Адмірал і офіцери, співчутливо вислухавши розповідь кабальєро, сердечно його привітали. Та нарешті було поставлене вже давно очікуване питання:

— А де ж мій брат? Чому він не прибув на корабель, аби особисто привітати мене?

Еспіноза-молодший відповів так:

— Мій батько з прикрістю змушений був позбавити себе цієї честі й задоволення. На жаль, любий дядечку, він нездужає, і це змушує його не полишати своєї каюти… О ні, ні, нічого серйозного! У нього легка лихоманка від невеликої рани, отриманої ним під час нещодавнього нападу на острів Барбадос, коли, на щастя, був звільнений з неволі й цей кабальєро.

— Зачекай-но, племіннику, зачекай! — з удаваною суворістю вигукнув дон Мігель. — Який напад? Мені нічого не відомо про все це. Я маю честь представляти тут його католицьку величність короля Іспанії, а він перебуває у мирі з англійським королем. Ти, здається, бовкнув зайвого… Я спробую забути все це, про що попрошу й вас, добродії, — додав він, звертаючись до своїх офіцерів. При цьому він підморгнув усміхненому капітанові Бладу й додав: — Ну що ж! Якщо брат не може приїхати до мене, я сам поїду до нього.

Дон Естебан сполотнів, немов мрець, з Бладового обличчя зникла усмішка, але він не втратив цілковитого самовладання і конфіденційним тоном, у якому чудово перепліталися шанобливість, переконання й іронія, сказав:

— З вашого дозволу, доне Мігель, насмілююся зауважити, що цього вам не слід робити. І наразі я висловлюю точку зору дона Дієго. Ви не повинні зустрічатися з ним, поки не загояться його рани. Це не тільки його бажання, а й головна причина, що пояснює його відсутність на облавку «Енкарнасіона». Щиро кажучи, рани вашого брата, доне Мігелю, не такі вже й серйозні, аби завадити його перебуванню тут. Дон Дієго не так переймається своїм здоров’ям, як небезпекою поставити вас у незручне становище, якщо ви безпосередньо від нього почуєте про те, що сталося кілька днів тому. Як ви зволили сказати, ваше превосходительство, між його католицькою величністю та королем Англії зараз мир, а ваш брат дон Дієго… — Блад мить помовчав. — Гадаю, зайве мені просторікувати про це. Те, що ви почули від нас про якийсь напад — це звичайна чутка… Ваше превосходительство розуміє це?

Його високопревосходительство адмірал насупився.

— Так, я розумію, але… не все, — промовив він, напружуючись.

На якусь мить Блад занепокоївся. Чи не викликав він, часом, якихось підозр у цього іспанця? Та хіба за одягом і мовою кабальєро Педро Сангре не був справжнім іспанцем і хіба не стояв поруч із ним дон Естебан, готовий підтвердити його історію? І перш ніж адмірал встиг вимовити бодай слово, Блад поквапився дати додаткове підтвердження:

— До речі, в нашому човні лежать дві скрині з п’ятдесятьма тисячами песо, які нам доручено доставити вашому високопревосходительству.

Його високопревосходительство навіть підстрибнув од захвату, а офіцери його раптом захвилювалися.

— Це викуп, отриманий доном Дієго від губернатора Барба…

— Заради бога, жодного слова більше! — вигукнув адмірал. — Я нічого не чув…Мій брат бажає, щоб я доставив для нього ці гроші в Іспанію? Гаразд! Однак це сімейна справа. Вона стосується лише мого брата й мене. Звісно, це можна зробити, але я не повинен знати… — Він затнувся. — Гм! Поки підніматимуть на облавок ці скрині, прошу до мене на склянку малаги, добродії. — І адмірал у супроводі чотирьох офіцерів та ченця, спеціально запрошених для цього випадку, попрямував до своєї розкішної каюти.

Слуга, розливши по склянках коричневе вино, вийшов. Дон Мігель, сівши за стіл, погладив свою витку гостру борідку й промовив з усмішкою:

— Пресвята діво! Мій брат, шановні, такий передбачливий. Адже я міг би необережно навідати його на кораблі й побачити там такі речі, які мені як адміралові Іспанії було б важко не помітити.

Естебан і Блад одразу ж із ним погодилися. Потім Блад підняв склянку й випив за процвітання Іспанії та загибель ідіота Якова, що сидить на англійському престолі. Друга половина його тосту була цілком щирою. Адмірал розсміявся:

— Синьйор! Синьйор! Жаль, немає мого брата. Він приборкав би вашу нерозсудливість. Не забувайте, що його католицька величність і король Яків — добрі друзі, а тому тости, як ваші, погодьтеся, в цій каюті недоречні, та, оскільки такий тост уже вимовлений людиною, що має особливі причини ненавидіти цих англійських собак, ми, звісно, можемо випити, добродії, але… неофіційно.

Усі голосно розсміялися й випили за загибель короля Якова ще з більшим ентузіазмом, оскільки тост був неофіційним. Потім дон Естебан, переймаючись батьковою долею і пам’ятаючи, що його страждання затягуються в міру їхньої затримки тут, звівся й оголосив, що їм час повертатися.

— Мій батько поспішає в Сан-Домінго, — пояснив юнак. — Він просив мене прибути сюди тільки для того, щоб обійняти вас, любий дядечку. Тому прошу вашого дозволу відкланятися.

Адмірал, ясна річ, не бачив причин їх затримувати.

Біля трапу Блад тривожно глянув на матросів «Енкарнасіона», які, перегнувшись через облавок, патякали з веслярами шлюпки, що хиталася на хвилях глибоко внизу. Одначе поведінка веслярів не викликала підстав для занепокоєння. Люди з команди «Сінко Льягаса», на щастя для себе, тримали язики за зубами.

Адмірал попрощався з Естебаном ніжно, а з Бладом церемонно:

— Дуже шкодую, що нам доводиться так швидко розставатися, доне Педро. Мені хотілося б, аби ви провели більше часу на «Енкарнасіоні».

— Мені, як завше, не щастить, — чемно відповів Блад.

— Але тішусь надією, що незабаром ми зустрінемося, кабальєро.

— Це велика честь для мене, доне Мігелю, — церемонно відповів Блад. — Вона перевищує мої скромні заслуги.

Вони спустилися в шлюпку й, залишаючи за собою величезний корабель, з гакаборта якого адмірал махав їм рукою, почули пронизливий свисток боцмана — наказ команді зайняти свої місця. Ще не добравшись до «Сінко Льягаса», вони побачили, як «Енкарнасіон» підняв вітрила. Здійснюючи поворот оверштаг[35], іспанці приспустили на знак прощання прапор і відсалютували їм гарматним пострілом.

На облавку «Сінко Льягас» у когось (пізніше з’ясувалося, що в Гаторпа) вистачило розуму відповісти їм тим самим. Комедія закінчувалася, але фінал її раптово забарвився чорним.

На облавку «Сінко Льягаса» їх зустрів Гаторп. Блад звернув увагу на якийсь застиглий, переляканий вираз його обличчя.

— Бачу, ти це помітив, — стиха промовив Блад.

Гаторп із розумінням подивився на нього й одразу ж відкинув думку, що майнула в його голові: капітан Блад явно не міг знати про те, що він хотів йому сказати.

— Дон Дієго… — почав було Гаторп, але потім затнувся і якось дивно подивився на Блада.

Дон Естебан перехопив погляди, якими обмінялися Гаторп і Блад, сполотнів і накинувся на них.

— Ви не дотримали слова, собаки? Що ви зробили з батьком? — закричав він, а шестеро іспанців, що стояли за ним, здійняли ґвалт.

— Ми не порушували обіцянки, — рішуче відповів Гаторп, й одразу ж усі замовкли. — У цьому не було жодної необхідності. Дон Дієго помер ще до того, як ви підійшли до «Енкарнасіона».

Пітер Блад і далі мовчав.

— Помер? — ридаючи, запитав Естебан. — Ти хочеш сказати, що ви вбили його! Як він помер?

Гаторп подивився на юнака.

— Наскільки я можу судити, — відповів Гаторп, — він помер од страху.

Почувши таку образливу відповідь, дон Естебан вліпив Гаторпу ляпас, і той, звичайно, відповів би йому тою ж монетою, якби Блад не став між ними і якби його люди не схопили молодого іспанця.

— Облиш, — промовив Блад. — Ти сам винен, бо образив батька цього хлопчиська.

— Я думаю не про образу, — відповів Гаторп, потираючи щоку, — а про те, що відбулося. Ходімо подивимося.

— Мені нема чого дивитися, — сказав Блад. — Він помер ще до того, як ми зійшли з облавка «Сінко Льягас», і вже мертвий висів на мотузках, коли я з ним розмовляв.