лишилися не більше сотні. «Елізабет» навряд чи підлягала ремонту, а її бравий капітан Гаторп загинув ув останньому бою. Однак ці смерті не були марними, адже пірати здобули перемогу над значно сильнішим ворогом, врятували Ямайку від руйнування, та ще й для короля Вільгельма захопили ескадру де Рівароля та вивезені ним з Картахени скарби.

Наступного дня ввечері дев’ять довгоочікуваних кораблів ескадри ван дер Кейлена кинули якір на рейді Порт-Рояла.

Адмірал не скупився на слова, відверто і від щирого серця висловлюючи своїм нідерландським і англійським офіцерам усе, що він про них думав і на що вони заслуговують.

Шість кораблів ескадри готувалися до виходу в море. Лорд Віллогбі — новий генерал-губернатор — збирався відплисти на Антильські острови, щоб на власні очі побачити, як ідуть справи в інших англійських колоніях у Вест-Індії.

— Я затримуюсь тут через відсутність цього недоумка губернатора! — бідкався він адміралові.

— Нефже? — дивувався ван дер Кейлен. — Ніяк не фтямлю, шому це вас затримує?

— Я маю покарати цього йолопа, а на його місце призначити того, хто зрозуміє, в чому полягають його обов’язки, і сумлінно їх виконуватиме.

— І зарати цього фарто сатримуфатися? А як француз нападе на Барбадос? Така людина, як фам трепа, є, і він не потрепує інструкцій. Він захистить Порт-Роял ліпше за нас із фами.

— Чи не Блада ви маєте на увазі?

— Та його, свісно. Хіба у вас є ліпша кандидатура? Ми ш бачили, на що фін здатний.

— То і ви такої ж думки! Я вже все добре обміркував і, чорти б мене ухопили, не бачу кращої кандидатури! Морган також свого часу був губернатором, та Блад кращий за Моргана!

Послали по Блада. Капітан з’явився ошатно вбраний і життєрадісний — за час перебування в Порт-Роялі він устиг як слід причепуритися. Пропозиція лорда Віллогбі вразила його наче блискавка, адже про таке він навіть і не мріяв, тож Блад занепокоївся, чи впорається він із такою відповідальністю.

Віллогбі вибухнув гнівним криком від почутого:

— То невже я запропонував би вам цю посаду, якби сумнівався бодай на йоту у вашій здатності керувати? Якщо це єдине ваше заперечення…

— Не єдине, мілорде… Розумієте, я мріяв поїхати додому… Я сумую за зеленими вуличками Англії. Там, у садах Сомерсета, незабаром цвістимуть яблуні, — зітхнув Блад.

— «Цвістимуть яблуні»! — грубо перекривив Блада його світлість. — Що це за чортівня? «Цвістимуть яблуні», — і він кинув погляд у бік ван дер Кейлена.