1 це було природно. Маленький світ підводного човна тісний. Механік, певно, давно вже встиг набриднути всім своєю “повчальною” історією. Але вона не давала йому спокою. Вона розпирала його! І ось з’явився новий уважний слухач!

— Ну, так тому й бути, розповім! Ви спитали мене, чому я не боюся потонути? А ось чому! — Він помахав пачкою різноколірних папірців, які вийняв із валізки. — З цими не можу потонути, навіть якби хотів. Тримає на поверхні краще, ніж резиновий чи капковий жилет!.. Ви здивовані? Багато хто з моряків вмирає на морі. Це звичайна справа. Я теж моряк. Але я помру не на морі, а на землі. Це така сама правда, як те, що вас сьогодні виловили з моря!

— Помрете на землі? Наворожили вам так?

— Ніхто не ворожив. Я сам влаштував собі це. Недарма говориться в прислів’ї: кожен сам коваль свого щастя. — Він глибокодумно підняв вказівний палець. — Так, щастя! Багато років підряд терпляче і методично, як уміємо тільки ми, німці, збирав я ці квитанції.

— Навіщо?

— Та це ж кладовищенські квитанції! І всі, зважте, на моє ім’я!

На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:

— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто недалекий, даруйте мені. А втім, не кожен додумався б до цього, — вів він далі, самовдоволено посміхаючись, — а я додумався!

Він розповів, що після першої світової війни плавав на торгових кораблях. (“Довелося, розумієте, принизитись. Військовий моряк — і якісь там торгаші!”)

Йому довелося побувати у багатьох портових містах Європи, Америки, Африки. І скрізь — у Ліверпулі, у Генуї, у Буенос-Айресі, у Кейптауні — механік, зійшовши з корабля, вирушав прогулятися на місцеве кладовище. Це був його улюблений відпочинок. (“Спочатку, звичайно, випивачка і дівчата, потім — кладовище. Так би мовити, повний кругообіг. Усе людське життя коротенько за кілька годин перебування на березі!”)

У більшості портових міст кладовища дуже красиві.

Неквапливо походжав механік, ситий, умиротворений, трохи напідпитку, по тихих тінистих алеях — нумерованих вулицях і кварталах міста мертвих. Засунувши руки в кишені і попихкуючи люлечкою, він зупинявся біля пам’ятників, вивчав написи на них, а деякі, особливо зворушливі, списував, щоб перечитати на дозвіллі, відстоявши вахту.

Усе радувало тут його сентиментальну душу: планування, епітафії, тиша. Навіть птахи на вітах, здавалося йому, стримують свої голоси, щебечуть приглушено-поштиво, щоб не потривожити мовчазних мешканців могил.

Він заходжувався — просто так, знічев’я — ніби “приміряти” на себе той чи інший пишний надгробок. Підійде йому чи не підійде?

Спочатку це виглядало як гра, розвага. Але й тоді вже мурашились у душі якісь утилітарні розрахунки, ще поки що не оформлені, не зовсім ясні йому самому.

Механіка осяяло восени 1929 року на кладовищі в Піллау. Так, саме в Піллау! Він стояв перед величним пам’ятником із чорного мармуру і вчитувався в напівстертий напис. На постаменті було викарбувано золотий якір як свідчення, що тут поховано моряка. Напис під якорем сповіщав про звання і прізвище померлого. То був віце-адмірал у відставці, східнопрусський поміщик. Народився 1815 року, помер 1902-го.

Механікові це сподобалось. Вісімдесят сім років! Непоганий вік!

І пам’ятник пасував своєму господареві: респектабельний і дуже міцний. Він височів над заростями папороті, як скеля серед хвиль, непохитний, холодний, готовий протистояти будь-якому лютому шторму.

Шторми! Шторми! Довго в роздумах стояв механік біля могили вісімдесятирічного адмірала, потім ляснув себе по лобі, круто повернувся і поспішив у контору. Він насилу стримувався, щоб не перейти із звичайної ходи на нетерплячий, непристойний для його звання біг.

Саме там, у Піллау, п’ятнадцять років тому він придбав свою першу кладовищенську ділянку!..

Механік, крекчучи, знову розкрив валізку і витяг звідти кілька фотографій.

— Ось! — сказав він, кидаючи на коліна Шубіну одну фотографію. — Я купив відразу, не торгуючись. Узяв те, що було напохваті. Увечері ми відпливали в далекий рейс. До всього, діло було у вересні, а з рівноденними штормами, самі знаєте, треба пильнувати. Доводилося поспішати. Та потім я став перебірливіший. — Він показав інше фото. — Які кипариси, га? Генуя, голубе, Генуя! Затишна місцинка. Щоправда, далекувато від центра. Я маю на увазі центр кладовища. Та, коли розібратися, воно й краще. Більше дерев і тихше. Щось схоже на Дьоббельн, район вілл у Відні. І не так тісно. Тут ви не побачите цих новомодних двоповерхових могил. Не можу терпіти двоповерхових могил.

— Ще б пак, — сказав Шубін, аби що-небудь сказати.

— Так. Я знаю, яке це задоволення — двоповерхова могила. Усе життя тулюся в таких ось каютках, валяюся на койках у два поверхи. Підняв руку — стеля. Опустив — сусіда! Набридло. Хочеться відчути простір хоча після смерті. Ви згодні зі мною?

Шубін машинально кивнув.

— От бачите! Уже починаєте розуміти.

Та Шубін, як і раніше, нічого не розумів. Він чув безугавне плюскотіння води за бортом. Отже, підводний човен продовжує рухатись. Дорогоцінний час іде. А він так і не вивідав нічого, що могло б знадобитися. Цей колекціонер кладовищенських ділянок не дає нічого спитати, немовби підрядився відволікати й затримувати.

Після першої своєї покупки механік, за його словами, відвідував кладовища вже не як гультяй. Приходив, поквапливо ступаючи і суплячись, як майбутній наймач, квартиронаймач. Заклопотано заглядав у план. Причепливо вивчав пейзаж. Подовгу і зі смаком обмірковував деталі свого наступного поховання, всіляко чіпляючись до представників кладовищенської адміністрації.

Це місце, бачте, не влаштовувало його тому, що грунт був глинистий. (“Нічого собі, гарний матиму вигляд восени, у сезон дощів”, — бурчав він, тицяючи палицею в землю). В іншому місці сумнівним здавалося сусідство. (“Прошу мати на увазі, я офіцер флоту у відставці, а у вас якісь крамарі, мало не вихристи!”)

“Так, так, так! — кричав він кладовищенським діячам, замученим його причіпками. — Хочу передбачити все! Це ж не квартира, хіба не так? Ту наймаєш на рік, на два, у кращому випадку на кілька років, а тут як-не-як ідеться про вічність”.

Але він хитрував. Йому не було ніякого діла до вічності. Він лише демонстрував свою причепливість і статечність, ніби виставляючи їх напоказ перед кимось, вірніше, чимось, що стояло в затінку дерев, серед могил, і пильно стежило за ним.

Шубін міцно потер собі чоло. Що це має означати? Йому здалося, що його знов укачує на пологих сірих хвилях. Але він зробив зусилля і опанував собою.

— Пробачте, я переб’ю вас, — сказав він. — Навіщо все-таки стільки квитанцій? У вас їх десять… дванадцять… ага, чотирнадцять. Чотирнадцять могил! Людині досить однієї могили.

— Мертвій! — поблажливо поправив механік. — Живій, тим більше морякові, як я, треба кілька. Чим більше, тим краще. У цьому гарантія. Тоді моряк міцніше тримається на землі. Він помре на землі, а не на морі. Ну зміркуйте самі, як я можу потонути, якщо закріпив за собою місця на чотирнадцяти кладовищах світу?

Шубіну здалося, що розмах пологих хвиль зменшується.

— А! Я начебто зрозумів! Квитанція — це наче якір? Ви стали, так би мовити, на чотирнадцять якорів?

— Такий у загальних рисах мій план. — скромно погодилась людина в строкатому пі арфі.

Щоб не бачити її каламутних, дивно насторожених очей і драглистих щік, Шубін схилився над знімками.

Усі вони мали одну особливість. На задньому плані між кущами і деревами неодмінно просвічувалась смужка водної гладіні. Ділянки були з видом на море! У цьому, очевидно, полягав особливий загробний “комфорт”, як його розумів механік. Влаштувавшись нарешті в одній з могил, він міг би іноді дозволити собі порозважатись — висовувався б з-під плити і показував морю язика: “Ну що? Перехитрив? Утік од тебе?”

Божевілля, манія? Забобон, який перетворився на манію? Тонкий комерційний розрахунок — навіть у стосунках з потойбічним світом?