— У Річарда чума… Мені потрібна книга.

Бердіна відсахнулася.

— У Магістра Рала… Чума? Келен швидко закивала.

— Я повинна знайти книгу. Книгу, яка була вкрадена у Храму Вітрів. Я повинна це зробити, інакше він помре, — Вона вирвалася з їхніх рук. — Будь ласка, допоможіть мені.

— Що нам потрібно робити? — Запитала Кара.

— Я йду в Старий світ. Захищайте його.

— У Старий світ! — Задихнулася Бердіна. — Ви знаєте, де ця книга? Він сказав вам, де її знайти? Хоча б натяк?

Келен затрясла головою. Немає часу. Їй потрібно поспішати.

— Я не знаю, де книга! Але це його єдина надія. Він увібрав у себе магію чуми, щоб повернутися. Щоб вибачитися переді мною. Якщо не знищити книгу, він помре. Він помре! Я повинна її знайти!

— Але, Мати-сповідниця, — сказала Бердіна, — Старий світ великий. Якщо у Річарда чума… як ви можете сподіватися знайти книгу?..

Вчасно. Саме це вона мала на увазі. Як вона могла сподіватися знайти книгу вчасно? Перш ніж Річард помре.

Келен згребла її за комір.

— Я повинна спробувати! Захищайте Річарда. Не кажіть Дрефану, що Річард повернувся. Я не знаю, що Дрефан буде робити. Не кажіть йому!

Кара похитала головою.

— Про це не турбуйся. Ми нічого не скажемо Дрефану. Ми будемо охороняти Річарда. Ми сховаємо його тут, у замку. Але поспішай. Якщо ти не знайдеш книгу, будь ласка, повернися перш…

Келен помчала до Сильфіді. Сильфіда посміхнулася, побачивши її.

— Ви бажаєте…

— Подорожувати! Я повинна подорожувати! Зараз!

— Куди ви хочете відправитися?

— Старий світ!

— Куди саме в Старому світі? Я знаю безліч місць у Старому світі. Ми можемо відправитися в будь-яке, яке ви побажаєте. Я відвезу вас. Ви залишитеся задоволені.

Сильфіда почала перераховувати назви, але Келен її перебила. У Старому світі їй було знайоме тільки одне місце.

— Туди, куди Річард, твій господар, їздив за мною! У той раз, коли я вперше з тобою подорожувала!

— Я знаю місце, про яке ви говорите.

Келен підібрала плаття і видерлася на парапет.

— Туди! І поспіши! Життя твого господаря під загрозою!

— Що сказати Дрефану, коли він запитає, де ви? — Запитала Бердіна.

— Не знаю. Придумайте що-небудь!

— Ми будемо дбати про Річарда, поки ти не повернешся, — сказала Кара. Хай допоможуть тобі добрі духи.

— Скажіть Річарду, що я люблю його. Якщо… Скажіть йому, що я люблю його! — Крикнула Келен. Срібна рука сильфіди простягнулася до неї.

Її голос ще відгукувався луною від кам'яних стін, коли Келен занурилася в срібну піну. Вона вдихнула Сильфіду, благаючи добрих духів, щоб вони допомогли їй відшукати книгу. Раніше це була срібляста насолода.

Зараз — тільки темний жах.

Енн нахилилася до нього. — Це ти винен.

Вони сиділи на підлозі в центрі кімнати. Зедд повернув голову до Аннеліне.

— А ти розбила її улюблене дзеркало.

— Це вийшло випадково, — заперечила Енн. — А ти зруйнував їх вівтар.

— Я просто хотів його почистити. Звідки мені було знати, що він загориться?

Нічого було завалювати його сухими квітами. А ти пролила ягідне вино на її краще плаття.

Енн підняла ніс.

— Глечик був занадто повний. А наливав його ти. Крім того, ти зламав ручку його улюбленого ножа. Дерево, з кореня якого вона була зроблена, зустрічається рідко. Не дивно, що він так засмутився.

Зедд посмутнів.

— Що я знаю про заточку ножів? Я чарівник, а не коваль.

— І це цілком пояснює випадок з конем старійшини.

— Я тут ні при чому. Не я залишив ворота відкритими. Принаймні мені так здається. Так чи інакше, старійшина купить іншого, він собі це може дозволити.

А от як тобі вдалося пофарбувати волосся його третьої дружини в зелений колір, мені досі незрозуміло.

Енн склала руки на грудях.

— Ну, це теж була випадковість. Я думала, ці трави зроблять її волосся ароматними. Я хотіла її порадувати. А ось його кроляча шапка — це вже не випадковість; це була звичайна лінь. Замість того щоб стежити за нею, ти залишив її сохнути біля вогню і пішов. Цей головний убір був твором мистецтва, весь розшитий бісером. Нелегко буде зробити йому заміну.

Зедд знизав плечима.

— Взагалі-то ми не говорили їм, що добре вміємо працювати по господарству.

— Цілком вірно. Ми цього не говорили. Вони самі винні. Ми не могли сказати, тому що вони нас не питали.

— Звичайно, не могли. — Енн кашлянула.

— Як по-твоєму, що вони збираються з нами робити? Вони сиділи спиною один до одного, пов'язані товстою мотузкою. На зап'ястях у них і раніше були браслети, що пригнічували їх чарівну силу.

Зедд подивився туди, де йшло гаряче обговорення. Старійшина з непокритою головою, його перша дружина і шаман скаржилися один одному на бранців. Зедд розумів не всі слова, але суть вловлював.

— Вони вирішили, що раби приносять їм більше збитку, ніж користі, і тепер думають, як від нас позбавитися, — прошепотів він Аннеліні.

— Ну що? — Запитала вона, коли суперечки нарешті завершилися. — Що вони надумали? Вони нас звільнять?

Доакі подивилися на бранців. Зедд знаком велів Енн поводитися тихіше.

— Мені здається, нам все-таки треба було проявити побільше старанності, прошепотів він через плече. — По-моєму, справа погана.

— Чому? Що вони збираються зробити? — Глузливо сказала Енн. — Повернути нас нантонгам і зажадати назад свої ковдри?

Зедд похитав головою. Доаки піднялися. Намиста шамана задеренчали.

Старійшина вдарив об підлогу палицею.

— Хотілося б мені, щоб вони це зробили. Вони хочуть покрити витрати і ще отримати прибуток. Нас з тобою чекає подорож. Вони тільки що вирішили, що найвигідніше продати нас племені людожерів. У Енн закрутилася голова.

— Людожерів?

— Саме це вони і сказали. Людожерів.

— Зедд, ти зумів зняти з себе Рада-Хань. Невже ти не в змозі прибрати ці мотузочки з наших зап'ясть? По-моєму, зараз саме час.

— Боюся, що, коли нас кинуть у котел, вони як і раніше будуть на нас. Зедд подивився на старійшину і шамана і сказав:

— Ну що ж, все було весело, Енн. Але, здається, веселощі закінчилося.

Уоррен похитнувся, і Верна ледве встигла його підхопити. Підбігла Жанет і закинула собі на плече його іншу руку.

— Ти впевнений? — Пошепки запитала Верна Уолша. — Тут? Натан хотів, щоб ми зустрілися з ним у Хагенському лісі?

— Так, — кивнув Уолш, а Кларисса додала:

— Він сказав мені саме цю назву.

Верна роздратовано зітхнула. Цілком у дусі Натана змусити їх увійти в Хагенський ліс. Річард, правда, очистив його від мрісвізів, але все одно це місце було їй не до душі.

Чорні гілки тяглися до них, немов скорчені руки мерців, коріння хапали їх за ноги. У сирому повітрі пахло гниллю. Верна ніколи не заходила так глибоко в Хагенський ліс — і в неї були для цього серйозні підстави.

— Як ти, Уоррен? — Прошепотіла вона.

— Прекрасно, — пробурмотів він здавленим голосом.

— Вже скоро, Уоррен. Ще трохи потерпи, і все закінчиться. Натан допоможе тобі.

— Натан… — Повторив він, задихаючись. — Потрібно його попередити…

Вони наткнулися на якісь древні руїни, порослі мохом. Уламки стіни валялися в траві, немов білі кістки; Верна побачила ряд зруйнованих колон, що нагадували ребра кістяка якогось чудовиська.

Крізь підлісок пробивалося світло, і скоро Уолш і Боллесдун вивели їх до багаття. Вогонь горів у вогнищі, на швидку руку складеному на кам'яних плитах колишньої підлоги. За багаттям Верна побачила якусь круглу стіну, що нагадувала широкий колодязь. Вона не знала, що це за місце і чим були раніше ці руїни, але це не дивно: в Хагенський ліс звичайні люди намагалися не забрідати.

Натан, одягнений як багатий дворянин, піднявся їм назустріч. Вигляд у нього був грізний, особливо без Рада-Хань навколо шиї. Він посміхнувся; Уолш і Боллесдун голосно зареготали і радісно прийнялися аплодувати один одного по спині.