Енн і Зедд реготали так, що не могли стояти, і, немов два п'яних, покотилися по бруду в різні боки.

Натовп біля хліва ріс. Глядачі схвильовано перешіптувались.

Енн вставила у вуха великі пальці і ворушила долонями, одночасно корчачи пики нантонгам. Зедд стояв на голові і виспівував всі непристойні пісеньки, які знав. Енн істерично сміялася, оскільки він неправильно вимовляв ключові слова. Свині в жаху збилися в купу в дальньому кутку.

Енн навалилася на Зедда і почала його лоскотати. Раптово на них обрушився потік води. Вони схопилися. Охоронці плеснули на них ще по відру, квапливо вбігли в хлів і потягли полонених геть. За огорожею їх облили ще раз. Зедд подивився на Енн. Вона відвернулася, ледве стримуючи сміх. Він скорчив їй пику, і вона, не витримавши, пирснула. Натовп заволав.

Мисливці штовхали їх списами, а Зедд все ніяк не міг заспокоїтися. Списи нагадали йому лоскіт, і він знову розреготався. Йому вторила Енн. Здавалося, сміх, випущений на свободу, зажив власним життям. Ніщо не могло; його зупинити. Та й то — якщо їх зараз принесуть в жертву духам, яка різниця?

Останній раз в житті можна і посміятися.

Хихикаючи, Зедд підняв руку і вітально помахав натовпі. — Помахай людям, Енні.

Вона замість цього скорчила пику. Зедду це сподобалося, і він зробив те ж саме. Натовп відсахнувся. Багато жінок плакали. Зедд і Енн, сміючись, показали на них, і ті побігли геть, шукаючи порятунку від божевільних.

Нарешті село залишилася позаду, і незабаром дві брудні, смердючі, щасливі жертви виявилися в степу. Тридцять мисливців духу підштовхували їх списами. Зедд помітив, що багато несуть якісь мішки і пакунки.

Перший Чарівник Зеддікус З'ул Зорандер і аббатиса Аннеліна Алдуррен підскакували перед списами, реготали і голосно сперечалися, хто може з'їсти більше цибулі і не заплакати.

Зедд не знав, де вони знаходяться, але в цей прекрасний ранок був щасливий бути де завгодно, аби подалі від шеренги нантонгів.

— Це досить забавно, Магістр Рал, — сказав лейтенант Кроуфорд.

Річард уважно оглядав поверхню скель.

— Що саме?

Лейтенант закинув голову і подивився на скелю.

— Тобто дивно, хотів я сказати. Я виріс у горах і знаю гори. Але тут щось не так. — Він показав рукою. — Бачите той схил? Звідки обрушився зсув?

Річард приставив долоню до чола. Гора, на яку вказував лейтенант, була утикана надломами і покрита деревами за винятком самої вершини. Одна сторона у неї була немов стесаною, і біля підніжжя громадилися величезні валуни.

— І що?

— Погляньте на гору і на валуни. Вони ніяк не могли скотитися з неї. Гора має зовсім іншу будову.

Підбіг солдат і вдарив себе кулаком у груди, віддаючи честь. Річард повернувся до нього.

— Нічого, Магістр Рал, — сказав солдат у відповідь на запитальний погляд Річарда. — Одні камені, і все.

— Продовжуйте шукати. Спробуйте з краю насипу. Подивіться під валунами, які зможете перевернути.

Солдат відсалютував і поспішно пішов. Сонце хилилося до обрію. Річард не хотів затримуватися тут до ранку. Келен, ймовірно, повернеться сьогодні вночі або, може бути, вранці. Йому потрібно бути в Ейдіндрілі.

Якщо вона повернеться. Якщо вона ще жива.

Від однієї цієї думки його пройняв піт. Коліна ослабли. Річард змусив себе не думати про це. Вона повернеться.

Обов'язково. Вона повернеться. Зусиллям волі Річард змусив себе повернутися до насущних питань.

— Так що ви думаєте, лейтенант?

Лейтенант Кроуфорд кинув з обриву камінчик. Звук падіння відбився від скелі у Річарда за спиною.

— Можливо, раніше гора і була однорідною по структурі. Але дерева росли, вмирали і утворювали перегній. І вона стала такою, як зараз, а ці валуни — її старі уламки.

Річард розумів, про що говорить лейтенант. Ліс часто захоплює старі зсуви. Якщо рити в лісі біля підніжжя скелі, часто можна зіткнутися з уламками.

— Я не думаю, що в цьому випадку було саме так. — Лейтенант глянув на нього:

— Чи можу я запитати чому, Магістр Рал? Річард показав на тріщини в скелях.

— Бачите? Поверхня груба і нерівна. І скелі гострі. Те, про що ви говорите, тривало б довгий час. Вітер загладив би краї. Хоча, можливо, вода, потрапляючи в тріщини і замерзаючи, розколювала камінь. Деякі скелі дійсно гострі, але все-таки згладжені. Мені видається, що обвал стався набагато раніше, ніж виріс ліс. Іган кашлянув і висловив свою думку:

— Це північна сторона, тут мало світла, і тому, може бути, ліс не став рости на каменях. У словах Ігана був сенс.

— Але ось ще. — Річард закинув голову і подивився на вершину нависаючої над ними гори. — Половина цієї гори обрушилася. Подивіться на неї і спробуйте уявити, на що це було схоже. Вона розкололася від самої вершини до підніжжя, як поліно. Всі інші гори досить правильної форми, а ця лише половина конуса. Навіть якщо я помиляюся і обрушилося менше, ніж половина гори, все одно — де вона, ця частина? Уламки, про які ми говоримо, нею бути не можуть: їх занадто мало. Повинна бути величезна купа щебеню, а тут навколо тільки скелі. У тому місці, де ми стоїмо, повинен бути величезний насип, а його немає.

Лейтенант кивнув:

— Схоже, що ви маєте рацію.

Річард подивився туди, де солдати обшарювали скелі і ліс у пошуках будь-якої ознаки Храму Вітрів. Навряд чи вони щось знайдуть.

Лейтенант Кроуфорд відкашлявся.

— Магістр Рал, якщо половина гори Кіммермосст, яка повинна була впасти сюди, не тут, то де ж вона? — Річард обмінявся з ним довгим поглядом.

— Це якраз те, що я хотів би дізнатися. — Світловолосий лейтенант переступив з ноги на ногу.

— Ну, не могла ж вона встати і піти, Магістр Рал. — Притримуючи піхви, Річард почав спускатися вниз. Він зрозумів, чого злякався лейтенант: в словах Річарда він побачив натяк на магію.

— Мабуть, ви були праві, лейтенант. Можливо, розколина між горами була тоді глибше і зсув просто заповнив її, і все.

Лейтенанту сподобалася ця думка. Він відразу відчув себе впевненіше.

Сам Річард розумів, що це не так. Поверхня скелі виглядала досить незвично. Вона була занадто гладкою, немов від гори величезним мечем відрубали шматок.

— Тоді зрозуміло, Магістр Рал, — сказав лейтенант, — чому ми ніяк не можемо знайти цей храм. Він, напевно, похований глибоко під землею.

Річард пішов до коней. Докас і Іган не відставали від нього ні на крок.

— Я хочу піднятися на вершину. Хочу подивитися руїни.

Їх провідник по імені Енді Мілет чекав з кіньми. На ньому був простий одяг з коричневої і зеленої вовни, схожий на той, який мав звичай носити Річард. Його сплутане каштанове волосся звисало на вуха.

Енді був дуже гордий, що Магістр Рал попросив відвести його до гори Кіммермосст.

— Енді, я хотів би піднятися до руїн на вершині. Енді вручив Річарду вуздечку.

— Звичайно, Магістр Рал. Там немає нічого цікавого, але все одно я з радістю вам покажу.

Докас з Іганом сіли в сідла, і коні хитнулися під їх вагою. Річард теж застрибнув у сідло і намацав ногою друге стремено.

— Ми встигнемо повернутися засвітла?

Енді подивився на сонце, яке вже майже торкалося вершини гори.

— Враховуючи, як ви їздите, Магістр Рал, я сказав би — набагато раніше. Зазвичай важливі персони тільки перешкода для мене, але зараз мені здається, що я перешкода для вас.

Річард посміхнувся. Він пам'ятав по своєму досвіду те ж саме. Чим більш важливу персону він вів по лісі, тим повільніше вони йшли.

Коли вони піднялися на вершину, небо забарвилося багряними та золотими фарбами. Навколишні гори потонули в глибокій тіні, але руїни, здавалося, палали під променями західного сонця.

Витончені будівлі, нині зруйновані, дійсно здавалися частиною якогось великого комплексу, як і говорила Келен. Річард спішився і кинув поводи лейтенанту Кроуфорду. Будівля наліво від широкої дороги була великою по будь-яких мірках, але Річард подумки порівняв її з замками і палацами, які бачив, і прийшов до висновку, що вона ніяк не може бути частиною храму, Дверний отвір був порожнім. На одвірку ще подекуди збереглася позолочена різьба. Річард увійшов. Кроки його гулко відбивалися від стін. В одній кімнаті стояла довга кам'яна лава; в інший стояв кам'яний фонтан, куди, імовірно, зливалися талі води з вершини.