Французький уряд, так само як і англійський, дуже роздратували корсари, які погіршували й до того нестабільні відносини з Іспанією. Марно намагаючись покласти край їхнім операціям, уряди вимагали від губернаторів своїх колоній максимальної суворості до піратів. Та, як і губернатор Тортуги, ті наживались на своїх оборудках із корсарами, або, подібно до губернатора французької частини Гаїті, вважали, що їх слід не винищувати, а підтримувати, адже вони всіляко стримують міць і жадібність Іспанії. Тому, навіть не змовляючись один із одним, губернатори не прагнули вживати крайніх заходів, через які корсари були б змушені шукати собі інших районів для діяльності.

Міністр іноземних справ Англії лорд Сендерленд, щоб якнайшвидше виконати наполегливу вимогу короля Якова будь-що задобрити Іспанію, призначив губернатором Ямайки рішучу людину. Цією рішучою людиною був найвпливовіший плантатор Барбадосу — полковник Бішоп.

Своє нове призначення той прийняв із особливою запопадливістю, адже давно мріяв звести рахунки з Пітером Бладом.

Полковник полишив свої плантації, які приносили йому надприбутки, і відразу ж по прибутті на Ямайку дав відчути корсарам, що не має намірів із ними панькатися. Деяким із них було ой як несолодко! Лише один пірат, колишній раб колишнього плантатора, завжди вислизав із рук Бішопа. Він так само тривожив іспанців на воді й суші. Його сміливі наскоки аж ніяк не покращували напружених відносин між Англією та Іспанією, що було особливо небажано в часи, коли так важко вдавалося зберігати мир у Європі.

Скажений від люті, що накопичувалась у ньому з кожним днем, та від постійних доган із Лондона за неспроможність упоратися з капітаном Бладом, Бішоп став замислюватися про захоплення свого ворога безпосередньо на Тортузі. На своє щастя, він відмовився від цієї шаленої ідеї. По-перше, його пригальмували природні укріплення острова, а по-друге, він подумав, що спробу очистити Тортугу від корсарів Франція може розцінити як розбійницький напад і глибоку образу дружньої держави. Та все ж полковникові Бішопу здавалося, якщо не вжити якихось рішучих дій, то тоді взагалі нічого не зміниться. Ось ці думки він і виклав у своєму листі до міністра іноземних справ.

Від листа, у якому висвітлювався реальний стан справ, лорд Сендерленд впав у відчай. Він розумів, що таку проблему навряд чи можна розв’язати стандартними діями, згадав про Моргана, який при Карлі ІІ став на королівську службу, і подумав, що в такий спосіб може вирішити й питання з капітаном Бладом. Його світлість урахував, що протизаконну діяльність Блада можна пояснити не вродженими його вадами, а необхідністю, що корсарством він змушений був зайнятися лише в силу обставин, пов’язаних із його появою на Барбадосі. І що зараз Блад лише зрадіє, отримавши можливість відмовитися від небезпечного ремесла.

Діючи відповідно до своїх висновків, Сендерленд послав на Ямайку власного родича лорда Джуліана Вейда з кількома заповненими офіцерськими патентами, на яких не були проставлені тільки прізвища.

Міністр дав йому чіткі вказівки щодо того, як він має поводитися, та разом із тим надав йому цілковиту свободу дій під час виконання цих вказівок. Вправний інтриган і хитрий політик, Сендерленд порадив своєму родичу в разі, якщо Блад упреться рогом, взятися за його офіцерів і настільки ослабити Блада, аби він став легкою здобиччю полковника Бішопа.

«Королева Мері», корабель, на якому мандрував цей досить освічений, дещо розбещений і вельми елегантний посол лорда Сендерленда, благополучно дістався Сент-Нікола — останньої своєї стоянки перед Ямайкою. Ще в Лондоні було вирішено, що лорд Джуліан спершу постане перед губернатором у Порт-Роял, а звідтіля вже вирушить на зустріч із уславленим піратом Пітером Бладом на Тортугу. Та ще до знайомства з губернатором лорду Джуліану пощастило познайомитися з його племінницею, що гостювала у Сент-Нікола в своїх родичів, перечікуючи тут страшну цьогорічну спеку на Ямайці. Вона погостювала кілька місяців і поверталась додому. Прохання надати їй місце на облавку «Королеви Мері» одразу ж задовольнили.

Лорд Джуліан зрадів її появі на кораблі. Досі мандрівка була просто цікавою, а тепер навіть набувала певної пікантності. Річ у тім, що його світлість належав до тих галантних кавалерів, для яких існування, не прикрашене присутністю жінки, прирівнювалося до беззмістовного животіння.

Міс Арабелла Бішоп — пряма, щира, з майже хлопчачими вільними рухами — звісно, не була тією дівчиною, на якій у Лондоні зупинив би свій погляд перебірливий лорд Вейд — молодик років двадцяти восьми, трохи вищий середнього зросту, та здавався вищим через худорлявість. Довговиде бліде обличчя його світлості з чутливим ротом і тонкими рисами, обрамлене локонами золотистої перуки, і світло-блакитні очі надавали йому мрійливості чи, точніше, меланхолійності. Вишуканий, тренований у сердечних справах смак скеровував його увагу на інших дівчат — томливих, безпорадних, але жіночних. Чарівливість міс Бішоп була безперечною, та оцінити її могла лише людина з добрим серцем і гострим розумом, а лорд Джуліан хоч і не був мужлаєм, проте не відзначався й належною делікатністю.

Хай там як, та Арабелла Бішоп була молодою привабливою жінкою з непоганої сім’ї і опинилась на одній географічній широті з лордом Джуліаном. А цей факт уже сам по собі був рідкісним. Зі свого боку ж він, із його титулом і становищем, люб’язністю й манерами досвідченого придворного, був представником того величезного світу, про який дівчина, що більшу частину життя провела на Антильських островах, лише чула краєм вуха. Чи варто дивуватися, що взаємний інтерес у них виник ще до того, як «Королева Мері» вийшла із Сен-Нікола. Кожен із них міг розповісти іншому багато такого, чого той не знав. Він міг збентежити її уяву захопливими історіями про Сент-Джеймський двір і в багатьох із них відвести собі героїчну або принаймні помітну роль. Вона ж могла збагатити його розум важливими відомостями про Новий Світ, куди він уперше потрапив.

Ще до того як Сен-Нікола зник за обрієм, вони стали добрими друзями. Його світлість уніс певні корективи у своє перше враження про неї, відчувши на собі чари того прямого і безпосереднього почуття дружби, яке примушувало Арабеллу ставитись до кожного чоловіка як до брата. З огляду на те, що лорд Вейд весь час думав лише про свою місію, не дивно, що між ними виникла розмова про капітана Блада.

— От мені цікаво, — почав він, коли вони гуляли на кормі, — чи бачили ви колись цього Блада? Адже якийсь час від був рабом на вашій плантації.

Міс Бішоп зупинилась, сперлась на гакаборт і, вдивляючись у землю, що танула за горизонтом, відповіла за кілька хвилин спокійним, рівним голосом:

— Я часто бачила його і дуже добре його знаю.

— Он як! Не може такого бути!

Його світлість на якийсь час вийшов зі стану незворушності, який із такими зусиллями в собі виховував, а тому не помітив, як щоки Арабелли Бішоп раптом спалахнули рум’янцем, хоча і вважав себе дуже спостережливою людиною.

— Чому ж не може бути? — з удаваною байдужістю запитала Арабелла.

Та Вейд не помітив і цього дивного спокою в її голосі.

— Так, так, — кивнув він, думаючи про своє. — Звісно, ви могли його знати. А що він за один, на вашу думку?

— Тоді я вважала його нещасною людиною.

— Ви знаєте його історію?

— Так, він розповів її мені. А тому я цінувала його за неймовірну витримку, з якою він пережив своє горе. Та після того, що він зробив, я почала сумніватись, чи говорив він зі мною правдиво.

— Якщо ви сумніваєтеся в несправедливості щодо нього з боку королівської комісії, яка судила бунтівників Монмута, то все, що розповідав вам Блад, — щира правда. Напевне відомо, що він не брав участі у повстанні Монмута й був засуджений за таким параграфом закону, якого міг і не знати, а судді розцінили його природний людський учинок як зраду. Та, честю присягаюся, якоюсь мірою він помстився за себе.

— Так, — ледь чутно промовила вона, — але ж ця помста і згубила його.