Повернувшись до солдатів, які стерегли Марліна, Келен жестом веліла їм принести довгу драбину, що стояла біля стіни. Як тільки сходи встановили на місце, Кара, клацнувши пальцями, покликала до себе Марліна.

— Бери факел і спускайся вниз, — наказала вона. Марлін слухняно взяв факел і почав спускатися по сходах. Келен запропонувала Карі спуститися за ним, і та, знизавши плечима, полізла вниз. Келен повернулася до солдатів.

— Сержант Коллінз, — сказала вона, — ви зі своїми людьми почекаєте нас тут.

— Ви впевнені, Мати-сповідниця? — Запитав сержант.

— А вам, сержант, хочеться теж спуститися туди і опинитися в тісному приміщенні разом з розлюченою Морд-Сіт? Засунувши пальці за пояс із зброєю, той заглянув в колодязь.

— Ми почекаємо тут, як ви наказали.

— Все буде в порядку.

Келен почала спускатися.

Гладкі кам'яні стіни були так щільно підігнані один до одного, що буквально ні за що було зачепитися навіть нігтями. Озирнувшись, Келен побачила Марліна з факелом в руці і Кару, чекала її футах в двадцяти внизу. Келен обережно ставила ноги на поперечини, побоюючись наступити на поділ і впасти.

— І навіщо ми спустилися з ним? — Запитала Кара, коли Келен ступила на дно ями.

Келен обтрусила руки і, взявши у Марліна факел, попрямувала до протилежної стіни. Піднявшись навшпиньки, вона вставила факел в підставку.

— Тому що по дорозі я подумала, що ми задали йому не всі питання.

Кара подивилася на Марліна і вказала на підлогу:

— Плюй.

Він плюнув, і вона веліла:

— Ставай.

Марлін поспішно наступив на плювок обома ногами. Кара оглянула порожній підвал, пильно вивчаючи затінені кути. Келен подумала, чи не перевіряє вона дійсно, чи немає тут щурів.

— Марлін, — звернулася вона до чарівника. Той нервово облизав губи, чекаючи питання. — Коли ти в останній раз отримував наказ від Джегана?

— Як я вже говорив, приблизно два тижні тому.

— І з тих пір він до тебе не звертався?

— Ні, Мати-сповідниця.

— Якщо він помре, тобі стане це відомо?

— Не знаю. — Марлін ні секунди не вагався з відповіддю. — Він або приходить до мене, або ні. І я нічого про нього не знаю і не можу знати в проміжку між його появами.

— А як він до тебе приходить?

— У сні.

— І з вашої останньої зустрічі близько двох тижнів тому він більше до тебе не приходив?

— Ні, Мати-сповідниця.

Келен задумливо пройшлася взад-вперед.

— Коли ти мене вперше побачив, ти мене не впізнав. — Марлін ствердно похитав головою. — А Річарда ти упізнав би?

— Так, Мати-сповідниця.

— Яким чином? — Насупилася Келен. — Звідки ти його знаєш?

— По Палацу Пророків. Я був там учнем. Річарда туди привела сестра Верна. Я бачив його в Палаці.

— Учнем у Палаці Пророків? Значить, ти… Скільки тобі років?

— Дев'яносто три, Мати-сповідниця.

Не дивно, що він здавався їй дивним: іноді хлопчиськом, а іноді зовсім дорослою людиною. Ось чим пояснюється незвично мудрий погляд його молодих очей. Саме ця пролітаюча в його очах зріла мудрість не в'язалася з юним виглядом. Напевно все пояснюється саме цим.

У Палаці Пророків хлопчиків навчали опановувати їх чарівним даром. Палац Пророків був оточений заклинанням, яке сповільнювало час, щоб сестри могли навчати учнів володінню магією, оскільки старих чарівників, які навчили б їх швидше, у світі не залишилося.

Тепер все це було в минулому. Річард знищив Палац і всі пророцтва, щоб перешкодити Джегану заволодіти ними. Інакше пророцтва допомогли б соноходцю захопити світ, а магічний купол Палацу дав би йому можливість багато століть правити завойованими народами.

Келен відчула, що тривожне почуття зникло.

— Тепер я розумію, що мені здавалося в ньому дивним, — вимовила вона, полегшено зітхнувши. Кара ж не заспокоїлася.

— Навіщо ти повідомив про мету свого приходу солдатам всередині Палацу сповідниць?

— Імператор Джеган не пояснює своїх наказів, пані Кара.

— Джеган — з Давнього світу і напевно не знає про Морд-Сіт, — сказала Кара Келен. — Ймовірно, він вважав, що чарівник зможе просто оголосити про свої наміри, посіяти паніку і ввергнути країну в хаос.

Келен обдумала це припущення.

— Можливо. У Джегана в служінні сестри Тьми, так що він легко міг отримати відомості про Річарда. Річард пробув у Палаці Пророків недостатньо довго, щоб багато дізнатися про свій чарівний дар. Напевно сестри Тьми повідомили Джегану, що Річард не знає, як користуватися своєю магією. Річард Шукач і вміє поводитися з Мечем Істини, але не вміє повністю користуватися своїм даром. Можливо, Джеган вважав, що у справжнього чарівника є шанс здійснити задумане. А якщо нічого не вийде… що з того? У імператора є інші. А ти що думаєш, вихованець?

Очі Марліна наповнилися сльозами.

— Не знаю, пані Кара. Я не знаю. Він мені нічого не говорив. Клянуся. — У нього засмикалося підборіддя і затремтів голос. — Але це цілком можливо. Мати-сповідниця правильно говорить: йому байдуже, уб'ють нас чи ні під час виконання завдання. Наші життя нічого для нього не значать.

— Що ще? — Повернулась Кара до Келен. Келен похитала головою:

— Поки мені більше нічого в голову не приходить. Повернемося сюди пізніше, коли я гарненько все обдумаю. Може бути, мені прийдуть в голову питання, які допоможуть вирішити цю задачу.

Кара піднесла ейдж до лиця чарівника.

— Залишишся стояти там, де стоїш, поки ми не повернемося. Не важливо, скільки часу мине, дві години чи два дні. Якщо ти сядеш або хоч якоюсь частиною тіла, крім ступнів, торкнешся долівки, то будеш тут на самоті корчитися від болю. Зрозумів?

Марлін зморгнув піт з він.

— Так, пані Кара.

— Кара, невже це так необхідно…

— Так. Я знаю свою справу. Не заважай. Ти ж сама нагадала мені про те, що поставлено на карту, і про те, що ми не маємо права ризикувати.

— Добре, — поступилася Келен.

Келен ступнула на нижню перекладину драбини. Але, піднявшись на другу, зупинилася і обернулася до чарівника. Насупившись, вона знову зістрибнула на підлогу.

— Марлін, ти прийшов у Ейдіндріл один?

— Ні, Мати-сповідниця.

— Що?! — Кара рвонула його за комір. — Ти був не один?!

— Так, пані Кара.

— Скільки людей з тобою було?

— Тільки одна людина, пані Кара. Сестра Тьми.

Келен теж вхопила чарівника за комір.

— Як її ім'я?

Наляканий, він спробував відсунутися, але йому не дали. — Не знаю! — запхикав він. — Клянуся!

— Сестра Тьми з Палацу Пророків, де ти прожив мало не ціле століття, і ти не знаєш її імені? — Гаркнула Келен.

Марлін провів язиком пересохлі губи. Він в страху переводив погляд з однієї жінки на іншу.

— У Палаці Пророків сотні сестер. Там існують жорсткі правила. У кожного з нас були свої вчителі, у Палаці були місця, куди нам забороняли заглядати, і багато сестер з нами навіть не розмовляли, наприклад, ті, хто керував справами Палацу. Я не знав усіх сестер, клянуся. Цю, правда, я бачив у Палаці, але не знаю її імені, а вона мені його не сказала.

— Де вона зараз?

— Не знаю! — Марлін трясся від жаху. — Я не бачив її вже кілька днів, з тих пір як прийшов в місто. Келен рипнули зубами.

— Як вона виглядає? Марлін знову облизав губи.

— Не знаю. Я не знаю, як її описати. Звичайна дівчина. Напевно, зовсім недавно була послушницею. Виглядає дуже молодо, як ви, Мати-сповідниця.

Красива. На мій погляд, красива. У неї довге волосся. Довгі каштанові кучері.

Келен з Карою перезирнулися.

— Надін! — Хором вигукнули вони.

Пані Кара? — Покликав знизу Марлін. Кара обернулася, тримаючись однією рукою за поперечину. В іншій руці вона несла факел.

— Що?

— А як я буду спати, пані Кара? Якщо вночі ви не повернетеся, а мені захочеться спати, як мені це зробити?

— Спати? Це мене не стосується. Я ж сказала тобі: ти повинен стояти, стояти на своєму плювку. Зійдеш із нього, сядеш або ляжеш — і дуже пошкодуєш про це.