Лише за тиждень після Седжмурської битви Февершем і Кірк повісили без суду понад сто осіб. Переможці прагнули жертв для шибениць, що їх спорудили на південному заході країни; вони геть не переймалися тим, як і де захопили цих нещасних, і скільки серед них невинних жертв. Що, зрештою, вартувало життя якогось дурня! Кати не залишалися без діла, орудуючи мотузками, сокирами та казанами з киплячою смолою… Та не стану описувати вам у деталях ці мерзенні видовища, адже, зрештою, нас більше цікавить доля Пітера Блада, аніж доля повстанців, ошуканих Монмутом.

Блад дожив до тієї днини, коли його з гуртом інших нещасних у кайданах погнали з Бріджвотера до Даунтона. Бранців із гнійними необробленими ранами, нездатних пересуватися, солдати безцеремонно кинули на переповнені вози. Декому пощастило померти в дорозі. Коли лікар Блад намагався допомогти страждальцям, йому пригрозили порцією ударів батогом як нахабному й набридливому. І якщо зараз він про щось і шкодував, то лише про те, що не брав участі у повстанні, організованому Монмутом.

Звісно, в цьому не було логіки, та чи варто було очікувати логіки від людини в його становищі?

Увесь жахливий шлях від Бріджвотера до Даунтона Блад плече до плеча йшов закутий із Джеремі Піттом, тим самим, що значною мірою став причиною його нещастя. Увесь цей шлях молодий моряк тримався Блада. Липень, серпень і вересень вони задихалися від спеки та смороду в переповненій в’язниці, а перед судом їх закували в кайдани.

Чутки й новини з волі потроху просочувались крізь товсті в’язничні мури. Певні чутки навмисне поширювали поміж бранців, серед них і чутка про повішення Монмута, через яку геть зневірились ті, хто мучився заради цього самозванця. Та були й бранці, які відмовлялися вірити цій чутці. Без жодних на те причин вони запевняли всіх, що замість Монмута стратили іншу людину, схожу на герцога, а сам герцог урятувався, щоб знову явитися в ореолі слави.

До цієї чутки Блад поставився з такою ж байдужістю, з якою прийняв і новину про реальну смерть Монмута. Та одна ганебна деталь не лише не зачепила Блада за живе, а й зміцнила його ненависть до короля Якова. Король виявив бажання зустрітися з Монмутом. Якщо ж він не намірявся помилувати бунтівного герцога, то ця зустріч могла відбутися лише з однією підступною метою — насолодитися видовищем приниження Монмута. Згодом полонені дізналися, що лорд Грей, який фактично очолив повстання, купив собі прощення за сорок тисяч фунтів стерлінгів. І тут Пітер Блад не зміг стримати свого презирства до короля Якова.

— Що ж за підла мерзота сидить на троні! Якби я не знав про нього сьогодні стільки, скільки знаю, то, поза сумнівом, знайшов би привід сісти у в’язницю значно раніше, — заявив він і відразу ж запитав: — Як ви вважаєте, де нині лорд Гілдой?

Пітт, якому призначалося це питання, підвів на Блада обличчя, яке за кілька місяців ув’язнення втратило морську засмагу, і сірими круглими очима запитально поглянув на товариша по нещастю.

— Вас здивувало моє питання? — запитав Блад. — Востаннє ми бачили його світлість в Оґлторпі. І, звісно, мене дуже хвилює питання, де перебуває решта дворян — справжніх винуватців невдалого повстання. Гадаю, історія з Греєм цілком пояснює їхню відсутність у в’язниці. Вони заможні люди, тому, звісно, давно відкупилися. Шибениці — для тих нещасних, які мали дурість піти за аристократами. Самі ж аристократи, звісно, гуляють на волі. Курйозний і повчальний висновок. Слово честі, до чого ж люди недалекі!

Він видав гіркий смішок і трохи згодом, із тим самим почуттям глибокої зневаги увійшов до Таунтонського замку, аби постати перед судом. Разом із ним були доставлені Пітт і Бейнс, адже всі вони проходили в одній справі. З неї і почався суд.

Величезна зала з галереями, набита глядачами, переважно жінками, була задрапована пурпуровою тканиною. Це був чванькуватий задум верховного судді, барона Джефрейса, котрий прагнув крові. Він сидів у високому кріслі голови. Нижче зігнулась у три погибелі четвірка суддів у пурпурових мантіях і важких чорних перуках. Ще нижче сиділи дванадцятеро присяжних.

Варта завела ув’язнених. Судовий пристав, звернувшись до публіки, попросив тиші, погрожуючи порушникам в’язницею. Поступово шум у залі стих, Блад пильно оглянув дюжину присяжних засідателів, які присягалися бути «милосердними і справедливими». Та зовнішність цих людей свідчила, що вони не могли навіть думати ні про милість, ні про справедливість. Нажахані і вражені нестандартною ситуацією, вони радше скидалися на кишенькових злодіїв, упійманих на гарячому. Кожен із дюжини стояв перед вибором: меч верховного судді або власна совість.

Блад перевів погляд на членів суду і його голову — лорда Джефрейса, про жорстокість якого ширилась лиха слава.

Це був високий худорлявий чоловік сорока років, з довгастим вродливим обличчям. Сині кола під очима, прикритими набряклими повіками, підкреслювали блиск його меланхолійного погляду. На блідому обличчі різко окреслювалися яскраві повні губи й дві плями сухотних рум’янців. Блад знав, що верховний суддя страждав на хворобу, яка впевнено вела його до могили. Лікареві також було відомо, що незважаючи на смерть, яка незабаром чигала на нього, а, можливо, й завдяки цьому, Джефрейс жив розпусним життям.

— Пітере Блад, підніміть руку!

Хрипкий голос судового клерка повернув Блада до реальності. Він виконав наказ, і клерк монотонно став зачитувати довгий обвинувальний висновок: Блада звинувачували у зраді своєму верховному й законному владиці Якову II, милістю божою королю Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. В обвинувальному висновку йшлося, що Блад не лише не виявив любові й поваги до свого короля, а й, спокушений дияволом, порушив мир і спокій у королівстві, розпалював війну зі злочинною метою позбавити свого короля корони, титулу й честі. Насамкінець Бладові слід було відповісти: винен він чи не винен.

— Я не визнаю своєї провини, — відповів він і на мить не замислившись.

Маленький гостролиций чоловічок, що сидів поперед суддівського столу, підскочив на своєму місці. То був воєнний прокурор Полліксфен.

— Винен чи не винен? — верескнув він. — Відповідайте тими ж словами.

— Тими ж словами? — перепитав Блад. — Гаразд! Не винен. — І, звертаючись до суддів, промовив: — Я маю заявити, що не робив нічого, про що йдеться у обвинувальному висновку. Мене можна звинуватити лише у браку терпіння в смердючій в’язниці, де моє здоров’я і моє життя наражались на величезну небезпеку…

Він би ще говорив, та верховний суддя урвав його м’яким і навіть жалісливим голосом:

— Мушу вас перебити. Ми маємо дотримуватися загальноприйнятих судових норм. Я ж бачу, ви не знайомі із судовою процедурою?

— Зовсім не знайомий, та досі був щасливий у своєму незнанні. І якби це було можливо, то я б залюбки утримався від подібного знайомства.

Ледь помітна усмішка ковзнула по сумному обличчю верховного судді.

— Я вам вірю. Ви ще матимете можливість висловитися, коли виступатимете на свій захист. А те, що вам хочеться сказати зараз, не до місця й незаконно.

Приємно здивований очевидною симпатією і ввічливістю судді, він висловив свою згоду, аби його судили Бог і країна[10]. Потому клерк помолився, попросив винести йому справедливий вирок і викликав Ендрю Бейнса. Той, своєю чергою, визнав себе невинним. Клерк перейшов до Пітта — той зухвало визнав свою провину. Верховний суддя аж наче прокинувся.

— Ну ось, уже ліпше, — промовив він, а його колеги в пурпурових мантіях слухняно закивали на те. — Якби всі упиралися, як ті мерзенні бунтівники, що заслуговують на страту, — і він кволим жестом руки вказав на Блада і Бейнса, — ми б ніколи не завершили свою справу.

Зловісне зауваження судді змусило присутніх здригнутися.

Опісля на ноги звівся Полліксфен. Довго й нудно викладаючи суть справи, у якій обвинувачувалася вся трійця підсудних, він перейшов до звинувачення Пітера Блада, справу якого розглядали першою.