Але сьогодні, як він і передбачав, Ренвольд упав.

Захисники відмовилися здати місто без бою, і тепер їх безжально вбивали.

Червоний місяць і справді виявилася поганим знаменням. Добрі духи і сам Творець відвернулися від жителів Ренвольда. Кларисса не уявляла собі, чим завинили городяни, але, мабуть, їх провина була воістину жахливою, якщо кара виявилася такою жорстокою.

З вежі аббатства вона бачила, як загарбники в латах поверх вивернутих хутром назовні безрукавок зганяють городян на площі. Потім вони взялися сортувати чоловіків, відводячи убік ремісників: ковалів, бондарів, м'ясників, пекарів, пивоварів, мулярів — усіх, хто міг виявитися корисний. Їх скували один з одним і відвели геть, як рабів. Стариків, маленьких хлопчиків і тих, хто, на погляд завойовників, був марний — слуг, конюхів, корчмарів, писарів і торговців, — вбивали на місці. Мечем по шиї, списом в груди, ножем у живіт, булавою по черепу — сноровисто і діловито.

Кларисса здригнулася, побачивши, як один із загарбників ламає дубиною череп чоловіку, який ніяк не вмирав. Це нагадало їй рибалку, що б'є об борт човна спійманого ската — тук-тук-тук. Дикун бив людину по голові так само спокійно, як рибалка оглушає рибу. Дурник Гас, нещасний юродивий, який за їжу, притулок і розбавлений ель робив для торговців і пивоварів всяку чорну роботу, сіпнувся востаннє і затих, коли його товстий череп нарешті не витримав і з виразним тріском розколовся.

Кларисса затиснула тремтячими пальцями рот, відчуваючи, що її ось-ось знудить. Усього цього немає, вмовляла вона себе, їй просто сниться. Це сон, це сон, це сон, знову і знову твердила вона про себе.

Але це був не сон. О Творець, це було пекло наяву. Загарбники тим часом продовжували роботу. Старих жінок вони вбивали на місці. Жінок, які, з їхньої точки зору, вартували уваги, зганяли до купи на іншій стороні площі. Там їх знову сортували за віком і, судячи з усього, по зовнішності.

Загарбники методично переходили від жінки до жінки, протикали їм нижню губу тонкою голкою і вставляли туди кільце. Стики вони затискали власними зубами.

І про це він їй теж говорив: жінок таким чином навертали в рабство. Над цим вона теж тоді посміялася. А чому б і ні? У той час це здавалося їй такою ж нісенітницею, як незв'язна балаканина Гаса.

Вдивившись, Кларисса побачила, що загарбники вставляють жінкам в губи кільця різного кольору. Тим, що постарше, — мідні. Тим, що молодші, срібні. А найкрасивішим і юним — золоті. Цих було найменше, і вони стояли, завмерши від жаху, оточені натовпом ворожих воїнів. По їх підборіддях стікала кров і капала на красиві сукні.

Майже всі ці дівчата були Клариссі знайомі. Важко не запам'ятати людей, які постійно тебе принижують. Клариссі було трохи за тридцять, але заміж їй вийти так і не вдалося, і це служило незмінним приводом для глузувань. Особливо старалися ці юні красуні. Вони гидливо поглядали на неї і між собою називали старою дівою і жабою — але говорили навмисне голосно, щоб вона чула.

Кларисса ніколи не думала, що залишиться незаміжньою до такого віку.

Їй завжди хотілося мати власну сім'ю. Фігура в неї була не гірше, ніж у інших, і, дивлячись у дзеркало на своє відображення, вона не бачила там потвори. Вона розуміла, що вона не з тих красунь, яких оспівують в баладах, але і поганулею її теж не можна було назвати.

І все ж, коли жінок більше, ніж чоловіків, бути просто симпатичною явно недостатньо. Жінки постарше все розуміли і були добрі до Кларисси, але навіть в їх очах вона була нещасною жінкою, і всі сторонилися її, немов боялися підчепити невідому порчу, через яку Кларисса залишалася незаміжньою.

А тепер вона вже дуже стара. І ні один чоловік на неї вже не подивиться.

Час спіймав у пастку самотню стару діву. У Кларисси залишилася тільки робота — і вона сама розуміла, що це не найкраща заміна сімейному щастю.

Але, як би Кларисса не бажала насмішницям теж пережити приниження, те, що зараз з ними відбувалося, було занадто жорстокою розплатою за знущання над старою дівою.

— Благой Творець! — Схлипуючи, почала благати Кларисса. — Прошу тебе, визволи їх від цього. Благий Творець, молю тебе про прощення за те, що колись бажала їм зла!

Вона побачила, як загарбники несуть до аббатства таран, і через хвилину будівля здригнулася під його ударами. Крики і голосіння внизу стали голосніше. Удар. Ще удар. Тріснуло дерево.

Вони сплюндрували аббатство Творця.

Сталося те, про що говорив пророк.

Знизу почулися зойки вмираючих і брязкіт зброї. Кларисса стягнула воріт сукні. Її трясло. Скоро вони піднімуться вгору і схоплять її.

Що вони зроблять з нею? Вставлять в губу кільце і навернуть в рабство? Чи вистачить у неї мужності чинити опір, воліючи смерть цієї долі?

Ні. Вона знала, що мужності їй не вистачить. Навіть незважаючи на те що твориться на площі, їй хочеться жити. Смерті вона боїться більше, ніж життя.

Двері розчинилися, і Кларисса мимоволі ахнула. У кімнату влетів настоятель. Літній і товстенький, він задихався після бігу по сходах.

— Кларисса! — Видихнув він. — Книги! Нам треба тікати. Захопи з собою книги. Давай збери їх!

Вона дивилася на нього, тупо кліпаючи. Щоб упакувати всі книги, було б потрібно декілька днів, а щоб вивезти їх — багато возів. І заховати їх ніде. І бігти нікуди. Він просто пошкодився розумом від страху.

— Нам не вдасться від них втекти, отець-настоятель. Він кинувся до неї і схопив її за руки.

— Вони нас не помітять. Ми переконаємо їх, ніби йдемо по справах. Вони не стануть задавати нам запитань.

Кларисса не знала, що відповісти на це марення, але їй не довелося відповідати.

У двері ввалилися три ворожих воїна. У двох було жирне довге волосся, а третій був поголений наголо — але всі троє носили густі бороди. У кожного в лівій ніздрі виблискувало золоте кільце.

Бритоголовий схопив настоятеля за сиве волосся і відтягнув йому голову.

Настоятель вереснув.

— Ремесло? Ти володієш якимось ремеслом? Настоятель, дивлячись у стелю, благально простягнув руки.

— Я настоятель. Богослужитель. — Він провів язиком по губах і вигукнув: І книги! Я відповідаю за книги!

— Книги? Де вони?

— Архів в бібліотеці. — Він наосліп тикнув пальцем. — Кларисса знає.

Кларисса може вам показати. Вона з ними працює. Вона вам покаже. Вона за них відповідає.

— Ремесла, значить, немає?

— Богослужитель! Я богослужитель! Я буду молитися Творцеві і добрим духам за вас! Ось побачите. Я богослужитель. Не потрібно пожертвувань. Я помолюся за вас. Даром!

Бритоголовий ще сильніше відтягнув настоятелю голову і довгим ножем перерізав йому горло. Тепла кров бризнула Клариссі в обличчя.

— Нам не потрібні богослужителі, — спокійно повідомив бритоголовий мерцеві й відкинув тіло настоятеля в сторону.

З розширеними від жаху очима Кларисса дивилася, як кров розповзається по коричневої рясі батька-настоятеля. Вона знала його майже все життя.

Багато років тому він прихистив її, врятував від голодної смерті і підшукав роботу в бібліотеці. Він зглянувся над нею, тому що вона не могла знайти собі чоловіка і нічого не вміла — тільки читати. Не так багато людей вміли читати, але Кларисса вміла, і це вміння забезпечило її шматком хліба.

А те, що доводилося терпіти дотики товстих пальців батька-настоятеля і його заслинені поцілунки, було тягарем, який вона змушена була виносити, якщо не хотіла померти від голоду. Гордість не зробить людину ситою.

Це ще не найстрашніше — багатьом жінкам доводиться куди гірше. Отець-настоятель хоча б її не бив.

Кларисса ніколи не бажала йому зла. Тільки хотіла, щоб він залишив її в спокої. Він прихистив її, дав їжу і роботу. Від інших їй діставалися тільки стусани.

Бритоголовий підійшов до неї. Він оглянув її з ніг до голови. Обмацав талію.

Кларисса спалахнула від приниження.

— Встав їй каблучку, — кинув він одному з інших воїнів.

На мить Кларисса не зрозуміла, про що йдеться, але, коли довговолосий дикун підійшов до неї, вона затремтіла. Кларисса боялася, що почне кричати, і добре знала, що вони зроблять з нею, якщо вона буде пручатися. Кларисса не хотіла, щоб їй перерізали горлянку, як аббатові. Або роздрібнили череп, як Гасу.