Єдиним свідком обвинувачення був капітан Говард, який не пошкодував фарб на змалювання обставин, за яких він знайшов і арештував трьох підсудних із лордом Гілдоєм. Згідно з наказом свого полковника, капітан зобов’язаний був повісити Пітта на місці, якби цьому не завадила брехня підсудного Блада, котрий заявив, що Пітт є пером і особою, що заслуговує на увагу.

По закінченні свідчень капітана лорд Джефрейс перевів погляд на Пітера Блада:

— Чи маєте ви якісь питання до свідка?

— Ні, я не маю запитань до свідка, ваша честь. Він цілком точно виклав ситуацію, що склалася.

— Радий чути, що ви не викручуєтеся, що властиво людям вашого типу. Маю додати, що жодні викрути вам тут не допоможуть. Зрештою, ми завжди дійдемо до правди. Навіть не сумнівайтеся.

Бейнс і Пітт також підтвердили правильність свідчень капітана. Верховний суддя зітхнув із полегшенням і заявив:

— Що ж, як усе зрозуміло, то, заради бога, не варто тягнути, адже попереду в нас ще багато справ. — І в цих словах уже не було й нотки м’якості. — Я вважаю, пане Полліксфен, оскільки факт підлої зради цих трьох мерзотників встановлений, ба більше, визнаний ними самими, говорити нам більше нема про що.

Аж тут пролунав насмішкуватий твердий голос Пітера Блада:

— Говорити є про що, якщо зволите вислухати.

Верховний суддя поглянув на Блада з неабияким здивуванням, вражений його зухвалістю, та швидко здивування змінив гнів. На неприродно червоних губах з’явилась неприємна жорстка посмішка, що спотворила його вродливе обличчя.

— Чого тобі ще потрібно, мерзотнику? Ти знову відбиратимеш наш дорогоцінний час своїми викрутами?

— Я б хотів, аби ваша честь та панове присяжні засідателі вислухали, як мені й обіцяли, що я скажу на свій захист.

— Що ж… Послухаймо… — різкий голос верховного судді знову раптом зірвався і став глухий. Суддя скрючився в три погибелі. Білою рукою із випнутими синіми венами він дістав носовичка й притиснув до губів. лікар Пітер Блад розумів, що зараз Джефрейс страждає через приступ болю, спричиненого смертельною хворобою. Та, здолавши біль, суддя продовжив: — Кажи! Хоча, що можна додати на свій захист, якщо ти у всьому зізнався?

— Про це ви самі судитимете, ваша честь.

— Для цього я тут і сиджу.

— Прошу й вас, панове, — звернувся Блад до членів суду, котрі нервово засовалися під упевненим поглядом його світло-синіх очей. Присяжні засідателі страх як боялися Джефрейса, адже він поводився із тими так, наче вони були підсудними, котрих звинуватили у зраді.

Пітер Блад сміливо виступив наперед. Він тримався впевнено, та обличчя його було похмуре.

— Капітан Гобарт і справді знайшов мене у маєтку Оґлторп, — спокійно промовив Блад, — та він не врахував того, що я там робив.

— А що ж ти мав робити в компанії бунтівників, чию вину вже доведено?

— Саме на це питання я й прошу дати мені змогу відповісти.

— Кажи, але стисло. Якщо мені вислуховувати все, що тут спаде на думку зрадливим псам, то доведеться проводити засідання до весни.

— Ваша честь, я був там, аби лікувати рани лорда Гілдоя.

— Що? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?

— Так. Я закінчив Трініт-коледж у Дубліні.

— Боже милостивий! — вигукнув Джефрейс, голос якого зазвучав із новою силою. — Ви лишень погляньте на цього мерзотника! — звернувся він до членів суду. — Свідок-бо казав, що декілька років тому зустрів його у Танжері як офіцера французької армії. Ви чули зізнання самого підсудного про те, що слова свідка правдиві.

— Я це визнаю і нині. Та разом із тим я також сказав правду. Декілька років мені довелося бути солдатом, та перше я був лікарем, а із січня цього року, оселившись у Бріджвотері, повернувся до своєї професії, що може підтвердити сотня свідків.

— Буду я ще витрачати на це свій час! Я винесу вирок на основі твоїх же слів, мерзото! Ще раз запитую: як ти, той, хто видає себе за лікаря, котрий мирно практикує в Бріджвотері, опинився в армії Монмута?

— Ніколи я не був у цій армії. Немає жодного свідчення на користь цього і, насмілюсь стверджувати, не буде. Я не поділяв поглядів бунтівників і вважав цю авантюру божевіллям. З вашого дозволу, хотів би спитати у вас: що я, католик, можу робити в армії протестантів?

— Католик? — замогильним голосом перепитав у нього суддя. — Ти — святенник-протестант! Маю тобі сказати, чоловіче, що я носом чую протестанта за сорок миль!

— У такому разі, мені дивно, чому ви, власник такого чутливого носа, не можете розпізнати католика на відстані чотирьох кроків.

З галерей донісся смішок, котрий одразу ж стих, щойно судді метнули туди свої люті погляди. Джефрейс звів граціозну білу ручку, яка все ще стискала носовичка, догори. Підкреслюючи кожне слово загрозливим похитуванням вказівного пальця, він відчеканив:

— Ми не обговорюватимемо питання вашої релігії. Та затямте, що я вам скажу: жодна релігія не виправдовує брехні. Ви маєте безсмертну душу. Подумайте про це, а також про те, що всемогутній Бог, перед яким ми всі постанемо у судний день, за найменшу брехню пожбурить вас у вогняну безодню киплячої сірки. Бога ви не обведете круг пальця! Завжди пам’ятайте це. А зараз скажіть, як так трапилося, що вас захопили з бунтівниками?

Пітер Блад із подивом і жахом подивився на суддю:

— Того ранку, ваша честь, мене викликали до пораненого лорда Гілдоя. Як лікар я був зобов’язаний надати йому допомогу.

— Зобов’язаний? — блідий суддя з перекошеним посмішкою обличчям гнівно подивився на Блада. Узявши себе в руки, Джефрейс глибоко зітхнув і вже м’яко промовив: — Боже мій, та ж не можна випробовувати наше терпіння. Ну гаразд. Скажіть, хто вас викликав?

— Пітт, котрий перебуває тут. Він може підтвердити мої слова.

— Еге ж! Пітт підтвердить! Та він сам зізнався у своєму злочині. Це і є ваш свідок?

— Тут є Ендрю Бейнс. Він це також підтвердить.

— А любому Бейнсу ще доведеться відповісти за свої гріхи. Здається мені, він турбуватиметься про порятунок власної шиї від мотузка. І це всі ваші свідки?

— Аж ніяк, ваша честь. Із Бріджвотера можна викликати й інших свідків, котрі бачили, як із Піттом я їхав на крижах його коня.

— На це не буде потреби, — промовив із посмішкою верховний суддя. — Я не збираюся гаяти на це свій час. Скажіть мені лише одне: коли Пітт, як ви стверджуєте, прибув по вас, чи знали ви, що він є прихильником Монмута?

— Так, ваша честь. Я знав про це.

— Ви знали? Отакої! — і верховний суддя грізно поглянув у бік присяжних засідателів, котрі зіщулились із переляку. — Та попри це ви поїхали з ним?

— Так, адже це мій обов’язок — допомагати пораненій людині.

— І ти називаєш це святим обов’язком, мерзотнику?! — заверещав суддя. — Боже милостивий! Твій святий обов’язок, підлото, служити Богові й королю! Та годі про це. Чи повідомив вам цей Пітт, хто саме потребує допомоги?

— Так, лорд Гілдой.

— А чи знали ви, на чиєму боці боровся лорд Гілдой?

— Так, знав.

— І все одно ви поїхали до Гілдоя. Але ж ви стверджували, що є лояльним підданим нашого короля!

На якусь мить Пітеру Бладу урвався терпець:

— Мене турбували його рани, а не політичні погляди! — різко відповів він.

На галереях і навіть серед присяжних засідателів прокотився схвальний шепіт, що ще більше роздратувало верховного суддю.

— Господи Ісусе! Та чи бачив світ більш безсоромного злочинця за тебе? — І Джефрейс повернув своє бліде обличчя до суддів. — Звертаю вашу увагу, панове, на жахливу поведінку цього підлого зрадника. Того, в чому він сам зізнався, вистачить, аби повісити його десять разів… Дайте мені відповідь: з якою метою ви морочили голову капітанові Гобарту, коли брехали про високий сан зрадника Пітта?

— Я прагнув урятувати його від шибениці без суду.

— Яке вам діло до цього негідника?

— Турбота про справедливість — обов’язок кожного вірнопідданого, — спокійно відповів Пітер Блад. — Несправедливість, учинена будь-яким королівським слугою, якоюсь мірою знеславлює самого короля.