— Так, звичайно, — відповів Річард. Нерозумно було з його боку наполягати на отриманні відповідей, яких не існує. — Ти, безумовно, правий. Краще знати правду, ніж сподіватися на брехню.

Річард підняв голову, щоб визначити, де сонце, але небо затягло хмарами. Подув холодний вітер. Добре хоч, що не теплий. Дрефан сказав, що чума швидше поширюється, коли жарко.

Він знову подивився на Дрефана:

— А чи не знаєш ти якихось трав або ще чогось, що може попередити епідемію?

— Зазвичай у таких цілях обкурюють будинок, де лежать хворі, відомими травами. Кажуть, що дим очищає повітря від міазмів. Я б сказав, що це розумна обережність, коли немає нічого кращого, але не став би на неї особливо розраховувати. Є ще трави, які допомагають полегшити страждання хворих — зняти головний біль, блювоту, — але жодна з відомих мені трав не лікує чуму як таку.

Навіть якщо здійснити всі ці заходи, хворий швидше за все помре, але трави принаймні полегшать його страждання. Келен торкнула Дрефана за руку:

— І всі, хто хворий на чуму, вмирають? Кожен, хто заразиться нею, приречений?

Дрефан підбадьорливо всміхнувся:

— Ні, деякі одужують. На початку епідемії таких одиниці, але потім їх стає більше. Іноді, якщо розкрити нариви, отрута витікає і людина видужує, але потім до кінця життя скаржиться на таке лікування.

З будинку вибіг Йонік. Річард обійняв Келен за талію і притягнув до себе.

— Отже, ми всі, можливо, вже заразилися. Дрефан довгим поглядом подивився йому в очі.

— Так — тільки я в цьому сумніваюся. У Річарда розколювалася голова, але не від чуми, а від втоми і недосипання.

— Ну що ж, підемо перевіримо команду. Нам потрібно знати якомога більше.

Молода матуся злякалася важливих відвідувачів, а ще більше — їхніх питань про здоров'я її сина, але перший хлопчик, до якого вони зайшли, Марк, виявився здоровий. У Річарді почала відроджуватися надія. У ньому все більше міцніла впевненість, що його побоювання щодо Джегана виявилися лише довільними домислами, породженими страхом.

Йонік розповів враженому Марку про смерть Кіпа, а Річард велів матері Марка негайно прислати за Дрефаном, якщо хтось у родині захворіє. З цього будинку Річард вийшов в набагато кращому настрої. Другий хлопчик, Сідні, помер ще ранком. Коли вони побачили третього хлопчика, що лежить під простирадлами в дальньому кутку єдиною в будинку кімнати, надія Річарда розтанула.

Берт був серйозно хворий, але його руки і ноги ще не почорніли, як у Кіпа.

Його мати сказала, що у нього болить голова і його весь час нудить. Поки Дрефан оглядав хлопчика, Надін дала їй деякі трави.

— Киньте їх у вогонь, — звеліла вона. — Їх дим допоможе прогнати хворобу.

Поставте поруч із хлопчиком жаровню і киньте траву на вугілля. Нехай він дихає цим димом. Це допоможе вигнати хворобу.

— Ти дійсно думаєш, що це допоможе? — Пошепки запитав Річард, коли Надін повернулася до узголів'я хворого. — Дрефан сказав, що сумнівається в дієвості таких засобів.

— Мене вчили, що це допомагає при серйозних захворюваннях на зразок чуми, тихо відповіла вона. — Але я ніколи раніше не стикалася з чумою і точно сказати не можу. Але це все, що я в змозі зробити. Я повинна спробувати.

Смертельно втомлений, з головою, що розколювалася, Річард все одно вловив нотки безпорадності в її голосі. Вона хоче допомогти. Як сказав Дрефан, може, з цього щось і вийде.

Річард дивився, як Дрефан дістає ніж. Він жестом наказав Карі з Раїною, які, виконавши доручення Річарда, наздогнали їх, тримати хлопчика. Раїна однією рукою взяла Берта за підборіддя, іншу поклала йому на чоло. Кара вдавила плечі хлопчика в простирадло.

Впевненою рукою Дрефан розкрив пухлину на горлі Берта. Крики хлопчини били Річарду по нервах. Йому здавалося, що він відчуває ніж на власному горлі.

Мати, яка стояла в сторонці, заламувала руки, і очі її були круглими від жаху.

Річард згадав слова Дрефана, що якщо людина виживе, то потім все життя скаржиться на лікування. Берта явно чекає така доля. — Що ти дала матері Кіпа? — Запитав Річард Надін.

— Те ж, що і цій жінці. Трави, щоб обкурювати будинок, — відповіла Надін. — І ще лаванди, лимонника і деревію — покласти в подушку, щоб, вона могла заснути. Хоча сумніваюся, що навіть це допоможе їй заснути після… — Вона відвела погляд. — Не знаю, чи змогла б я заснути на її місці, прошепотіла вона вже не Річарду, а немов собі самій.

— А є якісь трави, які, на твій погляд, не давали б людям заразитися? — Запитав Річард.

Надін дивилася, як Дрефан видавлює кров і гній з нариву на горлі Берта.

— Мені дуже шкода, Річард, але я мало про це знаю. Дрефан, напевно, має рацію.

Йому відомо більше, ніж мені. Можливо, проти чуми немає ні ліків, ні способів запобігти зараженню.

Річард підійшов до хлопчика і присів навпочіпки біля Дрефана.

— Навіщо ти це робиш? — Дрефан взяв чисту ганчірочку.

— Як я вже сказав, іноді, якщо вчасно розкрити нарив, хворий одужує. Я повинен спробувати.

Дрефан жестом підкликав обох Морд-Сіт, щоб вони знову потримали хлопчика.

Річард поморщився, дивлячись, як Дрефан поглиблює ножем рану на горлі дитини і звідти витікає кров і білясто-жовтий гній. На щастя, Берт втратив свідомість.

Річард змахнув піт з лоба. Таким безпорадним він себе ще ніколи не відчував. У нього є меч, але проти цього ворога меч безсилий. Хотілося б йому, щоб чума була чимось, з чим можна поборотися.

У нього за спиною Надін заговорила з Келен. Вона говорила тихо, але так, щоб Річард теж міг чути.

— Келен, прости мені за те, що я тобі тоді наговорила. Я присвятила життя зціленню хворих людей. І мені гірко бачити чиїсь страждання. Тому я сердилася. Не на тебе. Я злилася на хворобу, а зірвала злість на тобі. Ти не винна. Нічого не можна було зробити. Пробач.

Річард не став обертатися. Келен промовчала, але вона могла посмішкою прийняти вибачення.

Тільки Річард сумнівався, що вона це зробила.

Він знав Келен і знав, що вона пред'являє до інших ті ж вимоги, що і до себе самої. Прощення не дарується просто тому, що його попросили. Проступок зважується на терезах справедливості, і є проступки, які переважують прощення.

До того ж це вибачення призначалося зовсім не для Келен, а для нього, Річарда. Як дитина, яку вилаяли, Надін намагалася показати йому, якою гарною вона може бути.

Іноді, незважаючи на те що Надін колись заподіяла йому біль, якась частина його душі раділа, що вона поруч. Вона нагадувала йому про рідну домівку і щасливе дитинство. Інша ж частина тривожилась через справжньої мету її появи. Адже насправді рішення знайти його, Річарда, не належить їй.

Хтось або щось підштовхнуло її до цього. А третя частина жадала живцем зідрати з неї шкіру.

Вони вийшли з будинку Берта, і Йонік повів туди, де жила сім'я Дарбі Андерсона. Маленький брудний дворик був усипаний деревною стружкою; біля стіни лежали поліна, кілька старих дворучних пил і дошки.

Дарбі впізнав Келен і Річарда, яких бачив на матчі. Він був невимовно здивований тим, що вони прийшли до нього додому. Це виходило за рамки його уяви. Він заметушився і почав відчайдушно витрушувати тирсу зі свого короткого каштанового волосся.

Йонік розповів Річарду, що вся родина Андерсенів — Дарбі, дві його сестри, батьки, батьки батьків і тітка — жила над маленькій майстерні. Клайв Андерсон, батько Дарбі, і Ерлінг, його дід, робили стільці. Почувши переполох, вони вийшли у двір і вклонилися.

— Пробачте нас, Мати-сповідниця, вибачте. Магістр Рал, — вимовив Клайв, коли Дарбі представив батька. — Я попрошу дружину приготувати чай або ще що-небудь. Боюся, ми живемо дуже просто.

— Будь ласка, не турбуйтеся, майстер Андерсон, — сказав Річард. — Ми прийшли, тому що тривожилися за вашого сина.

Ерлінг рішуче ступив до онука:

— Що хлопчисько знову накоїв?