Просторий коридор, де уціліла майже вся стеля, провів Річарда повз кімнати, схожі на кролячі нірки, а потім розділився на два. Річард повернув ліворуч і дійшов до останньої кімнати.

Через порожні прямокутники вікон відкривався захоплюючий вид на скелю і оповиті сизим серпанком гори вдалині.

Тут паломники чекали дозволу ступити в храм. І поки чекали, насолоджувалися його видом через вікно. Якщо вони навіть не були б допущені в святилище, все одно вони поїхали б, несучи в пам'яті її образ. Річард майже наяву бачив те, що бачили ті, хто стояв колись біля цих вікон.

Це його дар сказав йому про це; пам'ять тих, хто володів Мечем Істини до нього. Річард знав це напевно.

Він міг уявити собі ту пишність, яку бачили звідси паломники. І чарівники давнини, серед яких могли бути і предки Річарда, сховавши в Храмі Вітрів магічні предмети і талісмани, теж, ймовірно, стояли тут і дивилися на храм.

Річард пройшов повз величні колони, заглянув у вікна казарми стражників, кинув погляд на сад, який був колись розбитий за напівзруйнованою стіною. Навіть притому що все тепер було в руїнах, він легко міг уявити ці будівлі у всій їх красі і величі.

Він встав посередині широкої дороги, яка перетинала руїни, і мимоволі зіщулився. Ця дорога ще гостріше, ніж будівлі, змушувала відчути відсутність Храму Вітрів. Колись вона вела прямо до нього.

Річард пішов вперед, уявивши собі, що йде до храму — Храму Вітрів, які, як йому сказали, полюють нього. Він ішов, майже відчуваючи життя, яка колись кипіло тут.

Але куди ж він подівся? І як його тепер відшукати? Де ж ще дивитися?

Храм був тут: Річарда тягло на те місце, де він стояв, немов його дар тягнув його вперед, додому.

Річарда різко змусили зупинитися.

Докас з одного боку, Іган з іншого схопили його під руки і відтягли назад, Річард глянув униз і побачив, що наступний крок призвів би його прямо в безодню. Стерв'ятники злетіли в повітря на двадцять футів прямо перед його носом.

Йому здавалося, що він стоїть на краю світу. У нього закрутилася голова.

Дорога повинна продовжуватися далі від його ніг; він знав, що повинна. Але там нічого не було. Храм Вітрів зник.

Дихай.

Келен видихнула субстанцію Сильфіди і втягнула в легені гостре, холодне повітря.

Шипіння факела і власне дихання здавалися їй громом. Але вона була до цього вже готова і спокійно чекала, поки світ довкола неї не повернеться до нормального стану.

За винятком цього все було не так. Принаймні не так, як вона чекала.

— Сильфіда, де ми? — Її голос луною відбився від невидимих стін.

— Куди ви бажали потрапити: Скарб Джокопо. Ви повинні бути задоволені, але якщо ні, я буду пробувати знову. — Ні-ні — не те щоб я незадоволена, тільки це не те, що я очікувала побачити.

Вона стояла в печері. Стеля нависала майже впритул над головою. Факел був незнайомий на вигляд, зроблений з очерету.

Келен вийняла його з тріщини в стіні.

— Я повернуся, — сказала вона Сильфіді. — Я вигляну назовні, і якщо не впізнаю місцевості, то ми відправимося кудись далі.

— Я буду готова. Коли ви побажаєте, ми будемо подорожувати знову. Ви залишитеся задоволені.

Келен кивнула срібному лицю, в якому відбивалося танцююче полум'я смолоскипа, і ступила в печеру. З неї вів лише один низький прохід, і вона пішла по ньому.

Прохід вивів її в широке приміщення, футів п'ятдесят в поперечнику, і стало ясно, чому це місце називалося Скарбом Джокопо. Факел відбився навколо тисячами золотих іскор. Приміщення було набите золотом.

Грубі злитки і самородки валялися самі по собі або були укладені в ящики і горщики. Крім цього, в приміщенні було кілька столів, теж посипаних золотом, а уздовж однієї стіни тягнулися полиці. На них стояло кілька золотих статуеток, але в основному лежали сувої пергаменту. Але Келен не цікавив Скарб Джокопо; у неї не було часу розглядати золото, тим більше що повітря тут було жахливо смердючим. Вона пройшла приміщення наскрізь і виявила ще один коридор.

Повітря в коридорі було краще, хоча назвати його свіжим все одно було не можна. Келен потрогала ніж на плечі і виявила, що він як і раніше теплий, хоча і не такий гарячий, як був раніше.

Коридор пішов вгору і став згинатися. Нарешті Келен відчула свіжий подих, а потім полум'я факела затріпотіло на вітрі: вона вийшла в ніч.

У небі сяяли зірки. Раптово Келен побачила неподалік якусь тінь.

Вона відступила назад у печеру і прислухалась.

— Мати-сповідниця? — Пролунав голос, який був їй відмінно знайомий.

Келен зробила кілька кроків вперед і підняла факел вище.

— Чандален? Чандален, це ти? У коло світла від факела ступив мускулистий чоловік. Його оголений торс був вимазати брудом, як і прямі чорні смуги, а до голови і рук у нього були прив'язані пучки трави — для маскування. Обличчя його теж було в бруді, але Келен все одно упізнала знайому усмішку.

— Чандален, — промовила вона з подихом полегшення. — О, Чандален, як я щаслива тебе бачити!

— А я — тебе, Мати-сповідниця.

Він зробив крок уперед, щоб ляснути її по щоці — так люди Тіни вітали один одного, — але Келен виставила перед собою руки.

— Ні! Не підходь! Чандали зупинився.

— Чому?

— Там, звідки я прибула, в Ейдіндрілі, — лютує хвороба. Я боюся, що ти заразишся, якщо торкнешся мене чи підійдеш надто близько. А від тебе можуть заразитися всі наші люди.

Люди Тіни дійсно були її людьми. Старійшини взяли її і Річарда в плем'я, незважаючи на те що люди Тіни жили відокремлено і не жалували чужаків.

Чандален поник.

— У нас теж хвороба, Мати-сповідниця.

Келен опустила факел.

— Що? — Прошепотіла вона.

— Багато захворіли. Наші люди бояться, а я не можу їх захистити. Ми скликали раду. Дух дідуся явився нам. Він сказав, що трапилося багато поганого. Він сказав, що повинен поговорити з тобою і що він послав тобі повідомлення, щоб ти прийшла до нас.

— Ніж, — пробурмотіла Келен. — Я відчула його прохання через ніж. І відразу відправилася в дорогу.

— Так. Якраз перед світанком він сказав нам про це. Один із старійшин вийшов з дому духів і сказав, що я повинен йти сюди і чекати тебе. Як тобі вдалося прийти до нас через дірку в землі?

— Це довга історія. Це магія… Чандален, у мене немає часу чекати, поки можна буде скликати ще одну раду. Справи дійсно погані. Я не можу дозволити собі чекати три дні.

Чандален взяв у неї факел. Його обличчя було похмуре під маскою бруду.

— Це не потрібно. Дідусь чекає тебе в домі духів.

Очі Келен розширилися. Вона знала, що рада зазвичай триває лише одну ніч.

— Як це може бути?

— Всі старійшини сидять в колі. Дідусь велів їм чекати тебе. Він теж чекає.

— Скільки людей хворіє?

Чандали виставив всі пальці, а потім — тільки на одній руці.

— У них болить голова, і їх нудить, хоча шлунки у них порожні. А у деяких чорніють пальці на руках і на ногах.

— Добрі духи! — Прошепотіла Келен. — Хто-небудь помер?

— Один хлопчик помер сьогодні, перед тим як дідусь послав мене сюди. Він захворів першим.

Келен сама відчула себе хворою. Вона не могла повірити в те, що почула. Люди Тіни не пускають до себе 'чужинців. Як це могло статися?

— Чандали, якісь чужинці приходили в село?

Він похитав головою.

— Ми б їм не дозволили. Чужинці приносять нещастя. Він задумався. — Хоча може бути. Але ми не дозволили б їй увійти в село.

— Їй?

— Так. Діти гралися в полі. Вони побачили жінку, яка запитала їх, чи можна їй зайти в село. Діти прибігли і сказали нам. Я взяв своїх мисливців і повів їх туди, але ми нікого не знайшли. Ми сказали дітям, що духи предків будуть сердитися, якщо вони ще раз так стануть жартувати.

Келен боялася задати наступне питання, бо знала, що почує у відповідь.

— Хлопчик, який помер сьогодні, був серед цих дітей, чи не так?