Всі почуття зникли в цій засліплюючій миті. Зедд не був паралізований, але ніяк не міг збагнути, як встати на ноги. Він безпорадно перебирав руками і ногами, як перевернута на спину черепаха.

Всі сили йшли на те, щоб не втратити свідомість. Зедд стиснув голову руками, ніби боявся, що вона лопне, якщо він не втримає її. Він чув власне хрипке і судорожне дихання.

Раптовий поштовх струсонув повітря і підкинув Зедда вгору.

Сліпучий спалах освітив кімнату; дах змело, але свист уламків і тріск ламких перекриттів був заглушений громовим гуркотом. Біль зникла.

Спрацювала вогненна мережа.

Зедд згорнувся в клубок і прикрив голову; на нього сипалися дошки і шматки штукатурки. Здавалося, над заїжджим двором бушує смерч небаченої сили.

Нарешті гуркіт стих. Зедд прибрав руки з голови і озирнувся. Як не дивно, будівля стояла на колишньому місці — переживши, правда, деякі зміни. Дах знесло майже цілком, і вітер відносив клуби пилу. Стіни скидалися на проїдену міллю ганчірку.

Зедд обмацав себе і з подивом виявив, що, враховуючи обставини, досить легко відбувся. З рани на голові, нанесеної кийком Вільяма, текла кров, і боліло плече, але, крім цього, ніяких пошкоджень Зедд не виявив.

Могло бути й гірше, подумав він.

З коридору долинали стогони. Пронизливо верещала якась жінка. Зедд чув, як чоловіки розгрібають уламки і викрикують імена, відшукуючи тих, кого завалило.

Раптом двері, що повисла на одній петлі, розчинилися, і хтось увірвався в кімнату.

Зедд полегшено зітхнув при вигляді знайомої фігури. На розчервоніла особі Енн ясно читалася тривога.

— Зедд! Зедд, ти живий?

— Прокляття, жінко, по-твоєму, я схожий на труп?

— По-моєму, ти схожий на напівтруп! — Енн опустилася поряд з ним на коліна.

— У тебе всяголова в крові! Вона допомогла йому сісти, і Зедд охнув від болю.

— Не можу висловити, який я щасливий бачити тебе живою і здоровою! Я боявся, що ти опинишся в радіусі дії заклинання.

Вона обережно розсунула його закривавлені волосся і оглянула рану.

— Зедд, це був не Натан. Я ледь не начепила на цього хлопця нашийник, коли він влетів в павутину. Але тут з дверей вискочила сестра Розлін і накинулася на нього. Вона кричала щось про якусь записку. Розлін — сестра Тьми. Вона мене не помітила. Ноги мої вже не ті, що раніше, але я відбігла швидше лані, коли побачила, що вона намагається зняти твоє заклинання за допомогою магії Збитку.

— Треба думати, їй це не допомогло, — пробурмотів Зедд. — Думаю, їй ніколи не доводилося мати справу з заклинанням, створеним Чарівником першого рангу. Я не робив мережу дуже сильною, але, якщо до вогню застосувати Магію Збитку, його сила лише росте. Боюся, це коштувало життя невинним людям.

— У всякому разі, цій мерзенній бабі — точно.

— Енн, вилікуй мене, а потім допоможемо тим, хто поранений.

— Зедд, хто цей чоловік? Чому він запустив заклинання? Де Натан?

Зедд розкрив долоню і направив магію на попіл. Він почав збиратися в купку, посірів — і через мить Зедд знову тримав у руці цілий аркуш паперу.

— Ніколи такого не бачила! — Прошепотіла здивована Енн.

— Радій, що сестра Тьми теж не бачила, інакше ми б так легко не відбулися. Бути Чарівником першого рангу — в цьому є свої переваги.

Енн взяла записку. Вона почала читати, і на віях у неї блиснули сльози.

— Добрий Творець! — Прошепотіла вона нарешті.

Очі Зедда теж наповнилися сльозами.

— Так, — шепнув він у відповідь.

— Зедд, а що таке скарб Джокопо?

Він моргнув.

— Я думав, ти знаєш. Дивно, що Натан велів нам захищати щось, але при цьому не зволив уточнити, що це собою являє.

Десь у глибині будівлі завалилася стіна або уціліла частина даху. Поранені стогнали і кликали на допомогу. Було чути, як чоловіки з лайкою розгрібають завали.

— Натан весь час забуває, що він інший. Ти пам'ятаєш, що було кілька десятків років тому, а він вимірює час сторіччями.

— У цьому сенсі нам не пощастило.

— Зедд, його треба знайти. І ми його знайдемо. У мене є деякі думки. А ти підеш зі мною! — Вона погрозила йому пальцем. — Ми ще не спіймали Натана, і нашийник поки залишиться на тобі. Ти йдеш зі мною, ясно? І не хочу чути ніяких заперечень!

Зедд підняв руку і розстебнув Рада-Хань.

Енн витріщила очі.

Зедд кинув нашийник їй у поділ.

— Потрібно відшукати ці скарби Джокопо, про які говорить Натан. Він не став би жартувати з такими речами. Це дуже серйозно. Я вірю тому, що він написав. Ми здорово влипли. Я піду з тобою, але тепер ми повинні бути гранично обережні. Я приховую магією наші сліди.

— Зедд, — видавила нарешті вона, — як тобі вдалося зняти ошийник? Це ж неможливо!

При думці про те, що Річард спійманий в пастку пророцтвом, Зедд ледь не розплакався. Щоб приховати це, він суворо подивився на неї.

— Як я вже сказав, бути Чарівником першого рангу — в цьому є свої переваги.

Лице Аннеліни стало червоним.

— Ти тільки що… І давно ти міг зняти Рада-Хань?

— Пару деньків довелося помізкувати. — Зедд знизав худими плечима. — Але на третій день вийшло.

— І ти все одно йшов зі мною? Чому?

— Напевно просто мені подобаються жінки, здатні на відчайдушні вчинки. Ознака характеру, ти знаєш. — Він стиснув кулаки, щоб вона не помітила, що в нього тремтять пальці. — Ти віриш усьому тому, що написав Натан?

— Хотілося б мені сказати — ні. Пробач, Зедд. — Енн ковтнула клубок у горлі. — Він пише «Нехай змилуються духи над його душею». Натан не сказав «добрі духи», а просто — «духи».

Зедд провів рукою по обличчю.

— Не всі духи добрі. Є і злі духи. Що ти знаєш про пророцтва з взаємозалежною розвилкою?

— На відміну від твого нашийника від такого пророцтва не позбудешся. Щоб запустити його, потрібно викликати нещастя, про яке у ньому йдеться. І це вже сталося. Тепер у жертви немає іншого виходу, як вибрати одну з двох можливих розвилок, а це значить обрати спосіб померти, якому вона віддасть перевагу… Але ти ж, напевно, все це знаєш? Повинен знати, раз ти Чарівник першого рангу.

— Я сподівався, ти скажеш мені, що я помиляюся, — прошепотів Зедд. — І як шкода, що Натан хоча б не написав це пророцтво, щоб ми знали, з чим маємо справу.

— Радій, що він цього не зробив!

Тремтячи всім тілом, Кларисса вчепилася в надщерблене кам'яне підвіконня.

Іншу руку вона притискала до грудей. Гарячий дим їв очі, але вона все одно не могла відвести погляду від того, що творилося в місті і на площі біля підніжжя вежі аббатства.

Шум стояв оглушливий. Дзвеніла сталь. Свистіли стріли. Вогняні кулі з виттям вдарялися об кам'яні стіни і вибухали. Зарослі волоссям загарбники з бойовим кличем вливалися в проломи і заповнювали вулиці міста. Язики полум'я з ревінням злітали в небо.

Члени магістрату ридали, простягаючи руки, і молили про милосердя, але їх безжалісно вбивали. Несамовито кричали жінки — їх дітей, чоловіків, братів і батьків вбивали у них на очах. Запах гару тонув у запаху людської крові.

Все відбулося в точності так, як він говорив. Кларисса тоді посміялася над ним — але тепер сумнівалася, що коли-небудь в житті зможе не те що сміятися — хоча б посміхатися. І при думці про те, скільки у неї цього життя залишилося, у неї підігнулися коліна.

Ні. Про це думати не можна. Тут вона в безпеці. Вони не насміляться вторгнутися в аббатство. Вона чула крики і плач людей, які сховалися у великій залі внизу. Тут — священне місце, місце служіння Творцеві і добрим духам.

Навіть для цих звірів святотатство пролити кров у святилищі. Однак він говорив, що вони це зроблять. Внизу на вулицях гинули останні захисники міста. Вони ніколи не дозволяли ворогу ступити за стіни Ренвольда і говорили, що місто в такій же безпеці, як якщо б його захищав сам Творець. Не раз ворожі полчища накочувалися на Ренвольд, але нікому ще не вдавалося його взяти. Степові кочівники не могли зруйнувати могутні стіни. Ренвольд завжди стояв міцно.