— Мені дуже нелегко про це говорити, побий мене грім! Ця людина заслуговує кращого ставлення до себе. І, скажу відверто, всі ми заважали йому стати іншим: ваш дядько — тим, що не зміг подолати своєї злоби, а ви… коли сказали йому, що королівською службою він спокутує своє минуле, і не захотіли визнати за ним цієї спокути, коли він пішов на службу до короля. І ви так вчинили попри те, що лише турбота про ваш порятунок була єдиною причиною, що змусила його прийняти таке рішення.

Вона відвернулась від нього, аби лорд Вейд не бачив її обличчя.

— Я знаю, тепер я знаю! — м’яко промовила вона. Трохи помовчавши, запитала: — А ви? Яку роль відіграли у цьому ви? Чому вам разом із нами треба було псувати йому життя?

— Моя роль? — він знову завагався, а потім розпачливо кинувся вперед, як це роблять люди, які намагаються якомога скоріше зробити те, чого бояться. — Якщо я правильно його зрозумів, то моя пасивна участь усе ж була дуже активна. Дуже прошу вас, міс Арабелло, не забувайте, що я лише переказую його слова. Від себе не додаю жодного слова… Він сказав, що моя присутність завадила йому відновити своє добре ім’я у ваших очах. А без цього не може бути й мови про жодну спокуту.

Вона з тривогою подивилась йому в очі й на супилась.

— Він вважав, що ваша присутність завадила повернути його добре ім’я? — перепитала вона. Ясна річ, вона просила пояснити ці слова. Він, червоніючи і хвилюючись, плутано став пояснювати:

— Він сказав мені це так… із його слів я зрозумів… та не насмілюсь навіть вірити… Арабелло, бог свідок, я не фат. Він сказав… Спершу дозвольте мені викласти все від самого початку — ви зрозумієте, в якому становищі я опинився. Я прибув на його корабель із вимогою негайно видати вашого дядька. Блад розсміявся мені просто в обличчя, адже полковник Бішоп був заручником його безпеки. Коли я прибув на корабель, то сам дав йому ще одного заручника, щонайменше такого ж цінного, як і половник Бішоп. Та все ж капітан попросив мене поїхати. Він зробив це не через страх перед наслідками — він узагалі нічого не боїться. Він вчинив так не через якусь особисту повагу до мене. Навпаки, він зізнався, що ненавидить мене з тієї ж причини, яка спонукає його турбуватися про мою безпеку…

— Я не розумію, — промовила вона, коли лорд Джуліан на мить затнувся. — Усе це якось купи не тримається…

— Це лише так здається… а річ у тім, що цей нещасний, Арабелло, насмілився вас полюбити.

Вона зойкнула. Серце її несамовито закалатало. Арабелла ошелешено поглянула на лорда Джуліана.

— Я… я налякав вас? — стурбовано запитав він. — Я боявся цього, та все ж мав розповісти вам, аби ви знали все.

— Продовжуйте, — попросила вона.

— Гаразд. Він вбачав у мені людину, яка заважає добиватися вашої взаємності. А тому він залюбки убив би мене на дуелі. Та оскільки моя смерть завдала б вам болю, а ваше щастя для нього найдорожче в світі, він відмовився тримати мене як заручника. Якби йому не дали можливості вільно вийти в море, я міг би загинути під час бою, тоді б, можливо… ви оплакували б мене. Він не міг допустити цього. Він сказав слово в слово таке: ви дивитесь на нього, як на злодія й пірата, і потім додав, що коли з нас двох, як йому здалося, ви обрали мене, то ваш вибір, на його думку, правильний. Тому він і попросив залишити його корабель і наказав своїм людям доправити мене на берег.

Арабелла звела на лорда очі, повні сліз. Затамувавши дух, лорд Джуліан ступив крок до неї і простягнув їй руку.

— Чи мав він рацію, Арабелло? Моє щастя залежить від вашої відповіді.

Та вона й далі мовчки дивилась на нього. У її очах бриніли сльози. Поки вона мовчала, він не зважувався наблизитися до неї.

Вейда розривали сумніви. А коли вона нарешті заговорила, то він одразу ж збагнув, що не помилявся.

Своєю відповіддю Арабелла чітко дала зрозуміти, що вона усвідомила лише ту частину всього ним сказаного, яка стосувалась тільки почуттів Блада до неї.

— О боже! Він так сказав? — вигукнула вона.

Арабелла відвернулась від лорда. Крізь листя апельсинових дерев, що обрамляли алею, вона дивилась на блискучу гладінь величезної бухти й пагорби, що виднілись оддалік. Минуло кілька хвилин, а Вейд усе ще стояв нерухомо, боячись, що вона скаже далі. Нарешті Арабелла заговорила. Повільно, наче думала вголос:

— Учора ввечері, коли мій дядько так лютував, я зрозуміла, що шалена мстивість властива всім людям, які чинять погано й неправильно. Вони скаженіють, аби виправдати всі свої погані вчинки. Я з легкістю вірила в жахіття, які приписували Пітеру Бладу. Вчора він сам пояснив мені історію з Левасером, яку ви чули в Сент-Нікола. А нині ви самі підтверджуєте його порядність і правдивість. Тільки дуже добра людина могла вчинити так шляхетно…

— І я такої ж думки, — м’яко сказав лорд Джуліан.

Арабелла важко зітхнула.

— А чого сьогодні варта моя чи ваша думка? — промовила вона, зітхнувши ще раз. — Ох і важко ж думати, що якби вчора я не відштовхнула його своїми словами, то він урятувався б! Якби мені вдалося поговорити з ним до його виходу з будинку! Я чекала на нього, та він повернувся з моїм дядьком, і я навіть гадки не мала, що більше ніколи його не побачу. А нині він знову вигнанець і пірат… Його ж усе одно колись упіймають і повісять, і винна в цьому лише я сама!

— Що ви говорите! В цьому винен лише ваш дядько з його дикою злістю й упертістю. Ви не маєте себе в чомусь звинувачувати.

Арабелла нетерпляче повернулась до нього. В її очах і досі стояли сльози.

— Не кажіть так! — вигукнула вона. — Він же сам розповів вам, що саме я винна. Він же розповів вам, як я його ображала, що була до нього несправедлива. Тепер я знаю, що це щира правда.

— Арабелло, не засмучуйтесь, — утішав її лорд Джуліан. — Повірте, я зроблю все можливе, аби врятувати його.

У неї аж подих перехопило від хвилювання.

— Правда? — вигукнула вона з палкою надією. — Ви обіцяєте? — вона рвучко простягнула йому руку й він стиснув її у своїх руках.

— Присягаюсь вам! Усе, що від мене залежатиме, — відповів він і, не відпускаючи її руки, стиха додав: — Та ви не відповіли на моє питання, Арабелло…

— Яке питання? — здивовано поглянула на нього дівчина, як на навіженого. І що могли значити в цей момент якісь питання, коли йшлося про Пітерову долю?

— Питання, що стосується особисто мене… мого майбутнього, — мовив лорд Джуліан. — Я хочу знати… Те, у що вірив Блад, що змусило його… чи правда… що я вам небайдужий?

Він помітив, як умить змінився вираз її обличчя.

— Не байдужі? — перепитала вона. — Звісно ж, ні. Ми добрі друзі, і я сподіваюсь, лорде Джуліан, що ми й надалі ними залишимось.

— Друзі?.. Всього лише друзі? — промовив він чи то з розпачем, ти то з гіркотою. — Арабелло, я прошу вас не лише про дружбу! Невже ви відповісте мені, що Пітер Блад помилявся?

Вона з тривогою поглянула на нього і спробувала м’яко звільнити свою руку. Спершу він намагався утримати її, та, зметикувавши, що це прояв насильства, випустив руку зі своїх пальців.

— Арабелло! — вигукнув він із болем у голосі.

— Лорде Джуліан, я залишусь вашим другом. Лише вашим другом.

Повітряний замок рухнув. Його світлість раптом відчув себе найнещаднішим чоловіком у світі. Він не був самовпевненою людиною, і сам це визнавав, та все ж дечого не міг збагнути. Вона обіцяла йому лише дружбу, а він міг би дати їй таке майбутнє, що племінниці колоніального плантатора і в чарівному сні не наснилося б. Вона ж відмовляється й натомість говорить про дружбу. То Пітер Блад таки помилявся. Тоді виходить, що Арабелла… Але він урвав думки. Для чого ятрити рану? Він має отримати чітку відповідь. І він відверто запитав її:

— Це Пітер Блад?

— Пітер Блад? — повторила Арабелла, не розуміючи сенсу питання. А коли зрозуміла, то спалахнула рум’янцем. — Н-не знаю, — затинаючись, промовила вона.

Навряд чи вона дала відверту відповідь. Так сталося, що сьогодні вранці з очей її спала запона. Нарешті вона зрозуміла, як Пітер Блад ставився до людей. І запізнілі на добу відчуття сповнили її серце жалем і тугою.