— Тепер мені зрозуміло, — сказав Шубін. — Ви хочете обдурити долю.

— Але ж ми всі хочемо обдурити її, — розсудливо відповів механік. — А ви хіба ні?

Він озирнувся. На порозі стояв бородатий матрос.

— Командир просить пана фінського льотчика в центральний пост, — доповів матрос, спідлоба дивлячись на Шубіна.

Супроводжуваний мовчазним і похмурим матросом, Шубін поминув кілька відсіків.

У вузьких, погано провітрюваних приміщеннях було душно, сиро. Пахло машинним маслом і вогким одягом. Уздовж проходу тяглися каюти-вигородки.

Зовні лишаючись спокійним, Шубін хвилювався дедалі більше.

“Підходимо до шхер, — думав він. — Зараз мене здаватимуть з рук у руки…”

І все-таки він продовжував з професійною цікавістю придивлятися до всього навколишнього. На підводному човні був уперше — раніше якось не випадало.

— Не вдартеся головою! — попередив матрос.

Пригнувшись, Шубін ступив у круглий отвір і опинився в центральному посту.

Після маячного бурмотіння про могили і квитанції приємно було опинитися у звичайній нормальній обстановці, серед спокійних і розсудливих механізмів.

Певна річ, управління тут було в десятки разів складніше, ніж на торпедному катері, та моряк повинен швидко орієнтуватися на будь-якому кораблі.

Ось гірокомпас чудової конструкції! Ось кнопки стріляючого пристрою. А це, напевне, прилад для вимірювання диферента.[17] У скляній трубочці видно тінь, яка ледь погойдується, — силует підводного човна. (“У нас, здається, цього ще немає. Цікава річ! Шкода, не встигну роздивитися детальніше”).

Вертикальна труба перископа підіймалася на кілька секунд, опускалася, через дякий час знову підіймалася.

Шубін гарячково згадував: “Перископна глибина — вісім метрів… Так, начебто вісім метрів. Виходить, підводний човен скрадається на перископній глибині”.

Тільки окинувши прилади допитливим поглядом, він звернув увагу на людей у відсіку. їх було багато, і кожен займався своїм ділом.

Командир сидів на маленькому дзиґлику, схожому на велосипедне сідло, і, зігнувшись, дивився в окуляри перископа.

Праворуч від нього стояли два стернових: один управляв вертикальним стерном, другий горизонтальним. Поодаль розташовувалися ще матроси.

Поруч з командиром стояли два офіцери, один з яких поквапливо записував щось у вахтовий журнал, тримаючи його на вису.

Раптом картина миттю змінилася.

У тісному приміщенні прозвучало і наче луною віддалося від металу коротке:

— Бойова тривога!

Командир кинув цю команду, не відриваючись од перископа.

Один офіцер ступив до другого перископа. У центральному посту опинився механік. На ходу розмотуючи строкатий шарф, він поквапливо став на своє місце біля переговорних труб.

Різкий брязкіт. Перебірки задраєно!

Командир повернувся на своєму дзиґлику.

— А, наш гість, наш вірний союзник! — сказав він з перебільшеною люб’язністю, яка здалася Шубіну іронічною. — Я запросив вас як консультанта. Літали над цим районом?

— Звичайно, пане командир.

— Прошу поглянути в перископ! — Він встав, поступаючись місцем Шубіну. — Рудольфе, допоможіть нашому гостеві сісти. Курсом вест прямує російський конвой… Ні, трохи одвернути від себе!

— Бачу конвой!

— Транспорт, приблизна в чотири—п’ять тисяч тонн, тральщик і два сторожових катери. Ідуть протичовновим зигзагом. Так?

Шубін мовчав. Повільно обертаючи верньєр, він не випускав радянські кораблі з поля зору. Що відповідати? Точніше, чого не треба відповідати, щоб не пошкодити своїм?

Підводник сказав за його спиною:

— Розумію вас. Ще не бачили кораблів у такому ракурсі. Звикли бачити їх не знизу, з води, а згори, з повітря. Чи часто траплялися вам росіяни в цьому районі?

— Не часто, — сказав Шубін навздогад.

— Дякую вам. Це я й хотів знати!

— Третій конвой за вахту, — вставив офіцер, що тримав у руках журнал.

— Росіяни готуються до наступу, — підтвердив другий офіцер.

— Як завжди, повторюєтесь, Франце, — різко сказав командир і, відсторонивши Шубіна, сам сів біля перископа.

Його короткі сильні пальці закрутили верньєр. Голова зовсім увійшла в плечі, спина згорбилась, немовби він приготувався до стрибка.

У центральному посту стало тихо. Чути було тільки дихання людей та заспокійливо-розмірене цокання приладів.

Шубін стиснув кулаки в кишенях комбінезона.

Зараз командир лягатиме на бойовий курс. Торпедисти, звичайно, уже стоять напоготові біля своїх апаратів. Помах руки, чітка команда: “Готуйсь!”, потім; “Залп!” — і торпеда, розрізуючи воду, помчить навперейми радянському конвою.

Шубін, майже не приховуючи ненависті, глянув на німецьких офіцерів.

Його здивував вираз їхніх облич: напружений, болісноголодний. Вилиці випнулися, шиї витягнулись. Навіть в очах, здалося Шубіну, загорілися червоні ловчі вогники.

Що робити? Не може ж він стояти за спиною фашиста і спокійно дивитися, як той топитиме наші пароплави? Він, Шубін, залишиться осторонь під час бою?

Він крадькома озирнувся.

Ні! Втрутиться у цей бій і відведе удар на себе!

У комплекті аварійних інструментів — великий гайковий ключ. Знадобиться! Шубін знайде йому нове, несподіване застосування.

Схопить з підставки і командира човна — по потилиці! Так почати. Далі видно буде.

Головне — раптовість нападу! У відсіку тісно, усі стоять впритул, на бойових постах. Ціною свого життя Шубін зірве атаку.

Він зрозумів це одразу, як тільки командир одштовхнув його від перископа. А для Шубіна зрозуміти — означало вирішити! Він ніколи не вагався, вирішуючи.

Потихеньку розминаючи пальці опущених рук, він відступив на крок від командира підводного човна. “Треба розмахнутися, — прикидав він. — Удар буде сильніший!”

Не бачив уже ні людей, ні приладів. Нічого не бачив довкола, крім цієї нерухомої, зарослої рудим волоссям потилиці. Накрохмалений комірець підкреслював її багряний колір, різкі зморшки перетинали в усіх напрямках.

Шубін наче оглух. Нічого не чув — ні приглушених голосів, ні цокання приладів. Слух був націлений на одне слово: “Готуйсь!” Наступної команди: “Залп!” — підводник не встиг би вимовити.

Але підводник не сказав: “Готуйсь!”

Болісно тяглися хвилини. Підводний човен рухався далі.

Командир раз у раз піднімав на якусь мить перископ, потім опускав його. Нарешті недбало махнув рукою:

— Відбій бойової тривоги! — і рвучко підвівся. — Рудольфе, координати зустрічі в журнал! Франце, продовжувати спостереження! — сіпаючи головою, він вискочив із відсіка.

Офіцери розуміюче перезирнулися.

— Третій рік не може звикнути! — співчутливо сказав Рудольф.

— Я теж не можу. Такий шмат! Тільки: поманив, роздражнив і…

Франц сів до перископа, посовався, умощуючись зручніше, кинув через плече:

— Бергер! Проведіть нашого пасажира в кают-компанію!

— Через двадцять хвилин — вечеря, — поштиво пояснив Рудольф.

Він здивовано поглянув на Шубіна.

— Але що з вами? Вам зле? Бергер, підтримай його під руку!

— Не треба.

— Як хочете. Вечеря безперечно піде вам на користь.

Шубін не був упевнений в цьому.

Ноги не йшли. Настала реакція після нервового збудження.

Не таким, виходить, буде його останній бій! Не в тісноті ворожого підводного човна! Не в смертельній сутичці на залізній підлозі!

З допомогою матроса він насилу ступив кілька кроків. Комбінезон огидно прилипав до спини, мокрий від поту.

Зігнувшись, Шубін вибрався з круглого лазу у перебірці. Він постояв деякий час, глибоко дихаючи, намагаючись остаточно опанувати собою.

— Стомився, — сказав він матросові, що супроводжував його. — Зараз віддихаюсь.

Матрос мовчав, дивлячись на нього спідлоба.

Зненацька різкий, аж голова тріскалася, гуркіт!

Палуба відсіка скособочилась, поповзла вбік, знову вирівнялась. Другий удар! Третій! Шубін мимоволі пригнувся. Здавалося, зовні кількома ковадлами гамселять по металевому корпусу. Кожен удар озивався в усьому тілі, пронизуючи болем від голови до п’ят.