— Вона не засмутить наше одруження.

— Я знаю, але…

— Коли я повернуся, ми одружимося, і все тут. — Його посмішка затьмарила б сонце. — Я хочу заманити тебе в цю твою величезну постіль, яку ти мені весь час обіцяєш.

— Але як же ми можемо одружитися прямо зараз? Хіба що зіграємо весілля тут. До Племені Тіни шлях неблизький. А ми обіцяли і Птахолову, і Везелен з Савідліном, і всім іншим, що одружимося по їхньому звичаю. Чандален захищав мене, я йому зобов'язана життям. Везелен власноруч пошила чудове синє вінчальну сукню з тканини, на яку швидше за все пішли її багаторічні заощадження. Вони прийняли нас у своє плем'я. Плем'я Тіни пішло заради нас на великі жертви. Я розумію, що ця не те весілля, про яке мріють більшість жінок: напівголі, обмазані брудом люди танцюють навколо вогнищ, закликаючи духів приєднатися до двох з їхнього племені. Багато днів слухати ці їх дивні барабани, дивитися ритуальні танці… Але це буде сама щира, сама сердечна церемонія, яка тільки може бути! І все ж зараз ми не можемо покинути Ейдіндріл і відправитися до Племені Тіни просто тому, що нам цього хочеться. Від нас залежать інші люди. Йде війна.

Річард ласкаво поцілував її в чоло. — Знаю. Я теж хочу, щоб ми одружилися в Племені Тіни. І так буде. Вір мені. Адже я Шукач. Я багато про це думав, і у мене з'явилися деякі думки. — Він зітхнув. — Але зараз мені треба йти. Подбай про все, Мати-сповідниця. Я повернуся завтра. Обіцяю.

Келен обняла його так міцно, що стало боляче рукам.

Річард заглянув їй в очі.

— Треба поспішати, поки не стемніло. — Він помовчав. — Якщо… Якщо Надін небудь знадобиться, прослідкуй, щоб вона це отримала, гаразд? Кінь, їжу, спорядження. Все, що потрібно в дорозі. Вона непогана людина. І я не бажаю їй зла.

Вона не заслужила того, що зробила з нею Шота.

Келен кивнула і поклала голову йому на груди. Вона чула, як б'ється його серце.

— Спасибі тобі за сюрприз. У цьому вбранні ти виглядаєш ще гарніше, ніж завжди. — Келен прикрила очі, з болем згадавши слова, що прозвучали в червоній кімнаті. — Річард, а чому ти не розсердився, коли Кара говорила ці жахливі речі?

— Тому що я розумію, що вона пережила. Я сам побував у їхньому божевільному світі. Ненависть зруйнувала б мене, і прощення в моєму серці було єдиним, що мене врятувало. Я не хочу, щоб ненависть нищила їх. І не дозволю якимось словами зруйнувати те, що я намагаюся їм дати. Я хочу, щоб вони навчилися довіряти. А іноді ти можеш добитися довіри, лише довіряючи сам.

— Можливо, тобі дещо вдалося зробити на цьому шляху. Кара сьогодні говорила мені також інші слова — вони змушують мене думати, що твої Морд-Сіт вже багато на що дивляться інакше. — Келен посміхнулася і спробувала внести в цю розмову жартівливу нотку:

— Я чула, ти сьогодні з Бердіною та Раїною приручав бурундуків.

— Приручити бурундуків легко. Насправді у мене завдання складніше — я намагався приручити Морд-Сіт. — Річард говорив серйозним тоном, від чого складалося враження, ніби думки його блукають десь далеко. — Шкода, що ти не бачила в ці хвилини Бердіну та Раїну. Вони хихотіли, як дівчата. Я мало не розплакався, дивлячись на них. — Келен посміхнулася, уявивши собі цю сценку.

— А я думала, що ти даремно витрачаєш час. Скільки Морд-Сіт залишилося у Народному Палаці Д'хари?

— Їх там десятки.

— Десятки… — Келен сумно похитала головою. — Що ж, у всякому разі, бурундуків більше. Річард ніжно погладив її по волоссю.

— Я люблю тебе, Келен Амнелл. Спасибі тобі, що ти така терпляча.

— Я теж люблю тебе, Річард Рал. — Вона вчепилася в його куртку і притиснулася до нього ще міцніше. — Річард, Шота як і раніше мене тривожить. Обіцяй, що ти дійсно на мені одружишся!

Тихенько розсміявшись, він поцілував її в маківку.

— Я люблю тебе так сильно, що словами не висловити. Не існує більше нікого — ні Надін, ні будь-якої іншої жінки. Присягаюся тобі в цьому моїм чарівним даром. Ти — єдина, кого я люблю і буду любити завжди. Обіцяю.

Келен відчула биття крові в скронях. Це була не та обіцянка, яку вона просила.

Річард відсторонив її.

— Мені пора.

— Але…

Він подивився за ріг.

— Келен. Мені треба йти. — Келен відштовхнула його.

— Іди. І скоріше повертайся до мене.

Річард швидко поцілував її і зник. Притулившись до стіни, Келен бачила, як розчиняється в сутінках коридору його яскравий плащ, і чула дзвін кольчуг і тупіт чобіт, коли солдати рушили за ним, своїм Магістром Ралом.

Кара і Раїна разом з Іганом чекали в червоній вітальні. Двері в спальню були закриті. — Раїна, Іган, я хочу, щоб ви супроводжували Річарда, — оголосила Келен прямо з порогу.

— Магістр Рал наказав нам залишитися з тобою, Мати-сповідниця, — відповіла Раїна. Келен вигнула брову:

— З яких це пір ви слухаєте Магістра Рала, якщо мова йде про його безпеку?

Раїна єхидно посміхнулася — рідкісне видовище.

— Та ми-то не проти. Тільки він дуже розсердиться, що ми залишили тебе одну.

— У мене є Кара, палац, битком набитий солдатами, і ще ціла армія навколо міста. Найбільша небезпека, яка мені загрожує, — що хтось із цих здоровенних стражників віддавить мені ногу. А Річард взяв із собою лише п'ятсот чоловік і Бердіну з Докасом. Я за нього турбуюся.

— А якщо Магістр Рал накаже нам повертатися?

— Скажи йому… Скажи йому… Стривай-но!

Келен підскочила до конторки з червоного дерева і дістала з-під кришки папір, каламар і перо; вмочивши перо в чорнильницю, вона написала:

«Не застудитися і спи в теплі. Навесні в горах ще холодно. Люблю тебе.»

Склавши папір навпіл, вона протягнула лист Раїне.

— Їдьте слідом за загоном, але тримайтеся на відстані.

Дочекайтеся, поки вони розіб'ють табір, і тільки тоді віддайте йому лист.

Ще скажіть, що я просила передати — це дуже важливо. Оскільки вже стемніє, то він вас назад не відправить.

Раїна розстебнула два гудзички свого шкіряного шати сховала папір на грудях.

— Він все одно розсердиться, але вже на тебе.

— Я не боюся цього громили, — посміхнулася Келен. — Я знаю, як його втихомирити.

Раїна змовницьки посміхнулася.

— Я помітила! — Озирнувшись на задоволеного Ігана, вона скомандувала:

— Пішли виконувати наш обов'язок і вручити послання Матері-сповідниці Магістрові Ралу. Нам ще треба вибрати самих лінивих коней.

Вони відбули; Келен зиркнула на Кару, яка з настороженим видом стояла біля дверей, і постукала в спальню.

— Заходьте, — пролунав приглушений голос Надін. Кара увійшла слідом за Келен. Келен не стала перешкоджати, чудово розуміючи, що Кара все одно не послухається, якщо її попросити залишитися у вітальні. Морд-Сіт ніколи не звертали уваги на накази, якщо вважали, що вони суперечать їх обов'язку захищати Келен і Річарда.

Надін укладала речі в пошарпану дорожню сумку. Вона низько схилилася над нею, і густе волосся приховувало її обличчя. Келен помітила у неї в руці носовичок.

— З тобою все гаразд, Надін?

Надін шмигнула носом, але голови не підняла.

— Я виявилася найбільшою дурепою, яку коли-небудь бачили добрі духи. Значить — якщо я скажу що зі мною все гаразд, то, треба думати, мені зараз краще за всіх.

— З мене Шота теж зробила дурепу. Я розумію, що ти відчуваєш.

— Ще б пак!

— Тобі щось потрібно? Річард просив, щоб я про тебе подбала. Він за тебе турбується.

— А свині літають. Йому потрібно тільки, щоб я пошвидше забралася з ваших розкішних покоїв і відправилася додому.

— Це неправда, Надін! Він говорив, що ти дуже хороша.

Надін нарешті випросталася і відкинула волосся за спину. Вона висякалася і сунула хустку в кишеню свого синього плаття.

— Пробачте. Ви, напевно, мене ненавидите. Тільки я зовсім не збиралася вриватися сюди і красти у вас нареченого. Я нічого не знала. Присягаюся, я не знала, інакше ноги моєї тут би не було. Я думала… Ну, я думала, що я йому… Слово «потрібна» потонуло в потоці сліз.