Левасер прагнув якнайскоріше обійняти свою кохану. Він лише змахнув алебардою, і нідерландець упав із проламаним черепом.

Нетерплячий коханець переступив через труп і кинувся в рубку, куди з жахом побігла мадемуазель д’Ожерон. Це була висока струнка дівчина, яка мала невдовзі перетворитися на красиву жінку. Пишне чорне волосся обрамляло її гордовите обличчя кольору слонової кістки. Вираз гонору увиразнювали довгі вії великих чорних очей.

Левасер блискавкою злетів нагору, відкинув закривавлену алебарду й розкрив обійми для своєї коханої. Та, втрапивши в руки, з яких важко було вирватись, вона зіщулилась від страху. На її обличчі проступив жах, стерши звичний гордовитий вираз.

— Нарешті ти моя! Моя попри всі перешкоди! — бундючно вигукнув її герой.

Та вона намагалася відштовхнути його, упираючись кулачками в його груди.

— Навіщо ви вбили його? — стиха запитала вона.

Її герой голосно засміявся і, як божество, що милостиво спускається до простого смертного, пафосно промовив:

— Він став нам на заваді! Тож нехай його смерть слугує символом і застереженням для тих, хто насмілиться перешкоджати нам!

Цей широкий жест так зачарував Мадлен, що вона відкинула геть страхи, перестала опиратися і скорилася своєму героєві.

Він перекинув дівчину через плече й під бурхливі овації своїх людей з легкістю переніс коштовну ношу на «Ла Фудр». Її відчайдушний брат намагався порушити цю романтичну сцену, та Каузак із властивою йому передбачливістю встиг збити його з ніг і зв’язав йому руки.

Затим, коли капітан Левасер у каюті насолоджувався усмішками своєї коханої, лейтенант зайнявся детальним обліком плодів перемоги. Команду нідерландців посадили в баркас і звеліли забиратися до дідька. На щастя, їх було не більше трьох десятків, і всі вони, хоча й перевантаживши баркас, все ж у нього влізли. Каузак оглянув вантаж, залишив на «Джонгроуві» свого старшину і двадцятьох піратів та наказав їм прямувати за «Ла Фудр», що йшов на південь — до Навітряних островів.

Настрій у Каузака був препаскудний. Вони надто ризикували, пограбувавши нідерландський корабель і здійснивши насильство над членами сім’ї губернатора Тортуги. Не без роздратування він поділився своїми думками із Левасером.

— Свою думку тримай при собі! — гаркнув йому капітан. — Невже ти вважаєш мене аж таким дурнем, що засуне свою голову в петлю, не знаючи, як її звідтіля вийняти? Губернатору Тортуги я поставлю такі умови, які він буде змушений прийняти. Веди корабель до острова Вігрен Магра. Там ми зійдемо на берег і все владнаємо. А ще накажи привести в каюту це щеня д’Ожерона.

І Левасер повернувся в каюту до своєї коханої. Туди ж невдовзі привели її брата. Капітан підвівся, аби зустріти його, і при цьому нахилився, щоб не вдаритися головою об стелю. Мадемуазель д’Ожерон також підвелася.

— Навіщо? — запитала вона, вказуючи на зв’язані братові руки.

— Дуже шкодую, але це вимушена необхідність, — промовив Левасер. — Я й сам радий би покласти цьому край. Нехай лише месьє д’Ожерон пообіцяє…

— Нічого я не обіцятиму! — вигукнув блідий од гніву хоробрий юнак.

— От бачиш, — стенув плечима Левасер, удаючи, що йому дуже шкода.

— Анрі, це ж нерозумно! — вигукнула дівчина. — Ти поводишся не як мій друг. Ти…

— Моя маленька дурненька дівчинко… — відповів на те їй брат, хоча й слово «маленька» геть їй не пасувало, адже проти брата вона була крупніша. — Невже я міг би вважати себе твоїм другом, якби принизився до перемовин із цим мерзенним піратом?

— Спокійніше, півнику! — хихонув Левасер, хоча цей смішок не обіцяв нічого доброго.

— Подумай, сестро, — провадив Анрі, — лишень поглянь, до чого призвела твоя нерозумність! Милістю цього чудовиська загинуло декілька людей. Ти не замислюєшся над своїми вчинками. Невже ти можеш вірити цьому собаці, який народився в канаві й виріс серед грабіжників і вбивць?..

Він би й далі говорив, якби Левасер не вдарив його кулаком в обличчя. Його, як і багатьох інших людей, навряд чи цікавила правда про себе.

Мадемуазель д’Ожерон ледь стримала крик, а її брат хитнувся від удару й притулився до перегородки. Із розсіченої губи цебеніла кров. Та він не зневірився. Очима юнак шукав сестрин погляд. На його обличчі з’явилась іронічна посмішка.

— Дивись, — спокійно зауважив д’Ожерон. — Милуйся його шляхетністю. Він б’є людину, в якої зв’язані руки.

Ці звичайні слова, сповнені презирства, розгнівили Левасера.

— А що б ти, щеня, робив, якби тобі розв’язали руки? — він схопив бранця за комір камзола і став його щосили торсати. — Відповідай! Що б ти тоді зробив, базікало, підлото, мерзото… — а потім він став вигукувати слова, значення яких мадемуазель д’Ожерон не знала, та все ж могла зрозуміти їх брудний та огидний сенс.

Вона сполотніла і скрикнула від жаху. Отямившись, Левасер розчахнув двері й пожбурив її брата з каюти.

— Киньте цього мерзотника в трюм! — заревів він, зачиняючи двері.

Левасер трохи вгамував свою лють і з підлабузливою усмішкою повернувся до дівчини. Та її бліде обличчя, здавалося, закам’яніло. Якщо раніше вона вигадала для свого героя неіснуючі чесноти, то тепер же все побачене стерло на порох ці її вигадки. Вона згадала, як по-звірячому він убив нідерландського капітана, і переконалась у справедливості слів, що її брат кинув на адресу цієї людини. На її обличчі читалась огида.

— Ну, моя люба, що сталося? Що з тобою? — запитував Левасер, наближаючись до неї.

Серце стислося од болю. Він із посмішкою підійшов до неї і з силою притягнув до себе.

— Ні… ні! — закричала вона, задихаючись.

— Так, так! — сміявся Левасер, перекривлюючи її.

І це кепкування видалось їй найжахливішим. Він грубо тягнув її до себе, навмисно завдаючи болю. Дівчина чинила шалений опір і намагалась вирватися з його залізних обіймів. Він розлютився й силоміць поцілував її. З його обличчя злетіла маска героя.

— Дурненька, — промовив він. — Саме так назвав би тебе брат. Не забувай, що тут ти опинилась із власної волі. Не грайся зі мною! Ти знала, на що йшла, тому, будь ласка, будь розумнішою, кицюню моя! — він знову її поцілував, і цей поцілунок маснів презирством. Він відштовхнув дівчину від себе й докинув: — Більше жодних сердитих поглядів, інакше пошкодуєш!

Хтось постукав у двері каюти. Левасер відчинив їх і побачив перед собою похмуре обличчя Каузака. Він прийшов із повідомленням, що в корпусі корабля знайдено течу. Стурбований Левасер пішов із ним оглянути пошкодження. За гожої днини пробоїна була безпечна, та якщо здійметься бодай невеличкий шторм, ситуація може погіршитися. Довелося спустити матроса за борт, аби він затулив пробоїну парусиною і запустив помпи.

Нарешті на виднокраї замріла довга низька хмарина. Каузак пояснив, що це найпівнічніший з Віргінських островів.

— Швидше прямуймо туди, — наказав Левасер. — Там ми полагодимо «Ла Фудр». Мені не до вподоби ця задушлива спека — буде шторм…

— Шторм чи щось навіть гірше, — буркнув Каузак. — Бачиш? — І він рукою вказав через плече Левасера.

Капітан обернувся — і йому аж дух перехопило. За п’ять миль два великих кораблі прямували просто на них.

— Дідько б їх ухопив! — вилаявся він.

— А якщо нас переслідуватимуть? — поцікавився Каузак.

— Дамо бій, — рішуче мовив Левасер. — Готові ми до цього чи ні — байдуже.

— Відчайдушна сміливість, — кинув Каузак, не приховуючи своєї зневаги, і плюнув на палубу. — Ось що трапляється, коли в море виходить закоханий бовдур! Треба взяти себе в руки, капітане! Із цієї історії з нідерландцем нам так просто не виплутатись.

Віднині з Левасерової голови вивітрились усі думки про мадемуазель д’Ожерон. Він нипав палубою, нетерпляче позираючи то на далеку сушу, то на кораблі, що повільно, та все ж невблаганно наближались. Іти у відкрите море з пробоїною йому зась, тож він розумів, що не уникне сутички. Надвечір, перебуваючи за три милі від берега, він уже готовий був дати команду до бою, як раптом мало не зомлів од слів матроса зі спостережного посту на щоглі.